Принцип велосипедиста
Поведінку володарів, які в прагненні влади і панування над сусідами самі себе заганяють у пастку, часто порівнюють з діями велосипедиста. Який тримає рівновагу лише доти, доки крутить педалі. А розганяючись – вже не в силах пригальмувати. Врешті-решт неважливо, йдеться про геніального полководця і державного діяча, такого як Наполеон Бонапарт, підозрілого й закомплексованого деспота, як Микола I, чи миршавого епігона царів і генсеків, як Володимир Путін.
Стаття була опублікована на сайті Еспресо
…У 1808 році німецький художник Філіпп Отто Рунге записав у Померанії народну казку про чарівну камбалу. За кілька років її включили до своєї збірки брати Гримм і тим самим зробили справді популярною – як у Німеччині, так і за її межами.
У німецьких романтиків головними персонажами розповіді стали рибалка та його жадібна жінка, яка ніяк не змогла впоратися із власними бажаннями, що постійно зростали.
Почалося з ремонту вбогої оселі, а завершилося тим, що стара захотіла стати папою римським і навіть богом. За свою нестримну жадібність рибалчина дружина врешті-решт була покарана втратою всього і залишилася у підсумку із своєю старою хатою.
Якщо згадати, що у 1812 році (саме тоді побачила світ книжка братів) відбувалося в Європі, неважко здогадатися, що в казці побачили насамперед політичну сатиру. На Наполеона Бонапарта. Який на той момент підпорядкував собі увесь континент. Але ніяк не міг зупинитися та приборкати свої амбіції. І тим самим наближав власний крах. Французи вже загрузли в Іспанії. А імператор вирішив відкрити ще один фронт у Росії…
Якщо Гримм і справді натякали на Бонапарта, вони виявилася непоганими прогнозистами. Хіба що замість рибальської хижі розгромлений спільними зусиллями європейців імператор отримав невеликий острів Ельба. А після блискавично коротких "ста днів" - не надто комфортне помешкання на загубленій в океані Святій Елені.
За двадцять років за переклад німецької казки взявся росіянин Олександр Пушкін. На той час - улюбленець Миколи I. Втім, при бажанні, навіть у виборі твору для перекладу можна побачити не надто поважне ставлення до "патрона". Що вже казати про текст. Бо з нього, скажімо, зникла згадка про папу римського (у чорновиках вона була), натомість найвищим рівнем, якого сягнула жадібна стара, став статус "володарки морської".
Знову ж таки, саме в 1833 році, коли Пушкін завершив переклад, російська ескадра стояла у Босфорі. А цар диктував умови кабального Ункяр-Іскелесійського договору османському султану. Який – нібито з власної волі – погоджувався бути в російського володаря "на посилках"… Це було нечуване розширення впливу Петербурга – на додаток до панування над Європою після розгрому все того ж Наполеона.
Втім, за чотири роки Пушкіна не стало. А Микола I підтвердив статус "жандарма Європи" ще й придушенням революційної "весни народів". Йому і справді здавалося, що він вхопив за бороду якщо не бога, то його архангела. І на початку 1853 року - на правах переможця – російський імператор зажадав від султана… ключі від храму Різдва Христового в Віфлеємі. Але отримав облизня.
Образу цар вирішив "змити кров'ю". Його війська увійшли до Молдови та Валахії, а флот спалив Синоп – разом із турецькими кораблями, що перебували в його гавані. У відповідь війну Росії оголосили не лише Османська імперія, а й Британія та Франція. Потім потім до коаліції приєдналося ще й Сардинське королівство. Німецькі держави формально дотримувалися нейтралітету, але попередили, що не дозволять царю вести наступ на Балканах. Росія опинилася в цілковитій ізоляції.
Кримська війна завершилася для Росії гучною поразкою. А Микола I до неї… не дожив. Подейкували, що він фактично саме себе довів до самогубства, бо хворий грипом приймав парад на лютому морозі, навіть не вдягнувши шинелі. А ті, хто цікавитися історією, і досі сперечаються – чи міг цар просто не доводити справу до війни. Чи здатен був вчасно зупинитися.
Поведінку володарів, які в прагненні влади і панування над сусідами самі себе заганяють у пастку, часто порівнюють з діями велосипедиста. Який тримає рівновагу лише доти, доки крутить педалі.
А розганяючись – вже не в силах пригальмувати. Якщо постійно підвищувати ставки – легко пропустити момент, коли крок назад, хоча б ціною визнання своєї поразки, ще можливий. Далі – лише стрімголов до прірви.
Врешті-решт неважливо, йдеться про геніального полководця і державного діяча, такого як Наполеон Бонапарт, підозрілого й закомплексованого деспота, як Микола I, чи миршавого епігона царів і генсеків, як Володимир Путін.
Те, що наполеонівська шляпа виявляється "не по Сеньці" і постійно сповзає на йому вуха, лише погіршує ситуацію. Бо недоцар починає наосліп намацувати ядерну кнопку – якої, на щастя, не було в деспотів минулого.
Якщо він ще до відкритого вторгнення вимагав від НАТО "збирати манатки" і відсуватися на вигадані ним же "кордони 1997 року", то тепер, навіть після того, як усі плани "бліцкрігу", та й просто "крігу" провалилися, публічно обмежити свої вимоги хоча б окупованими на сьогоднішній момент територіями – без Херсона, Ізюма і Лимана - Путін публічно не може.
Якби навіть хотів (насправді ні). Тому навіть вимушеної імітації миролюбства в нього не виходить, а гримаса поблажливої посмішки по-зрадницьки розпливається у шакалячий вишкір.
Кремлівський очільник – та й "колективний путін" в цілому - вже не можуть зупинитися та продовжують "крутити педалі". І крутитимуть доти, доки – у цілковитій відповідності із "законами пітерської подворотні" - їм не дадуть. По зубах. Так, щоб і корита з хибарою не залишилося. Що вже казати про палац "у самого синього моря".
