Позиція музею Булгакова стосовно висновку Інституту нацпам'яті про письменника

Нещодавно Український інститут національної пам’яті визнав російського письменника Михайла Булгакова символом російської імперської політики. Літературно-меморіальний музей Булгакова опублікував свою позицію стосовно висновку УІНП.

 

Наукові співробітники Літературно-меморіального музею М. Булгакова уважно вивчили текст "Фахового висновку щодо належності об'єктів (географічних об'єктів, назв юридичних осіб, пам'ятників та пам'ятних знаків), присвячених російському письменнику М. А. Булгакову (1891-1940) до символіки російської імперської політики" Експертної комісії Українського інституту національної пам'яті (далі – "Висновок"), і звертають увагу громадськості на таке.

1. Висновок не є експертизою повною мірою. Більшість найскладніших змістовних тверджень, які б мали бути підставою для висновків та рекомендацій такого роду документа, тут подані без аргументації, мають вигляд емоційно забарвлених, з розмитими інтерпретаціями, визначень. Приміром, фрази "затятий українофоб", "огидно-ніщивної", "відданості монархізму", "віддано служив" тощо є надміру категоричними судженнями, які в результаті скоріше образно нав'язують, ніж аргументовано обґрунтовують рекомендаційну частину документа.

У тексті Висновку наявне випадкове, або зумисне змішування жанрів. Тут наведено, (хоч і не повною мірою) елементи аргументації і доказовості (наприклад, посилання на словник, факти біографії тощо), що мало б бути характерним для повного експертного дослідження. Разом з тим, присутні і оціночні судження які могли б бути висновками, але вони надлишкові та емоційні та передують аргументам, а не завершують їх. Підсумкові ж висновки документа, не тільки не аргументовані, але і не деталізовані, і не містять рекомендацій щодо умов обставин їх застосування.

На жаль, це стосується і предмету експертизи (об'єкти, пам'ятники, топоніми), і самої постаті Булгакова (а також його творчості), що є взаємопов'язаними, але не тотожними предметами розгляду, висновків і рекомендацій. Аргументи та висновки стосовно об'єктів, пам'ятників і топонімів явно неповні.

Наприклад, не розведено можливість збереження, або відмову від вже існуючих пам'яток за певними критеріями або умовами для різних випадків їх функціонування. Наведені аргументи стосовно постаті, творчості М. Булгакова явно перебільшені, тенденційні, поверхневі, не базуються на джерелах або спотворюють їх. Метафорична, емоційно-категорична подача тез говорить більше про особисту неприязнь та тенденційність сприйняття авторів, аніж про наукову, фахову експертизу.

Переважна більшість підписантів Висновку, а саме – восьмеро з дев'яти, не мають фаху, релевантного темі дослідження, а отже, на нашу думку, не мають відповідної компетенції. Це стосується передусім змісту елементів літературознавчої експертизи, яка приписує Булгакову погляди його персонажів поза аналізом задокументованих поглядів автора.

Наявність в колективі літературознавця мала б забезпечити розгляд творчості Булгакова шляхом аналізу літературного процесу, ідеології та влади в СРСР у 1920-х-1940-х рр. І зовсім дивним, виходячи з домінування в колективі експертів-істориків, є відсутність врахування історичних контекстів подій. Наприклад, суперечності Перших визвольних змагань, або становлення ідеології в СРСР.

Натомість персона Булгакова у Висновку прямо поєднується із сучасними агресивними ідеологами і пропагандистами Росії. Водночас до підготовки експертизи не були запрошені наукові співробітники музею - прямі фахівці з предмету експертизи.

Бачинська Олена Анатоліївна – дослідниця історії України XVIII - поч. XX ст. та козацтва;

Брехуненко Віктор Анатолійович – археограф, спеціаліст з історії України ранньомодерної доби;

Вербич Святослав Олексійович – лінгвіст, філолог, спеціаліст з ономастики та топоніміки;

Генералюк Леся Станіславівна – літературознавиця, спеціалістка з української та російської літератури ХІХ - початку ХХ ст.;

Гречило Андрій Богданович – історик, фахівець з геральдики, фалеристики, емблематики та ін. спеціальних історичних дисциплін;

Наумов Сергій Олександрович – історик, спеціаліст із дослідження українських політичних рухів ХІХ - поч. ХХ ст. на Лівобережжі та Харківщині;

Рубльов Олександр Сергійович – історик, джерелознавець, фахівець з історії української інтелігенції першої пол. ХХ ст.;

Сокирко Олексій Григорович – історик-медієвіст; дослідник історії Гетьманщини XVII-XVIII ст.;

Скрипник Анатолій Юрійович – історик, дослідник Правобережжя XVIII - поч. ХХ ст.

