Світлина, зроблена за кілька років до арешту

Горда красива дівчина на фото - Дося Куриляк (Кувік). Фотографія зроблена в одному з фотоательє у місті Сігет Мармароський, тепер це Румунія, на початку 1940-х, за кілька років до арешту Досі й відправлення її в один із таборів ГУЛАГу.

 

Бувають і непрості фотографії. Такі, що за ними ховаються глибокі історії. Ця – одна з таких. Бо ж коли я публікував світлину у Фейсбуці з метою ідентифікувати, хто і звідки може бути ця горда красива дівчина, не знав, що це Дося Куриляк (Кувік).

Чимало людей захопилися її поставою та вродою. Фотографія зроблена в одному з фотоательє у місті Сігет Мармароський (сьогодні Румунія), на початку 1940-х, за кілька років до арешту Досі й відправлення її у один з таборів ГУЛАГу.

Як йдеться у книзі "Реабiлiтованi історією" про закарпатців, "Куреляк Дося Iванiвна, 1923 р. народження, смт Ясiня Рахiвського ройону Закарпатської областi, українка, освiта початкова, безпартiйна. Проживала в смт Ясiня, домогосподарка.

Закарпатським обласним судом 17 сiчня 1948 р. засуджена на 8 р. позбавлення волi. Реабiлiтована у 1992 р.". Загалом у книзі реабілітованих із Закарпаття вказано 8 людей із прізвищем Куриляк. Найбільший термін арешту – у Досі.

Рід Куриляків з Лазещини (колись частина Ясіня) згадують як працьовитий та заможний. Це була багата гуцульська патріотична сімʼя, що мала велику кількість худоби і землі. Зрештою, як багато інших гуцульських родин з Рахівщини.

У 1947 році совєти звинуватили Досю (тоді 24-річну) у співпраці з "лісовиками" – прихильниками ОУН та УПА, і відправили до таборів у Вологду. Після заслання вона повернулася у рідне село, де прожила все життя, до 92 років.

Її згадують як вправну господиню, яка разом з чоловіком виховала гарних дітей і онуків, дотримуючись глибоких релігійних гуцульських традицій. І сьогодні її нащадки – хороші господарі, і вродливі, як їх бабуся красуня-гуцулка.

Коли хтось має сумніви щодо українськості Закарпаття, мені хочеться показувати саме такі фотографії, за якими ховається справжня історія.

Ярослав Пронюткін: Тут спочиватимуть наші герої: хто має право бути похованим на головному Меморіалі країни?

Національне військове меморіальне кладовище — це меморіал на багато років вперед. За всіма прогнозами поховання тут можуть відбуватися протягом наступних 40-50-ти і більше років. Меморіал призначений винятково для військовослужбовців — тих, які загинули в бою під час цієї війни, та тих, які мали видатні заслуги перед батьківщиною, та покинуть цей світ через дуже багато років.

Зоя Казанжи: Винні мають бути покарані

Володимира Вакуленка, українського письменника вбили росіяни. Дата його загибелі достеменно невідома. Ймовірніше, це сталося між 24 березня та 12 травня 2022 року. Після того, як Ізюм звільнили ЗСУ, у місті виявили масове поховання – понад 400 тіл. Під номером 319 було тіло Володимира Вакуленка.

Євген Гомонюк: Французькі скульптури у Миколаєві

Що спільного між найстарішим міським театром, Аркасівським сквером і зоопарком у Миколаєві? Власне французький слід. Всіх їх об’єднує художня французька ливарня Валь Д'Осне з головним салоном в Парижі, чия продукція в різні часи прикрашала ці три локації. Мова йде про п’ять найвідоміших в Миколаєві декоративних садових чавунних скульптур. Одна з них, на жаль, була втрачена ще у 1990-ті роки, інші чотири можна побачити і сьогодні.

Юрій Рудницький: Варшавська угода. Як і чому сталося так, а не інакше

22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого.