Бандера кольору "олива"

Ця світлина цінна тим, що була першою в житті Степана (з тих, які збереглись). Три зірки на грудях свідчать, що на цей час він вже три роки був у Пласті. Тобто фото зроблене восени 1925 року, коли Степанку було вже 16 років. Восени… тому на тлі - золоте осіннє букове листя.

 
Кольоризація фото Тетяни Терехової

Найстаріше фото Степана - у чудовій волонтерській кольоризації Тетяни Терехової для видавництва Наш Формат. Ця світлина цінна тим, що була першою в житті Степана (з тих, які збереглись).

Три зірки на грудях свідчать, що на цей час він вже три роки був у Пласті. Тобто фото зроблене восени 1925 року, коли Степанку було вже 16 років. Восени… тому на тлі - золоте осіннє букове листя.

Коричнева хустка - це хустка тогочасного 5-го куреня юнаків імені князя Ярослава Осьмомисла в Стрию, в якому виростав юний Бандера. І в який він вступив лиш з третього разу, попередньо підтягуючи свій фізичний стан (слабаків не брали, бо "Пласт для всіх, але не всі для Пласту"). В цьому курені разом із Бандерою виростав, наприклад, майбутній генерал УПА Олекса Гасин - начальник ГВШ (Головного військового штабу - предтеча Генеральний штаб ЗСУ).

Жовто-чорні стяжки на плечі - це символ гуртка "Вовк" до якого належав "Ганді" (саме таким було перше пластове псевдо Бандери, який захоплювався відомим лідером індійського спротиву). В діаспорі практику маркування гуртків стяжками замінили на американську традицію круглих чорно-білих сильветок.

А в 20-40-х роках по кольору стрічок можна було дізнатись назву гуртка. Кількість назв була вичерпною і невеликою. У варіантах були лише назви звірів. Гурток Степана обрав собі символічного звіра, якого наслідував - звіра, який в наші дні став символом українських ССО.

Бандера виростав у сорочці кольру хакі, тепер популярно званою - "олива". Очі у Степана дійсно були сині. А народився він в останні дні грудня, але батько-священник прагматично записав сина датою, яка би при мобілізації давала дитині можливість потрапити в "річник" на рік пізніше.

Степану ця батькова хитрість не знадобилась - самобілізувався ще 18-літнім в бойову організацію УВО на чолі із Євгеном Коновальцем. І працював по лінії - сучасними словами - ІПСО. СКОБ!

Олександр Алфьоров: Фонтан замість пам'яті

Місце, де влада Києва бачить фонтан – це центр Столиці, це серце України. Відповідальність тут – неймовірна. Кожне подібне місце в Києві має бути гармонійно вписане у загальну концепцію! А не затикане нейтральністю, яка в сучасних умовах дорівнює безвідповідальності та, насправді, потуранню окупанту, який дуже прагне от цієї мовчазної та сірої України.

Олексій Мустафін: Пророк на ім'я Мані. Примхлива доля засновника "світової єресі"

9 квітня 243 року перський цар Шапур I – той самий, якому згодом вдалося вперше взяти в полон римського імператора, – прийняв у своєму палаці та вислухав мандрівного проповідника Сураїка, сина Фартака. Той познайомив володаря із своїм вченням – основи якого, за його власними словами, відкрив йому сам янгол божий. Цар був настільки вражений розповіддю, що видав Сураїку охоронну грамоту і дозволив вільно проповідувати в своїх володіннях.

Ярослав Пронюткін: Символічне місце пам’яті: кенотафи як традиція, державна практика і механізм вшанування на Національному військовому меморіальному кладовищі

У традиції українського війська від княжої доби до козацького періоду існували різні форми символічного вшанування загиблих, зокрема встановлення хрестів, курганів пам'яті, пам'ятних знаків на місцях боїв або в рідних громадах. Саме ця традиція сьогодні отримує сучасне державне втілення у формі кенотафів – символічних місць пам'яті для тих Захисників і Захисниць України, чиї тіла не були повернуті, або місце поховання яких залишається невідомим.

Антон Кістол: Ab Samara Condita. Що не так із передатуванням Дніпра?

Місто-фортецю й один із найважливіших вузлів України на Сході пропагандисти Кремля послідовно вписують у межі примарної "Новоросії". У березні 2014-го проросійські сепаратисти не знайшли тут широкої підтримки й не змогли проголосити "Дніпропетровську народну республіку". Однак небезпека не зникла й досі, адже Росія продовжує висувати територіальні претензії на Дніпропетровську область як на землі, приєднані до Російської імперії та нібито колонізовані за часів Єкатєріни ІІ.