(Відомості про членів комісії взято з відкритих джерел)

2. Текст Висновку є по суті компіляцією з декількох публікацій різних авторів за попередні роки без посилань на першоджерела.

3. Текст Висновку містить маніпуляції і фактологічні помилки у біографічних даних М. Булгакова та його родини.

  • "У 1919 дезертирував з армії УНР, куди був мобілізований військовим лікарем, і приєднався до Добровольчої армії виключно з міркувань власної відданості монархізму та Російській імперії"

Це – спекуляція, яка нав'язує емоційне сприйняття за самим формулюванням. На початку лютого 1919 р. М. Булгаков дезертирував під час відступу Армії УНР з Києва. Так, він мав консервативні погляди, але назва армії білих "Добровольча" зовсім не означає, що до її лав приєднувалися виключно добровільно. М. Булгаков був мобілізований цією армією у вересні 1919 р.

Він не був добровольцем. Згадана у Висновку "власна відданість монархічним поглядам", на якій наполягають експерти, не знаходить підтвердження в документальних джерелах.

  • "...родину прислали до Києва з Орловської губернії для колоніальної діяльності"

Твердження не відповідає дійсності. Батько письменника Афанасій Булгаков приїхав у Київ з метою здобути вищу освіту в Київській духовній академії. Родину він створив пізніше, і всі діти Булгакових народилися в Києві.

Хочемо наголосити, що і сама відсилка до сім'ї є некоректною, тому що не стосується особисто Булгакова, оскільки йдеться про аналіз його постаті, а не членів його родини. Закидати будь-кому його родинні зв'язки є цілком тоталітарним методом радянських чиновників для обтяження обвинувачень ("діти "ворогів народу").

Афанасій Булгаков "був цензором, займався утисками української культури". Це – маніпулятивне твердження. На посаді цензора він мав справу з текстами різними мовами (знав 10 іноземних мов). Його основна посада - викладач Київської духовної академії, і як науковець він спеціалізувався на історії англіканської церкви.

  • "... Цензора, котрий віддано служив справі заборони української мови".

Це – спекуляція. Про роботу А. Булгакова на посаді цензора згадує, зокрема, Сергій Єфремов: "...професор духовної академії "Афоня" Булгаков, спеціаліст духовної цензури, волею начальства призначений, за од'їздом Сидорова, читати й черкати мої статті в 1905 р. (...) Червоніючи й заникуючись, ніяковіючи, Булгаков іноді здавався на мої резони й, хапаючись за голову з одчаю та вигукуючи: "Что вы со мной делаете!" – поновлював викреслений текст". (Єфремов С. Щоденник (19.01.1895 – 04.02.1907). Про дні минулі (спогади) / С. Єфремов. – Київ, 2001. – 792 с.)

З матеріалів родинного архіву відомо, що роботу в цензорстві А. Булгаков вважав обтяжливою, гнітючою. Власне, через конфлікт із керівництвом він і отримав стрес та смертельну хворобу нирок. (більше див. Г. В. Путова. Документи про життя та діяльність А. І. Булгакова і членів його родини у ЦДІАК України // Болховітіновський щорічник. - К. 2012. – С. 245-258).

  • "Письменник і його оточення засадничо не визнавали існування української мови. "Гнусный язык", "диковинная", "неправильна", "смішна" українська мова їх дратувала".

Це – фейк. В одному з листів до нареченої батько М. Булгакова пише українською: "Голубонько моя кохана!" Згідно з коментарями сестри письменника, Надії Земської, Булгакови добре знали розмовну українську мову. Хрещеним батьком М. Булгакова став професор Микола Петров – історик української літератури, етнограф, краєзнавець, засновник Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії; вони товаришували родинами.

