Кілька думок біля підніжжя «Батьківщини-мати»

Не торкатимусь мистецької цінності монументу і того, як він вписаний у ландшафт київського правого берега. Бо це питання смаку і сприйняття. Моє власне почалося з фрази Івана Миколайчука, сказаної десь в середині 80-х на балконі його будинку на Березняках: «Таки вкрала у мене Київ Клепана мать».

 

Не торкатимусь мистецької цінності монументу і того, як він вписаний у ландшафт київського правого берега. Бо це питання смаку і сприйняття. Моє власне почалося з фрази Івана Миколайчука, сказаної десь в середині 80-х на балконі його будинку на Березняках: "Таки вкрала у мене Київ Клепана мать".

Малося на увазі, перекрила розкішний вигляд, який відкривався на правий берег з його квартири на Серафимовича, 5 (зараз вул Миколайчука). Але тут я про інше. Про суперечливу спробу легітимізувати цей символ оптичним зсувом. Або ще гірше – привласнити його, зробити частиною нового національного міфу. Це небезпечно, на мою думку. І ось чому.

Кілька поколінь українців знають, що Родіна мать – радянський символ, маркер фальшивої історичної пам'яті, частина російського міфу про Вєлікую Отєчєствєнную. Вона радянська за суттю і стилістикою. Клепана мать, відкрита Брєжнєвим – це ніяка не Матір Україна.

Це "перевдягання" – підробка, фальсифікат, ерзац, в глибині душі ми всі це розуміємо. Це десь так само, як одного разу в дитинстві ми зрозуміли, що дід Мороз – це ніякий не дід Мороз, а двірник дядя Коля з приклеєною бородою. І ось тут постає важливе питання. Раз цей символ – фальшивий, то наскільки щирий і цілісний сам національний міф? Чи можна йому довіряти? Це тонка, ледь вловима, але важлива річ.

Головне питання, на яке потрібно чесно собі відповісти : чи варто пробувати українізувати колоніальну спадщину, за щирим зізнанням Муравйова, принесену і втриману "на багнетах"?

Якщо так, то як ми сьогодні поставимося до давньої ідеї привласнити також російську мову, визнати її "українською російською" і "не віддавати" її імперії?

Взагалі чи не є українізація радянського міфу просто інверсією до політики радянізації української культури часів СССР?

"Звєздіни" замість хрестин, "новорічна пісня "Рік новий народився" замість колядки, коломийка "Закувала зозуленька у зеленім лузі, ой як добре тепер жити в радєнськім союзі", тощо.

Вважаю, що Родіна мать лишиться Родіною матью навіть з тризубом на щиті. І навіть в українському вінку.

Отже пробувати затягнути її в новий національний дискурс не варто. Ми вже проходили це останні 30 років, нічого доброго з цього не вийшло. Якщо справді монумент неможливо демонтувати без шкоди для пагорбів, набагато чесніше буде описувати цей пам'ятник як символ радянського часу, тоталітарної держави СССР, який був частково декомунізований під час антиколоніальної війни у 2023 році.

Радомир Мокрик: Пам'яті Віктора Карта

25 липня на 96-му році життя помер всесвітньо відомий шаховий тренер, засновник Львівської шахової школи Віктор Карт.

Роман Маленков: Національне військове меморіальне кладовище: граніт чи пісковик?

Більшість козацьких хрестів України із пісковика. Найстаріший український хрест має вже вісім століть віку - хрест на могилі Клима Христинича, дружинника короля Данила. Стоїть він біля Зимного. Граніту раніше ніколи не було. Хоча маємо і об'єктивну причину - його просто значно складніше було добути.

Юрій Юзич: Перша українська адвокатка - пластунка Віра

Нещодавно "Історична Правда" публікувала текст Івана Городинського про першу українську адвокатку. Ольгу Ельвіру Люстіґ-Ганицьку можна вважати першою українкою, яка професійно практикувала право на Галичині у 1930-х роках. Після публікації групі істориків та дослідників історії Пласту вдалося з'ясували, що Ольга Ганицька була пластункою. Відтак, дізналися звідки вона була родом, в якому середовищі зростала та як склалася її доля після Другої світової війни.

А. Королівський: Аркадій Животко: чужий в Росії, забутий в Україні

Про нього не знають ані харків’яни, ані мешканці Кам’янця -Подільського, Києва, Ужгорода, що в їх містах жив і працював патріот і журналіст Аркадій Животко. Росія захоплює нашу історію, наші землі. Чому б нам не дати гарну відповідь вшануванням хоча б меморіальною дошкою Людини з крайньої межі етнічно українських земель?