Батьківщина і матір носіїв совкових цінностей

Змінити кольори з червоного на жовто-блакитні, повдягати вишиванки, начепити тризуби, навіть постирати з мапи російські топоніми чи поприбирати сотні російських пам'ятників без очищення від російських цінностей, смислів і російської мови, яка їх ословлює – це не деколонізація, а самообман, дуже небезпечний самообман, бо така ерзац-деколонізація прирікає нас на вічне повернення імперії, повернення від якого не ґарантує навіть перемога над ворогом на фронті і відновлення територіяльної цілости Української держави.

 

Дискусії навколо монументу так званої "Батьківщини-матері" ще раз засвідчують, що українське суспільство продовжує лишатися глибоко зануреним в російський колоніяльний світ з його цінностями. Деколонізація дуже непросто дається нам навіть через тридцять з гаком років після розвалу совєтської імперії.

Змінити кольори з червоного на жовто-блакитні, повдягати вишиванки, начепити тризуби, навіть постирати з мапи російські топоніми чи поприбирати сотні російських пам'ятників без очищення від російських цінностей, смислів і російської мови, яка їх ословлює – це не деколонізація, а самообман, дуже небезпечний самообман, бо така ерзац-деколонізація прирікає нас на вічне повернення імперії, повернення від якого не ґарантує навіть перемога над ворогом на фронті і відновлення територіяльної цілости Української держави.

Українське суспільство надто часто нездатне творити власні смисли і тому, як приречене, повторює чужі, частіше всього російські. Ця нездатність і є причиною того, що так звана "Батьківщина-мати", цей промовистий пам'ятник московського полону українців, і далі визначає обличчя нашої столиці й самої України.

Все у цьому колосі є чужим українській тотожності: його форма, його естетика, його назва, зрештою сама потреба монструального унаочнення в мертвому металі кольору цинкової труни, чийогось кошмарного видіння, в якому угледіти поняття матері і батьківщини є справою проблематичною.

Українській архітектурі притаманні людські масштаби, а не пихата помпезність, на тлі якої людина почуває себе нікчемою. Хіба так зображені Україна, матір, батьківщина – мужеподібним витріщакою, металевобездушним ґолемом, позбавленим пізна́ваних людських рис – в нашому епосі, в поезії і прозі, в образотворчому мистецтві і пластиці?

Цей колос – витвір хворої на велич, а насправді духовно убогої і здегуманізованої імперської уяви росіян. Не випадково цей монумент заповіла українцям саме доба гнилого брежнєвізму, доба, коли русифікація набрала особливо аґресивних і відкритих форм.

Тепер монумент, давно охрещений в народі "бабою" чи "уродіною-матєрью" хочуть пристосувати до нових умов і переконати українців ототожнювати себе з ним. Косметичні маніпуляції на кшталт макових віночків, заміни совєтського герба на тризуб, жовто-блакитної підсвітки, перейменування з "родіни-матєрі" на "матір-Україну" чи спроб перепрочитання її первинної телеології (мовляв, вона ще тоді, в 1980-х, замахувалася своїм мечем на Москву (Брежнєв, Щербицький та ин., виходить, були криптобандерівцями), не здатні змінити імперської суті цього монументу, його колоніяльної символіки.

Назва цього чуда імперського монументалізму – це теж запозичення російського "родина-мать", це плагіят, хоч ще потворніший естетично, з відомої першомоделі на Мамаєвім кургані в російському Волгограді.

Ця так звана "Батьківщина-мати" є батьківщиною і матір'ю носіїв совкових цінностей, що відчайдушно пристосовуються до нових обставин, намагаючись міняти те, що змінити не можна, – його лише можна розібрати. Вона – свідчення неспроможности цього совка на власні, а не позичені в імперії сенси.

Може не варто думати про те, на що замінити цю імперську мітку, що вже довгих сорок літ спотворює чудові київські пагорби. Її треба просто демонтувати без сліду, переробити на щось утилітарне і запити холодною водою. Це було б таким потрібним сьогодні актом українського самооновлення.

Володимир В'ятрович: "Волинь" vs "Катинь"

Здавалося, після пов'язаної з "Катинню" Смоленської трагедії 2010 року вона стане ще потужнішим символом, який єднатиме минуле і сучасність. Але на той момент "Катинь" уже активно витіснялася із суспільної свідомості іншою історичною темою – "Волинь". Події польсько-українського конфлікту в роки Другої світової (зведені до простої формули "Волинь-43") стали головною темою спочатку історичної публіцистики, а відтак – історичної політики.

Ігор Кравець: Дві Волині в одній

Польський Сейм проголосував закон, що встановлює нове державне свято — «День пам’яті про поляків — жертв геноциду, скоєного ОУН-УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої». Сама назва — неоколоніяльна, і автор закону — давній прихильник кремлівських наративів, утім член «антикачинської коаліції» Дональда Туска, Тадуеш Самборський. Єдиною, хто утрималася під час голосування, була Александра Узнанська-Вісьнєвська. Усі інші — «за». Рідкісний, але як же виразний колоніяльний консенсус у польському Сеймі.

Богдан Червак: Останній президент УНР на вигнанні. Миколі Плав’юку – 100 років(?)!

5 червня 1925 року, за іншими даними 1927 року, народився останній президент УНР на вигнанні, голова ОУН Микола Плав’юк. Якщо припустити, що вірна дата – 5 червня 1925-го, то цьогоріч йому виповнюється сто років!

Віталій Скальський: День народження та невідомі фото крутянця Григорія Піпського

Постать Григорія Піпського для зацікавлених не потребує особливого представлення. Традиція говорить, що саме він - галичанин Григорій Піпський – під час розстрілу росіянами-більшовиками після бою під Крутами наприкінці січня 1918 року заспівав «Ще не вмерла Україна…».