Молодша сестра Булгакова Олена за власним бажанням обрала навчання на українському відділенні Педагогічного інституту (зараз Університет ім. М. Драгоманова).

Автори Висновку приписують вислови літературних персонажів творів Булгакова йому самому та його родині в категоричній, емоційно та негативно забарвленій формі.

  • "Письменник-шовініст дискредитує і кобзарську традицію: сценою біля Софійського собору з огидно-нищівною характеристикою українських пісень та їх виконавців він заперечує гуманістичні цінності назагал".

Це оціночне судження і фейк. Йдеться про цитату з роману "Біла гвардія": "Сліпці-лірники ятрили душу відчайдушною піснею про Страшний суд, і лежали денцем донизу рвані картузи, і падали, мов листя, засалені карбованці, й виглядали з картузів пошарпані гривні.

Ой, коли кінець віку кінчається,

А тоді Страшний суд наближається…

Страшні звуки, які щипали серце, линули з хрусткої землі, гнусаво, пискляво вириваючися із жовтозубих бандур з кривими ручками". (переклад М. Сиченко та Г. Путової за виданням: Белая гвардия // М. Булгаков. Избр. произв.: в 2 т. Т.1/Сост., предисл., коммент. Л. М. Яновской. – К.: Дніпро, 1989. – с. 239 - 240)

Якщо йдеться про зневажливе поєднання теми з грошима, то, користуючися такою логікою, можна назвати, наприклад, Тараса Шевченка "дискредитантом кобзарської традиції":

"У неділю на селі,

У оранді, на столі

Сиділи лірники, та грали

По шелягу за танець."

(Т. Шевченко. Титарівна)

Якщо до такої суворої оцінки тексту призвели вживані автором епітети "писклявість" і "гнусавість", то вони є лише характеристикою звуку. Натомість, визначення "ятрити душу" та "відчайдушність" аж ніяк не знецінюють, а демонструють радше драматизм, яскравість, дієвість пісні та співу і вже точно не говорять про шовінізм Булгакова.

  • "...легка критика радянської влади не завадила його симпатіям до більшовиків (оспівував захоплення червоними Києва і нищення борців за Україну – "мерзенних петлюрівців") та схилянню перед Й. Сталіним."

Залапкований вислів "мерзенні петлюрівці" виглядає як цитата, приписувана Булгакову, однак це словосполучення не зустрічалось ані в його творчості, ані в його приватних документах, натомість пошук в Інтернеті відсилає до єдиного джерела, де цей вислів в контексті Булгакова можна сплутати із цитатою, і то лише за неуважного прочитання.

М. Булгаков настільки "симпатизував" більшовикам, що його твори перестали друкувати та вилучили з публічних бібліотек ще в 1929 р., зі становленням і наростанням саме сталінської тоталітарної цензури. Перші публікації були дозволені в часи "відлиги" – на початку 1960-х рр. Мабуть через його "легку критику" радянської влади у першому в СССР виданні "Майстра і Маргарити" 1966 р. цензурні купюри стосувалися саме реалій радянської Москви 1930-х рр., а "Собаче серце" (1925 р.) опублікували лише у 1987 р. у розквіт радянської Перебудови.

Всі ці твори значно сприяли критичному ставленню не тільки до сталінської доби, а й до радянського ладу загалом. За життя Булгакова протиріччя письменника зі сталінським режимом лише наростали в умовах збільшення ідеологічного контролю над мистецтвом та над суспільством в цілому.

Кульмінація цього протистояння – лист Булгакова до уряду з вимогою відпустити з СРСР – аж ніяк не означав співробітництва. А спроба так званої "співпраці" в людожерські 1933-1939 рр., – п'єса "Батум" – була радше примусом, або намаганням врятуватись. В результаті цей твір було відкинуто самим Сталіним.

Колишній семінарист, за оцінками, зокрема, київського літературознавця Мирона Петровського не міг не розгледіти в тексті алюзію до пришестя Антихриста. Це і спричинило остаточне виключення Булгакова з активного культурного процесу СРСР того часу. (М. Петровский. Мастер и Город. Киевские контексты Михаила Булгакова. К. 2002. – С. 313-356).

