Свідок Голодомору і найстарша волонтерка України відзначила 104-ий ювілей

8 серпня 104-й день народження відзначила свідок Голодомору і найстарша волонтерка України Любов Ярош із села Ходорків на Житомирщині.

 

Вона була третьою дитиною у багатодітній сім'ї Григорія та Євдокії Лисенків. Родина жила заможно: мали п'ять гектарів землі, а також усе необхідне для її обробітку. Батьки не хотіли йти в колгосп, але не мали вибору – землю колективізували, а також забрали коней, плуги, борони. Клапоть городу біля хати не міг прогодувати сім'ю, в якій підростали п'ятеро дітей.

Тож Лисенки були змушені записатися в колгосп. "А там уже робили на ті палички. А скільки треба було виробити на той трудодень! Як казали тоді: "Сиділа баба на радні та щитала трудодні. Нащитала двісті день, один вийшов трудодень", – розповідала нашим музейникам Любов Григорівна в інтерв'ю минулого року.

У лихоліття Голодомору родина Лисенків втратила двох дітей: старшого Михалка (1914 р. н.) до смерті забили об'їждчики з сусіднього села, впіймавши неподалік колгоспного поля, а наймолодша сестричка Оля (1929 р. н.) померла від виснаження. 12-річна Люба теж була на межі життя і смерті – опухла, не могла ходити і вже марила. Вона згадує, що чула, як батьки перемовлялися між собою, що "Люба, мабуть, теж помре". "Але я вижила і живу до цих пір", – каже жінка.

Пройшовши Голодомор, Другу світову, повоєнний голод, рабську працю в колгоспі, сьогодні Любов Григорівна разом з усією Україною проживає чергове лихо – широкомасштабну війну росії. Четверо її онуків залучені до захисту України. Та і їхня бабуся не сидить без діла – разом зі своїми доньками Галиною і Валентиною вона виготовляє маскувальні "кікімори" для ЗСУ. За час своєї волонтерської роботи жінки зробили вже 60 таких костюмів! На днях знову відправили на фронт дві щойно виготовлені "кікімори".

Найбільший скарб пані Любові – це її родина. Жінка народила і виростила чотирьох дітей, має семеро онуків та семеро правнуків. За них і їхнє майбутнє щодня тривожиться бабусине серце. А тому щойно є вільна хвилина і матеріал, вона береться до діла – розплітає мішковину на нитки, з яких буде виготовлено черговий маскувальний костюм. Поки хтось каже, що втомився від війни, 104-річна жінка продовжує робити те, що може, аби довгоочікувана перемога наступила якнайшвидше.

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.

Мирослав Маринович: Камікадзе. 50 років Української Гельсінської групи

Ідея Гельсінської групи геніальна у своїй простоті. Брежнєв підписував Прикінцевий акт спокійно, бо був цілковито переконаний, що попередніми арештами країну повністю "зачищено" від потенційних бунтарів. Проте одразу знайшлися відчайдухи, які вирішили піймати кремлівського шулера за руку: "Підписав зобов'язання? То чому не виконуєш?!" Так з'явилася Московська Гельсінська група. Петро Григоренко пророчо відчув, що її однієї замало, і запропонував Миколі Руденку створити подібну групу в Україні.

Олексій Мустафін: Розірвати ведмедя. Перемога над "білою гвардією", що дала шанс незалежній Латвії… і Веймарській республіці

11 листопада у Латвії відзначають День Лачплесіса. Лачплесіс, чиє ім'я можна перекласти як "той, що розриває ведмедя", – це герой національного епосу, створеного ще наприкінці XIX сторіччя Андрейсом Пумпурсом. Але 11 листопада – це не свято поезії. В цей день вшановують пам'ять тих, хто віддав своє життя за свободу батьківщини.

Тарас Гребеняк : Вибіркова історична пам’ять: чому польський Інститут національної пам’яті мовчить про українських жертв у Ласкові?

Історична справедливість не може бути вибірковою. Пам’ять про жертв минулого не повинна залежати від їхньої національності. Однак висвітлення результатів пошукових та ексгумаційних робіт в Україні та Польщі демонструє тривожну асиметрію у ставленні державних інституцій до трагічних сторінок спільної історії.