Астамур Гумба – захисник України

Не знаю, чи годиться таке говорити про загиблого на війні Героя, але Астамур Гумба на фото виглядає геть не по-воєнному. У цьому й полягає страшна драма: інтелігентний молодий хлопець в окулярах, мудрий, спостережливий і трохи меланхолійний погляд – видно, що це людина делікатної вдачі. Ось він на фото у військовій формі з собакою на колінах – усміхнений, лагідний, добрий. Добряк-філософ, який зціпив зуби й пішов воювати, хоча йому б читати, мандрувати, кохати… То була наша перша втрата. На жаль, згодом таких втрат було ще багато...

 

Хочу вам розказати про Астамура Гумбу (Абхаза).

22 липня був би його День народження...

"Це була одна з найважчих розмов у моєму житті, хоча й тривала якихось півтори хвилини. Я досі прокручую її в своїй голові, не можу забути, мучуся, вигадуючи те, як (краще) міг тоді відповісти. Зрештою, то був такий шок, що й не пригадую точно, як саме відповів.

Немає нічого страшнішого за слова матері, яка розповідає, що її син загинув. Такі слова – наче удар у сонячне сплетіння, коли дихання спирає і відповісти нічого. Бо вислови співчуття в такій ситуації здаються порожніми і нікчемними.

Червень 2022 року, війна в розпалі. До мене звернулася пані Наталя Іщенко, відома київська аналітикиня й журналістка, з якою нас пов'язувала спільна пристрасть до Балкан і співпраця з газетою "День". Наталя сказала, що її син пішов добровольцем в армію, їхній підрозділ тепер на Харківському напрямку. Одна з найбільших потреб – автомобіль для пересування особового складу, оскільки військова частина новостворена і матеріально-технічної бази практично не має.

Порадивишись, бійці вирішили, що найкращим для їхньої роботи буде не джип або пікап, а мікроавтобус Течик, адже він може перевезти одразу дев'ятьох військових, а за потреби ним можна підвозити і особисті речі чи навіть снаряди на позиції.

Наталя сказала, що збере необхідну для покупки Течика суму серед своїх друзів у Києві, а мене попросила підшукати автобус і підготувати його для відправки на фронт. Приблизно за десять днів ми вже були готові: авто відремонтоване, пофарбоване в камуфляжні кольори – Течик міг вирушати на схід. Наталя з чоловіком Сергієм виїхали на Закарпаття, щоб забрати машину і самотужки перегнати чи то в Київ, чи аж на Харківщину – це була нагода побачитися з сином і його побратимами. Дорогою вони ще зупинилися в друзів у Карпатах і завтра зранку мали бути в Ужгороді.

Того ранку я був закордоном – поїхав у Словаччину купувати наступну автівку для армії. Напередодні розповів членам нашої команди про завдання, а Наталі надіслав адресу й координати людини, в якої вона мала забрати Течика. Приблизно об одинадцятій ранку телефон завібрував – дзвонила Наталя, хоча мала всю необхідну інформацію й знала, що мене в Ужгороді немає. Я відхилив виклик, щоб не вмикався роумінг. За кілька хвилин вона подзвонила ще раз. Коли дзвінок пролунав утретє, я зрозумів, що справа нагальна і взяв слухавку.

З того боку чувся спантеличений голос Наталі. Я не одразу зрозумів про що вона говорить, бо говорила плутано й хаотично. А потім дійшло: вона вибачається, що сьогодні не приїде і машину не забере, бо машина вже не потрібна – син, Астік, загинув на війні. Згорьована мати перебувала в страшному шоці, далі вибачалася, а я все не міг підібрати слова, мимрив щось про співчуття і казав, що не треба хвилюватися про машину – ми передамо її в інший підрозділ. Жахлива розмова, яку краще було б забути, але тепер доведеться жити з нею і ще бозна-скільки разів прокручувати в голові.

Це була перша наша втрата на фронті. Пишу "наша", бо вся наша волонтерська команда її дуже важко пережила. Уже три місяці ми займалися автомобілями для армії і всі попередні досвіди були радісними – ось є машина, ось ми їдемо на схід, зустрічаємося з військовими, сміємося, обіймаємося, вони дякують, ми відчуваємо, що робимо щось практичне й справді корисне.

А ось у цій ситуації український воїн Астамур Гумба загинув на фронті; він уже знав, що скоро в них буде машина, мама пересилала йому навіть фотографії автівки. Але ми не встигли – і це була наша втрата. Пекуча думка непокоїла сумління: а якби ми все зробили раніше, якби пришвидшилися – може, взвод Астамура встиг би на цьому Течику виїхати з-під обстрілу, може, він би вижив, може… ?