М. Булгаков відстоював права на свободу слова і свободу пересування (він жодного разу не отримав дозвіл на поїздку за кордон). З листа до Уряду СРСР від 28 березня 1930 р.:

"Боротьба з цензурою, якою б вона не була і за якої влади не існувала б, мій письменницький обовʼязок, так само як і заклики до свободи преси. Я палкий прихильник цієї свободи і вважаю, що якби хтось із письменників вирішив би доводити, що вона йому не потрібна, він став би подібним до риби, яка публічно запевняє, що їй не потрібна вода."

"...чорні й містичні фарби (я – МІСТИЧНИЙ ПИСЬМЕННИК), якими змальовані численні вади нашого побуту, отрута, якою просякнутий мій язик, глибокий скептицизм щодо революційного процесу, який відбувається в моїй відсталій країні, і протиставлення йому любої і Великої Еволюції, а найголовніше – зображення страшних рис мого народу…" (Переклад М. Сиченко за виданням: Булгаков М. А. Избранное./Сост., авт. послесл. М. О. Чудакова. – М. 1991. – 382 с. – С. 333-334).

  • "негативно відгукувався про становлення Української держави та її очільників", "...запереченням існування мільйонів українців, української літератури та культури".

Це – фейк. У романі "Біла гвардія" ("Белая гвардия") виразно присутня справжня поліфонія політичних реалій Києва 1918 р.:

"А з-поміж усіх соціалістів найбільше ненавиджу Олександра Федоровича Керенського".

"Усі побігли до Петлюри".

"Грізнії чутки ширяють! Банди красні наступають!"

"Справа в тому, що Місто – Містом, в ньому і поліція – варта, і міністерство, і навіть військо, і газети численні, а от що діється навколо, у тій справжній Україні, яка розміром більша за Францію, у якій десятки мільйонів людей, – цього не знав ніхто."

"Гетьману присягали!"

"На Дон, до Денікіна!"

"Там та ж штабна сволота… офіцери сидять у кав'ярнях!"

"Більшовики? Прекрасно! Дуже радий! – Так вони ж тебе мобілізують. – І піду, і буду служити. Так!"

"…всі говорять українською мовою, всі люблять Україну чарівну, уявну, без панів, без офіцерів-москалів, – і тисячі колишніх полонених українців, що повернулися з Галичини."

"Симон… Просто слово, у якому злилися і невситима лють, і спрага мужицької помсти, і сподівання тих вірних синів своєї підсонячної, спекотної України… що ненавиділи Москву, якою б вона не була – чи більшовицькою, чи царською, або ще якоюсь."

(переклад М. Сиченко, Г. Путової за виданням: Белая гвардия // М. Булгаков. Избр. Произв.: В 2 т. Т 1 / Сост., предисл., коммент. Л. М. Яновской. – К.: Дніпро, 1989. – 776 с.)

  • "...Декларував ненависть до демократичної української держави."

Це – маніпуляція, узагальнення, неприпустиме навіть фактологічно, оскільки в часи Перших визвольних змагань змінилося мінімум чотири досить різні за устроєм українські державні утворення, що конфліктували між собою, кожне – з різним ступенем орієнтації на Росію.

Ненависть чи скептицизм відчував Булгаков до якої з версій української державності? Нерозуміння українського були притаманні йому за різними ознаками, а його персонажі, переживаючи весь спектр настроїв, декларували досить різні симпатії до демократичної, гетьманської, соціалістичної і навіть більшовицької України.

  • "встановлення на його честь пам'ятників та пам'ятних знаків в Україні було втіленням русифікації – складової російської імперської політики, спрямованої на нав'язування використання російської мови, пропагування російської культури.

Встановлення меморіальної дошки та пам'ятника М. Булгакову в Києві відбулося вже в останні роки радянської влади та у незалежній Україні відповідно, і є абсолютно природним явищем й констатацією факту: він киянин за народженням, 28 років свого життя жив у Києві, а згідно з дослідженням видання Nature (Notable people map), є найвідомішою у світі людиною, народженою в Києві.

