Наша визвольна боротьба і проблема жертв

Без боротьби жертви були б значно більші – писав Роман Шухевич, головний командир УПА у статті "Наша визвольна боротьба і проблема жертв". Вперше вона була опублікована у журналі "Повстанець" в 1946 року.

 

Після досвіду обох світових воєн і гірких розчарувань українського народу щодо міжнародної "справедливости", "допомоги" інших народів, "допомоги" "найдемократичніших" партій є вже нині для українського народу безперечною правдою і те, що ніхто нам власної держави не дасть задармо, що право на свободу треба вибороти собі впертою, завзятою боротьбою, яка нераз може тривати віки (козаччина в XVI —XVII ст., Ірляндія).

Майже всі українці згідні сьогодні в тому, що така боротьба вимагає великих жертв в майні, особистій свободі, а навіть в тому, що для народу найцінніше – жертв у людях.

***

Жодні жертви, складені народом у боротьбі за своє визволення, тобто в боротьбі за своє право на життя, не можуть бути завеликі. Народ, який згори призначений окупантом на загибель, вибираючи боротьбу, нічим, так би мовити, не ризикує.

***

Візьмім до уваги жертви, складені нами у нашій визвольній боротьбі в останні роки. Вони, безумовно, великі. Згинули тисячі найкраших українців, згинула найкраща частина найбільш патріотичної молоді. Згинули в боротьбі проти безправ'я, проти варварського насильства, в боротьбі за своє право на незалежне життя. Цієї втрати в біологічній субстанції народу, цієї втрати в людях не можна вирівняти жодними скарбами світу.

Ми, живі, не можемо бути байдужі до цієї нашої втрати. Це – з одного боку. З другого ж боку, ми, живі, які ще не здійснили наших ідеалів боротьби, не оцінюємо, як це робить деяка частина нашого громадянства, понесених нами втрат у людях, як нашу національну трагедію. Ми в цьому випадку навіть оптимісти. А до оптимізму, навіть в обличчі таких жертв, які ми склали останньо, дає нам підставу наша історія, наше минуле.

 

Бо ж скільки українців загинуло впродовж XVIII і XIX сторіч, як учасників царських російських армій за інтереси російської імперії, яка їх жорстоко поневолювала і гнобила. Скільки українців-учасників царських армій загинуло в період першої світової війни в Східній Прусії, Карпатах, на всьому величезному фронті від Балтійського до Чорного морів, в Малій Азії на протитурецькому фронті. Їх загинуло мільйони. Також сотні тисяч українців загинули за інтереси Австро-Угорської імперії. А в роки між двома імперіалістичними війнами?

Лише в період голоду в Україні в рр. 1932–33 загинуло коло 7 мільйонів українців; вони загинули не в боротьбі, а в наслідку голодної смерти на своїй землі, ограблені окупантами. І про них ми сьогодні згадуємо лише як про жертви терору, жертви окупантського грабежу, насильства, а не як про жертви самостійницької боротьби. А якщо б вони загинули в боротьбі за самостійність свого народу, то це було б почесніше як і для них, так і для всього народу, було б більше будуючо. А скільки мільйонів в той час загинуло в тюрмах, на далеких засланнях, по різних воркутах, колимах, на біломорканалах та інших сталінських "дальневосточних стройках"?

Скільки ж, нарешті, мільйонів українців загинуло в період останньої війни, як учасників червоної армії, як учасників СС-дивізії, на різних роботах поза межами України? І чи ж, маючи на увазі з одного боку оті мільйони жертв, які складав на протязі історії і ще сьогодні складає український народ за інтереси своїх ворогів, і, з другого боку, ті тисячі жертв, що їх він склав у революційній самостійницькій боротьбі в останні роки, – ми маємо право говорити про ті жертви, які би вони не були для нас болючі, як про нашу національну трагедію, маємо право оцінювати їх як жертви завеликі?

Нашою трагедією були і є ті мільйони українців, що мусіли гинути впродовж сторіч І ще сьогодні гинуть за не свою, а чужу справу. Ця трагедія кінчається сьогодні, коли вже тисячі гинуть за справу Самостійної України, коли вже мільйони борються за справу визволення українського народу. Сьогодні кінчається трагедія рабів і родиться епопея народу-героя. І саме цей факт, навіть в обличчі наших нинішніх жертв, настроює нас оптимістично.

Євген Гомонюк: Французькі скульптури у Миколаєві

Що спільного між найстарішим міським театром, Аркасівським сквером і зоопарком у Миколаєві? Власне французький слід. Всіх їх об’єднує художня французька ливарня Валь Д'Осне з головним салоном в Парижі, чия продукція в різні часи прикрашала ці три локації. Мова йде про п’ять найвідоміших в Миколаєві декоративних садових чавунних скульптур. Одна з них, на жаль, була втрачена ще у 1990-ті роки, інші чотири можна побачити і сьогодні.

Юрій Рудницький: Варшавська угода. Як і чому сталося так, а не інакше

22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого.

Володимир В'ятрович: Як російська пропаганда проти України діє на Заході

Коли Американська асоціація бібліотек назвала нашу з Любомиром Луцюком книгу про УПА "Ворожі архіви" серед найкращих історичних публікацій 2023, для мене це було не просто особистим здобутком. Мені здавалося, що нарешті змінюється ставлення до УПА в західній академічній спільноті. Але, здається, я переоцінив бажання багатьох зрозуміти складне минуле і відмовитися від простих схем, які продовжує просувати Кремль.

Олексій Макеєв : Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.