Наша визвольна боротьба і проблема жертв

Без боротьби жертви були б значно більші – писав Роман Шухевич, головний командир УПА у статті "Наша визвольна боротьба і проблема жертв". Вперше вона була опублікована у журналі "Повстанець" в 1946 року.

 

Після досвіду обох світових воєн і гірких розчарувань українського народу щодо міжнародної "справедливости", "допомоги" інших народів, "допомоги" "найдемократичніших" партій є вже нині для українського народу безперечною правдою і те, що ніхто нам власної держави не дасть задармо, що право на свободу треба вибороти собі впертою, завзятою боротьбою, яка нераз може тривати віки (козаччина в XVI —XVII ст., Ірляндія).

Майже всі українці згідні сьогодні в тому, що така боротьба вимагає великих жертв в майні, особистій свободі, а навіть в тому, що для народу найцінніше – жертв у людях.

***

Жодні жертви, складені народом у боротьбі за своє визволення, тобто в боротьбі за своє право на життя, не можуть бути завеликі. Народ, який згори призначений окупантом на загибель, вибираючи боротьбу, нічим, так би мовити, не ризикує.

***

Візьмім до уваги жертви, складені нами у нашій визвольній боротьбі в останні роки. Вони, безумовно, великі. Згинули тисячі найкраших українців, згинула найкраща частина найбільш патріотичної молоді. Згинули в боротьбі проти безправ'я, проти варварського насильства, в боротьбі за своє право на незалежне життя. Цієї втрати в біологічній субстанції народу, цієї втрати в людях не можна вирівняти жодними скарбами світу.

Ми, живі, не можемо бути байдужі до цієї нашої втрати. Це – з одного боку. З другого ж боку, ми, живі, які ще не здійснили наших ідеалів боротьби, не оцінюємо, як це робить деяка частина нашого громадянства, понесених нами втрат у людях, як нашу національну трагедію. Ми в цьому випадку навіть оптимісти. А до оптимізму, навіть в обличчі таких жертв, які ми склали останньо, дає нам підставу наша історія, наше минуле.

 

Бо ж скільки українців загинуло впродовж XVIII і XIX сторіч, як учасників царських російських армій за інтереси російської імперії, яка їх жорстоко поневолювала і гнобила. Скільки українців-учасників царських армій загинуло в період першої світової війни в Східній Прусії, Карпатах, на всьому величезному фронті від Балтійського до Чорного морів, в Малій Азії на протитурецькому фронті. Їх загинуло мільйони. Також сотні тисяч українців загинули за інтереси Австро-Угорської імперії. А в роки між двома імперіалістичними війнами?

Лише в період голоду в Україні в рр. 1932–33 загинуло коло 7 мільйонів українців; вони загинули не в боротьбі, а в наслідку голодної смерти на своїй землі, ограблені окупантами. І про них ми сьогодні згадуємо лише як про жертви терору, жертви окупантського грабежу, насильства, а не як про жертви самостійницької боротьби. А якщо б вони загинули в боротьбі за самостійність свого народу, то це було б почесніше як і для них, так і для всього народу, було б більше будуючо. А скільки мільйонів в той час загинуло в тюрмах, на далеких засланнях, по різних воркутах, колимах, на біломорканалах та інших сталінських "дальневосточних стройках"?

Скільки ж, нарешті, мільйонів українців загинуло в період останньої війни, як учасників червоної армії, як учасників СС-дивізії, на різних роботах поза межами України? І чи ж, маючи на увазі з одного боку оті мільйони жертв, які складав на протязі історії і ще сьогодні складає український народ за інтереси своїх ворогів, і, з другого боку, ті тисячі жертв, що їх він склав у революційній самостійницькій боротьбі в останні роки, – ми маємо право говорити про ті жертви, які би вони не були для нас болючі, як про нашу національну трагедію, маємо право оцінювати їх як жертви завеликі?

Нашою трагедією були і є ті мільйони українців, що мусіли гинути впродовж сторіч І ще сьогодні гинуть за не свою, а чужу справу. Ця трагедія кінчається сьогодні, коли вже тисячі гинуть за справу Самостійної України, коли вже мільйони борються за справу визволення українського народу. Сьогодні кінчається трагедія рабів і родиться епопея народу-героя. І саме цей факт, навіть в обличчі наших нинішніх жертв, настроює нас оптимістично.

Юрій Рудницький: Перепросин більше не буде

Тепер, коли буря в склянці води між офіційними Києвом і Варшавою більш-менш вляглася; коли польські і українські діячі (принаймні хто хотів) повернули на знак солідарності з лідерами своїх країн ритуальні "брязкальця" туди, звідки вони їх, з приводу чи без нього, в різний час отримали; коли, нарешті, завершився самміт НАТО в Анкарі - можна спокійно обміркувати те, що сталося і як із цим жити далі...

Олексій Мустафін: Радіоперехват. Кому і навіщо знадобилася легенда про "безхмарне небо над Іспанією"

Історію громадянської війни 1936-1938 років в Іспанії зазвичай починають із виступу військових проти цивільного уряду "Народного фронту", чия політика викликала невдоволення консервативно налаштованих верств іспанського суспільства та церкви. Для уряду це, звісно, був заколот. Але його учасники воліли іменувати події "національним повстанням" - звідси й визначення сторін війни як націоналістів та республіканців.

Ігор Набитович: "Виконавець слова. Яків Оренштайн". Огляд книжки Івана Монолатія

Книжка "Виконавець слова. Яків Оренштайн. Український видавець на перехрестях культур, ідеологій та політики" історика Івана Монолатія увійшла в довгий список номінантів на премію "Зустріч" 2026 року в категорії літератури нонфікшн, опублікованих у 2024–2025 роках.

Олексій Мустафін: Переклад з минулого. Codex Cumanicus - ключ до вітчизняної історії

11 липня 1303 року – особливий день в календарі кримської, та й української історії загалом. Адже саме ця – не по-середньовічному точна - дата зазначена на першій сторінці так званого Codex Cumanicus - або ж "Кипчацького кодексу" - унікальної збірки рукописних текстів з колекції венеційської бібліотеки Святого Марка.