Прибитий цією ситуацією, я спрагло вишукував кожну нову дрібку інформації про Астамура Гумбу – захисника України, який був таким звичайним і водночас настільки надзвичайним молодим чоловіком. Найбільше вражала його біографія – гідна фільму чи книжки.

Астамур народився 22 липня 1989 році у місті Сухумі. Коли йому було три роки, в Абхазії почалася війна, тож мама забрала сина й виїхала – під вибухами танкових снарядів і гранат – до Києва. Астамур ріс українцем, але пишався абхазьким походженням, бо Гумба – давній і знаний рід в Абхазії. Пізніше, добровольцем вступивши в ряди 130-го батальйону територіальної оборони Києва, отримав позивний "Абхаз". Загинув 28 червня 2022 року на Харківщині.

Виходить, що війна переслідувала його з перших днів життя. Коли вона прийшла знову, вже у зрілому віці, Астамур вирішив не тікати, а прийняти бій. Хоча міг цього не робити, адже навіть українського громадянства не мав. Війна таки наздогнала його і забрала до себе – таким був би висновок філософського есею про долю звичайно-надзвичайного хлопця на розпеченому постсовєтському просторі. Драма людського життя на зламі кривавих ХХ й ХХІ століть десь на просторах Східної Європи. Цікаво, як сам Астамур прокоментував би свою долю. Цікаво, бо хлопець мав філософську освіту, нетривіальний для нашого часу фах…

Не знаю, чи годиться таке говорити про загиблого на війні Героя, але Астамур на фото виглядає геть не по-воєнному. У цьому й полягає страшна драма: інтелігентний молодий хлопець в окулярах, мудрий, спостережливий і трохи меланхолійний погляд – видно, що це людина делікатної вдачі. Ось він на фото у військовій формі з собакою на колінах – усміхнений, лагідний, добрий. Добряк-філософ, який зціпив зуби й пішов воювати, хоча йому б читати, мандрувати, кохати…

То була наша перша втрата. На жаль, згодом таких втрат було ще багато – і тепер мій телефон рясніє номерами хлопців, з якими ми зустрічалися біля лінії фронту, тиснули руки й сміялися, обіймалися і фотографувалися на фоні машин. Багатьох із них уже немає в живих, але та перша втрата пече особливо. Ми з Астамуром так ніколи й не зустрілися, не познайомилися – не встигли.

Я відчуваю обов'язок розказати цю історію, поділитися нею, щоб приклад жертовності й мужності Астамура Гумби не загубився, не забувся. Був такий добряк на цьому світі – Астік, позивний Абхаз, мудрий і добросердий хлопчина, філософ. І якщо ви сьогодні читаєте ці слова українською мовою, якщо ви живі – знайте, що герой Астамур Гумба віддав за це своє життя. Пам'ятайте про нього!"

Цей текст вийде в моїй майбутній книжці, а наразі його повну версію опубліковано на патреоні.

Ярослав Пронюткін: Тут спочиватимуть наші герої: хто має право бути похованим на головному Меморіалі країни?

Національне військове меморіальне кладовище — це меморіал на багато років вперед. За всіма прогнозами поховання тут можуть відбуватися протягом наступних 40-50-ти і більше років. Меморіал призначений винятково для військовослужбовців — тих, які загинули в бою під час цієї війни, та тих, які мали видатні заслуги перед батьківщиною, та покинуть цей світ через дуже багато років.

Зоя Казанжи: Винні мають бути покарані

Володимира Вакуленка, українського письменника вбили росіяни. Дата його загибелі достеменно невідома. Ймовірніше, це сталося між 24 березня та 12 травня 2022 року. Після того, як Ізюм звільнили ЗСУ, у місті виявили масове поховання – понад 400 тіл. Під номером 319 було тіло Володимира Вакуленка.

Євген Гомонюк: Французькі скульптури у Миколаєві

Що спільного між найстарішим міським театром, Аркасівським сквером і зоопарком у Миколаєві? Власне французький слід. Всіх їх об’єднує художня французька ливарня Валь Д'Осне з головним салоном в Парижі, чия продукція в різні часи прикрашала ці три локації. Мова йде про п’ять найвідоміших в Миколаєві декоративних садових чавунних скульптур. Одна з них, на жаль, була втрачена ще у 1990-ті роки, інші чотири можна побачити і сьогодні.

Юрій Рудницький: Варшавська угода. Як і чому сталося так, а не інакше

22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого.