Кілька думок біля підніжжя «Батьківщини-мати»

Не торкатимусь мистецької цінності монументу і того, як він вписаний у ландшафт київського правого берега. Бо це питання смаку і сприйняття. Моє власне почалося з фрази Івана Миколайчука, сказаної десь в середині 80-х на балконі його будинку на Березняках: «Таки вкрала у мене Київ Клепана мать».

 

Не торкатимусь мистецької цінності монументу і того, як він вписаний у ландшафт київського правого берега. Бо це питання смаку і сприйняття. Моє власне почалося з фрази Івана Миколайчука, сказаної десь в середині 80-х на балконі його будинку на Березняках: "Таки вкрала у мене Київ Клепана мать".

Малося на увазі, перекрила розкішний вигляд, який відкривався на правий берег з його квартири на Серафимовича, 5 (зараз вул Миколайчука). Але тут я про інше. Про суперечливу спробу легітимізувати цей символ оптичним зсувом. Або ще гірше – привласнити його, зробити частиною нового національного міфу. Це небезпечно, на мою думку. І ось чому.

Кілька поколінь українців знають, що Родіна мать – радянський символ, маркер фальшивої історичної пам'яті, частина російського міфу про Вєлікую Отєчєствєнную. Вона радянська за суттю і стилістикою. Клепана мать, відкрита Брєжнєвим – це ніяка не Матір Україна.

Це "перевдягання" – підробка, фальсифікат, ерзац, в глибині душі ми всі це розуміємо. Це десь так само, як одного разу в дитинстві ми зрозуміли, що дід Мороз – це ніякий не дід Мороз, а двірник дядя Коля з приклеєною бородою. І ось тут постає важливе питання. Раз цей символ – фальшивий, то наскільки щирий і цілісний сам національний міф? Чи можна йому довіряти? Це тонка, ледь вловима, але важлива річ.

Головне питання, на яке потрібно чесно собі відповісти : чи варто пробувати українізувати колоніальну спадщину, за щирим зізнанням Муравйова, принесену і втриману "на багнетах"?

Якщо так, то як ми сьогодні поставимося до давньої ідеї привласнити також російську мову, визнати її "українською російською" і "не віддавати" її імперії?

Взагалі чи не є українізація радянського міфу просто інверсією до політики радянізації української культури часів СССР?

"Звєздіни" замість хрестин, "новорічна пісня "Рік новий народився" замість колядки, коломийка "Закувала зозуленька у зеленім лузі, ой як добре тепер жити в радєнськім союзі", тощо.

Вважаю, що Родіна мать лишиться Родіною матью навіть з тризубом на щиті. І навіть в українському вінку.

Отже пробувати затягнути її в новий національний дискурс не варто. Ми вже проходили це останні 30 років, нічого доброго з цього не вийшло. Якщо справді монумент неможливо демонтувати без шкоди для пагорбів, набагато чесніше буде описувати цей пам'ятник як символ радянського часу, тоталітарної держави СССР, який був частково декомунізований під час антиколоніальної війни у 2023 році.

Артем Петрик : "Міжвоєнна Литва: час та конституції"

У ХХ столітті Литва пережила драматичну історію державного будівництва: від проголошення незалежності у 1918 році – до радянської окупації, втрати суверенітету, а згодом – відновлення державності на початку 1990-х років. Усі ці етапи супроводжувалися спробами закріпити нову політичну реальність у конституційній формі. Саме тому історія литовських конституцій – не лише правова, а водночас глибоко політична, національна й символічна. Вона є свідченням боротьби за право на незалежність, самовизначення та демократію.

Олексій Мустафін: Опір як доказ. Ліга захисту прав "непоміченої" нації

"Не було, немає і бути не може" - формула, з якою влада Російської імперії відмовляла в існуванні українській мові, насправді не є унікальною в історії Східної Європи. Майже в той самий час, коли на світ з'явилися Валуєвський циркуляр та Емський указ, німецький канцлер Отто Бісмарк не менш категорично стверджував, що "не існує ніякої албанської нації".

Радомир Мокрик: "Приклад російського шовінізму"

Тепер вся ця критика Булгакова насправді не виникла на порожньому місці. Вже тоді, коли в кінці 1920-х "Дні Турбіних" ставили в московських театрах, серед діячів української культури це викликало скандал і обурення. І це дуже важливо розуміти. Зараз це не намагання "переписати історію" чи "боротися з культурою". Це фактично повернення до дискусії, яка точилася вже дослівно сто років тому.

Олексій Мустафін: Шведська Мінерва. Королева, якій свобода була миліша за владу

Зречення монархів і в наші часи трапляються не часто, а кілька століть тому кожний такий випадок здавався чимось і справді екстраординарним. Проте рішення шведської королеви Христини вважали взагалі унікальним – хоча б тому, що вона сама наполягала на "відставці"– всупереч настроям придворних та парламенту.