Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

 

Співавтор тексту другий секретар посольства Вадим Нагайчук

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду.

Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

Концтабір Заксенгаузен знаходиться зовсім поруч із Берліном. Біля містечка Оранієнбург. Накреслений та побудований під лінійку - так, щоб із "вежі А" одним лише кулеметом прострілювались всі без виключення бараки. Геометрія тотального терору.

У нацистській системі концтаборів Заксенгаузен займав особливе місце - через близькість до берлінської штаб-квартири гестапо. Тут навчали есесівців-спостерігачів, випробовували ідею газових камер, сюди звозили талановитих в'язнів для друку фальшивих британських фунтів у ході нацистської спецоперації.

Проте як і всі інші концтабори визначав Заксенгаузен зовсім інший факт: тут вбивали тисячами. Вбивали непосильною роботою на німецьку воєнну машину, вбивали в експериментальних цілях, вбивали пострілом в шию з-за спини, вбивали при спробах втечі, вбивали з розваги. Вбивали цілеспрямовано та вбивали просто так. Вбивали, бо могли.

Вбивали євреїв, вбивали свідків Єгови, вбивали геїв, вбивали дітей. Вбивали радянських військовополонених. Вбивали борців за українську незалежність, що відмовились співпрацювати з нацистами.

Вбили в Заксенгаузені так само й відомого археолога та просвітника, талановитого українського поета Олега Ольжича, сина Олександра Олеся. На пропозицію співпрацювати Ольжич відповів нацистам: "Будь-якого окупанта били і будемо бити!". В українському визвольному русі Ольжич був відомий як "Ідеаліст". В нацистських концтаборах намагались вбити людські ідеали та ідею людини.

Трохи подалі від Берліна ніж Заксенгаузен знаходиться концтабір Равенсбрюк. Через його браму всередину потрапили біля 130 тисяч жінок-полонених. Біля 90 тисяч із них ніколи не повернулись. За деякими оцінками, біля 8 тисяч були українками. Равенсбрюк був жіночим концтабором.

Не думаю, що коректно говорити про те, чиє обличчя має війна - жіноче чи чоловіче. А тим паче воєнні злочини. Бо ті монстри, що їх скоюють, не мають людських облич. А обличчя кожної з жертв - це обличчя людства.

Сьогодні я відвідав церемонію памʼяті у концтаборі Заксенгаузен, а моя колега культурна аташе Аліса Подоляк - церемонію памʼяті у концтаборі Равенсбрюк. Цими днями-тижнями наші колеги з генеральних консульств так само відвідають концтабори Флоссенбюрг, Дахау, Зандбостель і Ноєнгамме.

Масштаб тодішнього нацистського злочину такий, що відвідати всі церемонії, багато з яких відбуваються одночасно, ми не зможемо ніколи. Тому будемо складати графіки на роки вперед. На жаль, так само ніколи ми не дізнаємось точну кількість українок та українців, що загинули в нацистських концтаборах. Бо тоді хоч і записували за національною ознакою, але українців за націю особливо не вважали.

Щоб зрозуміти хоча б приблизну кількість, працюватимемо з нашими істориками - в тому числі Українсько-Німецькою Історичною Комісією. Це кропітка праця з великою кількістю окремих архівів та їхнє подальше зведення.

Важливо, водночас, зрозуміти: потрапляли в концтабір часто за національною ознакою. А жили та вмирали там - за людською. Бо поряд із моральним падінням нацистських злочинців виявлявся тріумф духу в'язнів. Таких як відомий український священик Омелян Ковч, який сповідував співв'язнів незалежно від релігії та який повертав надію туди, де її, здавалось, забрали разом із іменем на вході.

І саме завдяки йому та таким, як він, завдяки їхньому незгасимому світлу в очах нацистам, що вбили мільйони людей, так і не вдалося вбити людину.

Я часто чув, що порівняння сучасної Росії з Третім Рейхом є контрпродуктивними в Німеччині. "Не зайде, не старайся". Мовляв, надто сильно в німцях вкорінене відчуття унікальності злочину Голокосту, а будь-яка спроба порівняти Путіна з Гітлером може бути сприйнята як применшення аксіоми "Гітлер - абсолютне зло".

Проте читаючи про німецькі концтабори, неможливо не думати про російські фільтраційні табори. А читаючи про масові розстріли військовополонених нацистськими спостерігачами - про Оленівку. Складно подумки не порівнювати "Бухенвальдську відьму" Ільзу Кох із монстром донецької "Ізоляції" Паличем.

Проводити ці паралелі з німцями я все ж намагаюсь інакше - я говорю з ними про пройдений ними як нацією шлях спокути. Шлях, який росіяни поки не вбачають для себе навіть на горизонті, а від будь-яких дороговказів відмахуються як від спаму. Я запитую німців, чи уявляють вони собі, скільки років необхідно, щоб одного дня у майбутньому демократично обраний лідер Росії схилив коліно перед стіною з іменами українських жертв на Михайлівській площі у Києві - як колись канцлер Віллі Брандт у Варшаві. Найоптимістичніші зі співрозмовників говорять про десятиріччя. Я ж у відповідь мовчу.

І от нещодавно найпопулярніший у Німеччині політик та справжній друг України міністр оборони Борис Пісторіус прямо порівняв російську війну проти України з анексією Судетів Третім Рейхом, а Путіна - з Гітлером.

А Борис Пісторіус оголосив про надання Україні вже третьої батареї PATRIOT. Чи це пов'язано? Я думаю, що так - і значно менш опосередковано, ніж може здатись.

Бо саме з чіткого усвідомлення "Те саме зло повернулось" випливає відповідне прочитання власної історичної відповідальності. Відповідальності перед майбутнім.

І приходить розуміння, що станція Z - це сьогодні Росія. Відстань від якої до кінцевої зупинки людської гідності - це лише ілюзорна відстань між фільтраційними та концентраційними таборами.

Це зло не зупиниться, якщо його не зупинимо ми.

Володимир Старик: Назар та Луція Данилюки. Якою була українська еліта Буковини до її знищення московськими окупантами

Іконою українського визвольного руху на Буковині останніми роками вважається подружжя Назарія і Луції Данилюків, ці персонажі Шекспірівського масштабу, життя та смерть яких дасться описати трьома поняттями – любов, вірність і зрада.

Олександр Зінченко: Що не так із колонкою Чапутовича?

На шпальтах консервативної газети "Rzeczpospolita" вийшла колонка колишнього міністра закордонних справ Польщі Яцека Чапутовіча під назвою "Політика гієни почувається добре". Він зтаврував політику чинної влади, як політику гієн - тих, хто намагається скористатися вразливим становищем України, щоб вирішити свої питання. Опозиційний політик звинувачує правлячу у Польщі коаліцію у шантажі України історичними питаннями.

Микола Зеленський: Нарис про генерал-хорунжого Армії УНР Павла Кудрявціва

На Полтавщині одну з вулиць перейменували на честь земляка Павла Кудрявцева - генерал-хорунжого Армії Української Народної Республіки.

Артем Петрик : Свідок століття: історія одесита

Він народився і виріс під сонцем Українського Півдня. Вижив у віхолі Першої світової війни. Був свідком Української революції. Воював за вільну Литву. У рядах литовської армії вступав до Вільнюса. Пройшов через горнила сталінських репресій і повернувся. Добився реабілітації та зустрів розпад СРСР. Він знову побачив Литву і Україну незалежними. Коротка оповідь про довге життя Вітаутаса Жостаутаса.