  • "Антигуманний дискурс оповідання "Я убил" (1926) повністю резонує з наративами нинішніх кремлівських пропагандистів Дугіна, Соловйова, Скабєєвої та є прототекстом сьогоднішніх закликів до нищення українців. Оповідання містить ідеологію фашизму: пораненого військового лікаря-українця лише за його національну приналежність убиває персонаж-лікар, альтер еґо Булгакова. Автор, лікар за фахом, художньо смакує момент убивства та, керуючись ідеєю етноциду, доводить абсурдну тезу: лікарську присягу, кодекс Гіппократа можна переступити."

Це – фейк. Для початку зробимо визначення поняття "фашизм".

Фашизм – різновид політичного режиму, а також радикальна авторитарна імперіалістична політична ідеологія, властивими ознаками якої є надзвичайний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея єднання, мобілізації нації й держави проти ворогів, насильницьке придушення опозиції й ідея постійної війни і панування (більше про фашизм).

Оповідання "Я вбив" ("Я убил") не містить ідеології фашизму. Воно не пропагує ані політичний режим (жоден), ані ідею радикальної авторитарної імперіалістичної ідеології, ані культ особи чи мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм, ідею єднання нації й держави проти ворогів.

Герой-лікар вбиває не "лікаря-українця", а офіцера, і не за його національну приналежність, а за його жорстокість по відношенню до цивільних, зокрема – до жінки.

  • "Неприховано зневажливим є ставлення Булгакова загалом до всіх українців, навіть до тих, яким він був зобов'язаний своїм улаштованим побутом. Так, у "Білій гвардії" прототипом одного з персонажів є українець Василь Листовничий, власник будинку на Андріївському узвозі, що його орендували Булгакови. Зображений як буржуй, пристосуванець, жадібний боягуз, він постає надто далеким від персони Листовничого."

Ми вже відповідали на спекуляції щодо постаті Василя Листовничого. Зазначимо, що "улаштований побут" не був безкоштовним – Булгакови сплачували Листовничим 720 рублів на рік за оренду другого поверху. Згідно зі спогадами онука В. Листовничого, В. Кончаковського,

Листовничі були носіями російської культури та імперського світогляду (пор. В. Кончаковский. Из рассказов деда. – К. 2019. – 164 с.), тому протиставлення їх та родини Булгакових в цьому контексті явно є вигадкою.

4. Звертаючись до положень Закону України "Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії", якими керується Експертна комісія УІНП, слід підкреслити, що М. Булгаков ані в Російській імперії, ані в СРСР не був співробітником уповноважених органів з реалізації російської імперської колоніальної політики, не був членом політичних партій, чи громадських рухів, або організацій, що сповідували цю політику, не здійснював таку діяльність особисто.

Його особисті погляди були значно поміркованіші за погляди окремих його персонажів.

5. В публічному обговореннні текст Висновку хибно інтерпретується громадськістю, як власне експертиза, що зумовлює змішування поданих на початку категоричних емоційних тверджень із суперечливими та вряди-годи безпідставними аргументами. Звертаємо увагу, що висновок має ґрунтуватися на повноцінному дослідженні, яке у свою чергу має містити посилання на джерела.

Вимагаємо оприлюднити текст повного експертного дослідження, адже без вичерпної фахової аргументації висновок комісії не може вважатися науковим.

Також користувачі соцмереж сприймають текст Висновку як постанову про закриття Літературно-меморіального музею М. Булгакова. Натомість сам музей не є предметом експертизи, хоча побіжно згадується при інтерпретації образів персонажів Булгакова.

Музей Булгакова від початку свого існування обрав основним напрямом наукової роботи дослідження київського періоду життя М. Булгакова. Цей період був найменш вивченим саме через відсутність на той момент відповідних документів. Протягом існування музею його науковці зібрали колекцію сімейних родинних документів, листів самого Булгакова, щоденників його сестри тощо.

Наші дослідження завжди базуються на перевірених матеріалах та джерелах. Цей науковий комплекс дозволяє нам говорити про Булгакова як про людину із дійсно консервативним мисленням, яка не вірила у самостійну державу Україну, а тому і не підтримувала її створення.

