Пластун з Керчі, якого убили окупанти

На початку 1939 року майже в усіх селах Закарпаття створено осередки Організації Національної Оборони "Карпатська Січ". З високою ймовірністю до "Карпатської Січі" долучився і Василь Степанченко - уродженець Криму. Взагалі в українській армії було не багато кримчаків. За свідченням Юрія Артюшенка колишнього старшину Армії УНР вбили окупанти. "Він згинув з рук мадярів, які його повісили".

 

Василь Степанченко, пластве псевдо "Сталий". Народився 21 липня 1895 року в Керчі. В бідній багатодітній родині. Мав 5 братів і сестер. В рідному місті провів дитинство та юність. У 1914 році закінчив технічну школу в Києві. У 1915-1917 роках воював на фронтах першої світової війни. В складі 47 полку піхоти, який за царату так і називався: "Українскій". Служив молодшим офіцером – прапорщиком.

Пройшов всю українську визвольну війну. З грудня 1917 до вересня 1920 року – в українській армії. Хорунжий. Сучасний аналог його військового звання в ЗСУ – молодший лейтенант.

Воював в 1-ій сотні 1-го полку Січових Стрільців під командою Євгена Коновальця. Влітку 1920 - хорунжий 16-го запасного стрілецького куреня. В складі Армії УНР перейшов через Карпати та був інтернований чехами в таборі Ліберці. Здобув вищу інженерну освіту і оселився на рідній землі – в Закарпатті, на Гуцульщині. У селі Верхня Апша (тепер це Верхнє Водяне).

Бойовий побратим, один із співтворців Легії українських націоналістів Юрій Артюшенко згадував: "Він [Степанченко] по всіх селах цих місцевостей вчив українських танців, з чого тільки й жив. Його знали всі – від наймолодшого до найстаршого й любили його".

Включився в розбудову закарпатського Пласту, де взяв собі псевдонім "Сталий". Коли влітку 1934 року пластуни почали у Верхній Апші організовувати літній польовий стаціонарний табір, то взявся активно допомагати.

За кілька місяців на землі, яку подарував один місцевий селянин пластунам, було побудовано взірцевий табір. З брамою, 13 колибами, 25 напівстаціонарними наметами, двома криничками, кухнею, загаченим місцем для купання. Збудовано і колибу-"фортецю" 10х10 метрів. За всю господарку відповідав саме Степанченко.

 

В будівництво включився ще один старшина Армії УНР Олекса Стовбуненко (1898-1961), колишній студент краківської академії мистецтв. Він теж мешкав у Верхній Апші – був тут і учителем, і кооператором. Спроєктував оригінальну гуцульську пластову вежу-капличку. Висотою 7 метрів. Яку і збудували. Олекса був родом із Білої Церкви, його дружина Марія – з Кишинева. Виховували серед гір четверо дітей, які народились вже на Закарпатті.

Стовбуненку в проектуванні каплички явно допомагала його дружина – мисткиня, яку в Армії УНР знали не інакше, як "Козак Марко". Випускниця ліцею Святого Серця у Парижі та білоцерківської гімназії імені Грінченка. Воювала з більшовиками в повстанських загонах, мала бойове поранення. За розповідями митця Василя Пербийноса – служила в курені пластунів легендарного полку "Чорні Запорожці".

Василь Степанченко познайомився із Стовбуненками ще під час визвольної війни, разом пройшли табір інтернованих Ліберцях.

Ветерани Армії УНР вкладали свою душу у виховання молодого покоління пластунів. В їхньому гуцульському таборі вишколювались не лише місцеві діти, але приїздили і активні пластуни із Праги. Старший пластун Степанченко-"Сталий" був тут щорічним господарем табору, завідував кухнею.

"Сталий" не лише харчував учасників. Він був і сам активним пластуном. Наприклад, на одних легкоатлетичних змаганнях виборов 1-ше місце в метанні диску. Закинувши його на 22 метри 50 сантиметрів.

Оскільки комендантом пластового табору був відомий театральний Юрій Шерегій, то 39-літній Степанченко працював і на пластовій театральній ниві. Був одним із виконавців вистави "Слово і серце" на 3 дії, за мотивами пластового життя.

На початку 1939 року майже в усіх селах Закарпаття створено осередки Організації Національної Оборони "Карпатська Січ". Відомо, що Олекса Стовбуненко став січовиком. Весною 1939 року йому вдалось врятуватись – після Другої світової війни розвивав свої таланти в Каліфорнії.

З високою ймовірністю до "Карпатської Січі" долучився і Василь Степанченко - уродженець Криму. Взагалі в українській армії було не багато кримчаків. За свідченням Юрія Артюшенка колишнього старшину Армії УНР вбили окупанти. "Він згинув з рук мадярів, які його повісили".

Олексій Мустафін: Шлях до Клондайку. Чому золота лихоманка на Алясці стала "останньою з великих"

Від ажіотажу навколо Аляски найбільше виграли не ті, хто був на авансцені. Ймовірно, так було й раніше. Але вперше з усією очевидністю це стало зрозуміло саме тут. Зрештою тому на Алясці й завершилася історія "великих золотих лихоманок".

: Львівський музей Грушевського: що далі? Відкритий лист науковців

Ліквідація львівського музею Михайла Грушевського виглядає небезпечною і нівелює, насамперед в очах ворогів України, феномен Михайла Грушевського, який уперше науково обґрунтував у "Історії України-Руси" концепцію окремішності українського народу та відстоював право українців на києво-руську спадщину і ще на початку ХХ століття кинув виклик російській історіографічній концепції: "общеруської історії й не може бути, як нема "общеруської" народності".

Марина Олійник, Олексій Дєдуш: Установа держави-агресора: чи потрібний такий коментар?

Поки Україна не повернула свій державний суверенітет на всіх своїх конституційних територіях, на законодавчому рівні необхідно внести регламентуючу норму для українських інформаційних та освітньо-наукових платформ по запобіганню прихованого російського впливу. При згадці (усному чи письмовому покликанні) російських інституцій освітнього, наукового та культурного характеру ЗМІ обов’язково мають додавати коментар на кшталт «інституція держави-агресора проти України».

Юрій Берестень: Волонтерський рух у Катеринославі під час російсько-турецької війни 1877-1878 років

Російський уряд, прикриваючись риторикою надання гуманітарної допомоги "братським народам" Балкан, намагався використати загострення військово-політичної ситуації в регіоні, де спалахнуло в 1875 році масштабне повстання проти турецького поневолення, для посилення своїх позицій у регіоні, марячи про захоплення Константинополя та реставрацію нової Візантійської імперії. Заздалегідь готуючись до війни з Османською імперією, він починає активно розгортати мережу доброчинних організацій та установ, які повинні були опікуватись гуманітарними проблемами догляду за пораненими та хворими військовими, інвалідами війни, сиротами.