Чому Музей Шухевича насправді НЕ знищено

Цілеспрямоване знищення Музей генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича у день уродин Степана Бандери і перший день нового року - спроба символічного вбивства національної пам'яті. Але я переконаний, що ефект буде зворотний.

 
Музей Романа Шухевича у Львові згорів через атаку "Шахедів" 1 січня 2024 року

Російські варвари воюють з нашими дітьми і нашими мертвими. Особливо з тими, які насправді не мертві.

Руйнуючи школи, музеї і бібліотеки, вони цілять в саму суть нас, намагаючись убити наше минуле і наше майбутнє.

Цілеспрямоване знищення Музей генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича (відділу Львівського історичного музею) у день уродин Степана Бандери і перший день нового року - спроба символічного вбивства національної пам'яті.

Але я переконаний, що ефект буде зворотний.

Справа національної честі - відбудувати і відновити Музей.

Справа національного обов'язку - глибше пізнати нашу історію і наших героїв.

Справа національної гідності - продовжити їхню боротьбу.

Справа національного майбутнього - перемогти в цій боротьбі.

Певен, разом ми все відновимо і відбудуємо.

Якщо замість плачів і нарікань зберемося докупи і об'єднаємося довкола спільної справи і спільних цінностей.

Музей Шухевича згорів дотла. Властиво, будівля. Дякувати Богу, завдяки музейникам більшість найцінніших експонатів врятовано.

Лунають слушні пропозиції від колег: зісканувати руїни для майбутньої відбудови та музеєфікувати обгорілі деталі. Це теж непроста справа, яка потребує фахового підходу і коштів.

Але Музей Шухевича насправді НЕ знищено, бо справа Шухевича живе. І вона переможе. Бо головного героя цього музею, як і інших наших героїв, вороги досі бояться.

Саме тому музеї важливі.

Саме тому тратити гроші на їх охорону, збереження й розвиток - не марнотратство, в справа національної безпеки.

Саме тому це справа не лише самих музейників і органів управління, а насамперед цілого суспільства.

Суспільства людей, яким не байдуже.

Музей Шухевича НЕ знищено, якщо жива наша національна пам'ять, національна гідність і національна честь.

І якщо ми справді виявимо діяльну небайдужість і разом допоможемо команді Львівського історичного музею зробити все можливе для того, щоб пам'ять про Шухевича та інших лідерів національно-визвольної боротьби жила у справах. І не тільки музейних.

Думаю собі, на часі було б створення фонду чи принаймні спецрахунку не відновлення Музею Шухевича.

Певен, він постане, як фенікс із попелу.

І юрми небайдужих знову туди прийдуть.

Їх буде ще більше. Набагато більше.

Леся Бондарук: Сторіччя Галини Коханської

1 березня виповнилося 100 років із дня народження Галини Коханської – керівниці жіночої розвідувальної мережі УПА на Волині. У 15 років поринула в національно-визвольну боротьбу. Пів життя прожила під чужим іменем та прізвищем. Але перемогла! Бо застала час, коли Україна стала незалежною державою, відновила могили побратимів, зруйновані окупантами, вплинула на виховання нового покоління патріотами, та встигла повернути своє власне ім'я і з ним відійти у вічність.

Ігор Галагіда, Мирослав Іваник: "Погром: Грубешівщина, весна 1944 р." Фрагменти вступної статті до видання

Погром розпочався в ніч з 9 на 10 березня 1944 року. Поляки з Армії Крайової та Селянських Батальйонів раптово атакували 11 українських сіл у Грубешівському повіті на Холмщині. Після тижневої перерви почалася друга, ще масштабніша хвиля атак, коли було вражено 22 українські села.

Дарія Гірна: Архітектура скорботи: чому Україні потрібні психологи меморіалізації

У США, Великій Британії, Австралії, країнах ЄС існують окремі навчальні програми з психології архітектури. В Україні окремої дисципліни, що системно вивчала б психологію архітектурного простору, немає. Тим часом у суспільстві, де кількість людей із ПТСР і травматичним досвідом зростає щодня, одночасно множаться темні, гнітючі, утилітарні місця пам'яті. Матеріальна пам'ять, яку ми відтворюємо без системного підходу, ризикує стати ще одним чинником ретравматизації.

Олексій Мустафін: Мир з мускулами. Про що насправді говорив у Фултоні Вінстон Черчилль

Промову 1946 року Вінстон Черчилль називав найважливішою в своєму житті. Але виголосив він її не на батьківщині чи хоч б в столиці іншої держави. А у Вестмінстерському коледжі в штаті Міссурі – навіть штат цей, не кажучи про місто Фултон, далеко не кожний з його співвітчизників міг би знайти на карті. Проте місце для історичного виступу в жодному разі не було обрано "випадково". Хоча б тому, що в Міссурі народився тодішній президент США Гаррі Трумен. Який, власне, і влаштував "турне" Черчилля до американської глибинки.