Поїзд за розкладом

Ми збігли в укриття, коли сталося перше влучання. Такого гучного вибуху я досі не чула: зі стелі підвалу сипалося, стіни рухалися. Пасажири встигли сховатися у підвалі теж. І ми сиділи там всі разом наступні півтори години і рахували наступні прильоти. Двох поліцейських, яких поранило уламками, коли вони допомагали пасажирам сховатися, перевʼязали. Був ще іноземний волонтер, судячи з усього, зі зламаним ребром, але він просив на нього не зважати і просто важко дихав, стікаючи потом.

 

Вчора я була на вокзалі в Херсоні, коли росіяни обстріляли його балістикою. І це було дуже страшно.

Я приїхала в Херсон зранку, тим самим потягом, чотири вагони якого росіяни знищили ввечері. Провела день в компанії начальниці вокзалу — відважної пані Алли, про яку писатиму у книзі. Тривоги у Херсоні лунають одна за одною. Ми нарахували пʼять чи шість протягом дня. Щоразу за сигналом, а то і перед ним чулися все ближчі вибухи. Кілька разів ми спускалися в підвал, де співробітники вокзалу розповідали про свої будні в окупації.

За 45 хвилин до відправлення зворотного поїзда у Київ, ті самі чотири вагони повернувся на херсонський перон з Миколаєва, де чекали протягом дня, і на вокзал почали сходитися пасажири. І саме тоді росіяни влупили.

Ми збігли в укриття, коли сталося перше влучання. Такого гучного вибуху я досі не чула: зі стелі підвалу сипалося, стіни рухалися. Пасажири встигли сховатися у підвалі теж. І ми сиділи там всі разом наступні півтори години і рахували наступні прильоти. Двох поліцейських, яких поранило уламками, коли вони допомагали пасажирам сховатися, перевʼязали. Був ще іноземний волонтер, судячи з усього, зі зламаним ребром, але він просив на нього не зважати і просто важко дихав, стікаючи потом. Згодом медики допомогли як могли і йому. Один поліцейський, якого я не бачила, на жаль, загинув.

Чесно, вперше за час великої війни я справді думала, що от прямо зараз можу померти. Від цих думок рятувало лише маленьке кошеня — висловуха Ляля, яку начальниці вокзалу подарували на Миколая. Мені випала місія його стерегти, поки власниця приймала важкі рішення: що робити з людьми і коли їм буде безпечно вийти з укриття. Цього ніхто не знав. Кошеня нявкало, гралося і лякалося разом із нами, встигло навіть кілька разів подрімати, а я відчувала в руках його тепло і за нього трималася.

 

Ми не знали, що там, нагорі, але підозрювали, що все погано. Коли трохи стихло, хтось пішов у розвідку. Новини невтішні — вокзал розбитий, жодного вцілілого вікна, усі вагони і локомотив знищені. "За вами приїдуть автобуси, відвезуть вас до Миколаєва", — повідомили пасажирам. Ще за пів години дали команду підійматися нагору. І отут мене накрило.

Може тому, що довелося проститися з кошеням, або тому, що я побачила завалену склом кімнату, в якій була буквально за 30 секунд до вибуху, або причиною стала калюжа крові на вході до вокзалу — там, де я кілька разів стояла удень, але коли ми зайшли в автобус і в салоні вимкнули світло, я сіла просто на брудну підлогу і розридалася. Мені писали колеги з УЗ, а я відписувала: "Чекайте, я реву".

Перед цією поїздкою я передивлялася "Володаря перснів" і зауважила там неймовірно влучний діалог між Фродо та Гендальфом:

— Я хотів би, щоби персня не існувало! Щоб нічого цього не було!

— Так думають усі, на чию долю випадає подібне, але їм це непідвладне. В наших силах лише вирішувати, що робити з часом, який нам відпущено.

Ми усі хотіли б, аби росії не існувало, але вона, блять, є. І вона продовжує нас убивати. Вчора я відчула дуже яскраво — як це бути ціллю. І наша задача — гідно чинити опір і не дати нас знищити. А ще — піклуватися одне про одних і не гризтися між собою, памʼятаючи, що ворог у нас один, і він зовні.

 
Скріншот з відео

Поки я думала про це, ми дісталися Миколаєва. Там пасажирів зустріли працівники вокзалу і волонтери, які допомогли зорієнтуватися і знайти потрібні вагони. Ті чотири, які обстріляні лишилися в Херсоні, в Миколаєві замінили на резервні і кожен зміг сісти на поїзд на своє місце за квитком. А мені пощастило навіть на кілька хвилин обійняти рідну сестру і її чоловіка, які з перших днів війни служать у Збройних Силах. Приємно було знайти порятунок на рідному вокзалі рідного міста.

Сьогодні зранку поїзд, у який вчора влучили російські ракети, прибув до Києва за розкладом — о 7.20 як і було заплановано. І це одне з тих див, які творяться руками наших людей. Дякую кожному, з ким довелося розділити цей страшний вечір. Дякую Укрзалізниці, що вона продовжує перевозити пасажирів, попри все.

І ще одне: мої бета-рідери вже натякають, що мені не вдається приховати у книзі мого захоплення залізницею та її людьми. Але я навіть і не намагаюся цього приховати. Чесно, я щиро захоплююсь командою, яка робить неймовірне щодня. Дякую.

Олександр Скрипник: КДБ проти відзначення за кордоном Дня створення УПА

Розсекречені документи з архіву Служби зовнішньої розвідки України свідчать про те, що в радянський період органи кдб не лише всередині срср, а й за кордоном застосовували агентурно-оперативні та ідеологічні методи, щоб повністю витіснити з пам'яті українців День створення Української повстанської армії, який згідно з постановою Української Головної Визвольної Ради зазвичай відзначався 14 жовтня на свято Покрови.

Наталія Загоруйко: Черчилліана: панорама українських видань. Темні часи. Вінстон повертається

За іронією долі, один з найбільш цитованих політиків у світовій історії Вінстон Черчилль казав, що усі його найкращі вислови вже озвучили давні римляни, а улюблене чтиво неуків – збірники афоризмів. Якщо проаналізовати бібліографію прем'єра 1980–початку 2000-х, то можна легко визначити на формування якої аудиторії були спрямовані ті видання, адже все вартісне тривалий час знаходилось під ідеологічною забороною, як і постать самого Вінстона Черчилля, затаврованого радянською пропагандою "палієм війни" та "реакціонером".

Василь Пачовський: "Позбираймо кости наших героїв кидані тиранами по чужих країнах". Маніфест Василя Пачовського про Національний український Пантеон

"У Київі мусить станути Національний україньский Пантеон, мусим позбирати і зложити в Київі кости усїх своїх борцїв-мучевиків, розсипані по цїлім просторі від Білого до Чорного моря! Мусим поставити сьвятиню з вівтаром ідеї, яка має пронизатися євом всі одиницї нашого народу!"

Катерина Даценко: Хвилина мовчання. Історія щоденного ритуалу

Під час війни – у лісах, криївках – Українська повстанська армія завмирає на "Загальне вшанування трихвилинною мовчанкою пам'яті всіх поляглих вояків УПА та учасників збройного підпілля, які загинули у рр. 1942–1947". Це цитата зі Святочного наказу, в якому є Інструкція відзначення п'ятиріччя Свята УПА, 14 жовтня 1947 року. Але виявилося, що документ від 1947 року – не найдавніший.