При цьому Михаїл Булгаков, певно, є одним з найяскравіших і найглибших по суті декомунізаторів і за своєю творчістю, і навіть за своєю біографією, аналіз якої може лише підсилити відразу до всього радянського. І цим він корисний для переосмислення поведінки й цінностей певних представників нинішнього населення України, настрої яких можна віднести більше до прорадянських, ніж до проросійських.

Обговорюючи різні особливості постаті Булгакова та його героїв, одне можна стверджувати безперечно:

Не можна дозволяти Кремлю знову формувати уявлення мільйонів росіян про Україну як про "ісконно русскую зємлю" чи російську колонію. Ми розкриваємо і будемо продовжувати розкривати й пояснювати творчість Булгакова в українському контексті, вкладаючи українське розуміння та значимість долі автора та його персонажів для України, ба більше – всього світу (враховуючи його міжнародну знаність) і навіть, окремо для Росії, викриваючи всі позитивні та негативні її сторони, демонструючи українські реалії і контексти.

Важливо розуміти, що для великої частини населення України, особливо, її сходу, звільнених від окупантів територій, Булгаков – один із знайомих і визнаних авторів – може бути зручною точкою входу до розуміння справжньої української історії, саме через розвінчання російських імперських наративів, через належне розкриття описаних там історичних подій.

Як і музей, який нині є одним з найпопулярніших у Києві – провідником до інших музейних майданчиків Києва – від музею Шолом Алейхема до музею української діаспори – присвячених подіям Визвольних змагань і долям непересічних людей того часу.

Врешті-решт, як зазначив голова Українського інституту національної памʼяті Антон Дробович: "Щоб всі у світі знали, що єдине місце, де їм розкажуть всю правду про Булгакова – це Київ."

Тому його імʼя в назві музею і памʼятник – у місті, де він народився і жив – ознака не глорифікації, а чітке означення власного українського (на відміну від привласненого Москвою), права на бренд Булгакова, на критичне розкриття його творчості, його біографії на тлі української історії.

Леся Воронюк: У канадському парламенті заборонили виступ засновниці Всесвітнього дня вишиванки через сорочку Бандери

За інформацією, яку я отримала від керівництва Конгресу Українців Канади, депутат-ліберал українського походження Іван Бейкер заблокував мій виступ в канадському парламенті через... сорочку Степана Бандери, яку ми спільно із проєктом Вишивка в одязі видатних українців відтворили у 2022 році.

Андрій Ковальов: "Хто ми пред Богом? Кракаділи!", або чому важливо молитися українською мовою!

У селах на Київщини рідко служать Всенічне бдіння. Після сімдесяти років безбожництва (за часів совка) люди просто були не привчені і не приходили у суботу ввечері до храму. Дорогий читачу, не лякайся, воно так називається - Всенічне, але не триває цілу ніч. Просто напередодні суботи служать одразу поєднані разом вечірнє богослужіння і ранню літургію. Від цього поєднання і називається - Всенічне бдіння. На практиці воно триває десь дві години.

Олег Пустовгар: Ленінський концтабір неподалік Полтави

Свій концтабір "вірні ленінці" з ВЧК розмістили неподалік Полтави, на Шведській Могилі. Там до 1920 року діяли заклади освіти і милосердя, зокрема учительська семінарія (тепер там НДІ свинарства Національної Академії Наук України) і церковно-парафіяльна школа. Їхні будівлі були передані губернському управлінню ВЧК, діячі котрого і відкрили концтабір 25 травня 1920 року. Жертвами політичних репресій того часу, в'язнями цього концтабору стали понад три сотні осіб.

Станіслав Кульчицький: МОН України прагне визначати життя або смерть вітчизняної науки

Міністерство освіти і науки України опублікувало на своєму офіційному сайті проєкт наказу "Про державну атестацію наукових установ та закладів вищої освіти в частині провадження ними наукової діяльності". Кожний, хто має зауваження або пропозиції може до 17 травня 2024-го адресувати їх на електронну пошту МОН. У мене є зауваження, але хочу звернутися з ними не в міністерство, а до громадськості з ґвалтом: йдеться про життя або смерть вітчизняної науки!