Дев’ять імен: репресована свобода

Народи Балтії у 1918-1920 рр. зуміли здобути та захистити незалежність. У Литві, Латвії та Естонії утворилися національні держави. Втім, у 1940 р. після окупації балтійських держав Червоною армією, між жорна радянських репресій потрапили представники усіх груп політичних еліт трьох країн, без різниці, якою була їхня попередня орієнтація – демократична чи вождистська.

Народи Балтії у 1918-1920 рр. зуміли здобути та захистити незалежність. У Литві, Латвії та Естонії утворилися національні держави. Протягом 22 міжвоєнних років три країни переживали різні періоди, здійснили перехід від демократії до особливих форм так званого "оксамитового авторитаризму" або "вадизму" (від литовського vadas – вождь) з автократичним президентом на чолі і орієнтацією на консервативні цінності, але без широких і жорстких репресій проти опонентів і при збережені відносного суспільного плюралізму.

У Литві цей перехід стався у 1926 р., в Естонії та Латвії у 1934 р. Втім, у 1940 р. після окупації балтійських держав Червоною армією, між жорна радянських репресій потрапили представники усіх груп політичних еліт трьох країн, без різниці, якою була їхня попередня орієнтація – демократична чи вождистська.

У випадку Естонської Республіки можна говорити про планомірне винищення усього вищого керівництва держави. 9 з 10 очільників республіки 1920-1940 рр. були розстріляні окупантами, або доведені до самогубства, чи загинули в таборах ГУЛАГу. Про них наша розповідь.

Мрія, яка здійснилася

Естонський народ до ХХ ст. не мав власної держави. Можливо вона могла відбутися у середньовіччі, однак, іноземні нашестя перервали процес консолідації вільних громад і вождеств у єдиний державний організм. Тож, землі сучасної Естонії віками перебували під владою данських, німецьких, шведських, російських правителів. Аж поки революція 1905-1907 рр., у імперії Романових, не дала вихід ідеї естонського автономізму, яка у подальшому, в роки Першої світової війни, трансформувалася на тверде і упевнене самостійництво.

24 лютого 1918 р., перед обличчям наступаючих германських військ, не маючи жодних засобів ефективно протидіяти їм, Комітет спасіння Естонії, тим не менш, проголосив незалежність країни. Тоді це був відчайдушний акт, що символізував національну мрію. Мрію, яка стане сенсом боротьби покоління і, через випробування кров'ю, втілиться у життя.

 
Проголошення незалежності Естонії, лютий 1918 р. Три центральні фігури "батьків-засновників", члени Комітету спасіння Естонії (зліва направо): Юрі Вілмс, Константін Пятс, Константін Конік
Картина художника Максиміліана Максоллі

У роки Визвольної війни Естонська держава та її молода Народна Армія не лише здобули перемогу над військами радянської Росії та її місцевими прибічниками, але і зіграли видатну роль у перемозі Латвії у її війні за незалежність. Той період, видається свого роду, "зоряним часом" Естонії.

Консолідація і мобілізація суспільства задля захисту самостійності, як спільної вищої цінності. Блискучі військові успіхи вмотивованої і спаяної армії. Талановиті полководці. Рішуче політичне керівництво. Сприятлива геополітична обстановка. Це лише ряд факторів, які сприяли успіхам Естонії у перші роки незалежності, коли, здається, більшість починань молодої держави апріорі вдавалися.

Від самих початків незалежності Естонія обрала шлях побудови демократії та сильного парламентаризму. У квітні 1919 р. розпочали роботу естонські Установчі збори, які прийняли першу Конституцію Естонії (15 червня 1920 р.). Згідно неї у республіці вводилася специфічна посада Державного старійшини, який поєднував у собі функції голови уряду та президента. Державний старійшина мав право представляти республіку за кордоном та керувати урядом, втім, був вельми залежний від позиції парламенту – Рійгікогу (Державних зборів). Депутати мали повноваження відправити керівника республіки у відставку.

Творці і жертви

Практично усі, хто посідав посаду Державного старійшини у 1920-1934 рр. стояли біля витоків естонської державності, боролися за незалежність, будували республіку від моменту її народження, образно кажучи приймали "пологи у історії" і допомагали вільній Естонії прийти у світ. Усім їм довелося побачити фатальний фінал великої справи всього свого життя. Усім, окрім одного, – Аугуста Рея, судилося бути перемеленим у безжальній машині радянських репресій.

Окремо зазначимо, що з переліку осіб, які у міжвоєнний період перебували на посаді прем'єр-міністра, лише двоє політиків ніколи не займали посту Державного старійшини. "Триденний прем'єр" Адо Бірк (голова уряду республіки 28 – 30 липня 1920 р.) загинув у радянському таборі в 1942 р. Своєю смертю, в еміграції у 1945 р., помер Юрі Улуотс (голова парламенту республіки (21 квітня 1938 р.- 12 жовтня 1939 р.), прем'єр-міністр (12 жовтня 1939 р. – 21 червня 1940 р.), виконувач обов'язків голови держави в екзилі).

Далі ми скажемо про кожного з загиблих керівників держави доби небувалих сподівань та національного ренесансу. Щоправда, відійдемо від хронологічного принципу подачі біографій, надамо першість тому, хто для багатьох сучасників і особливо для наступних поколінь був чи не уособленням епохи та самої ідеї суверенності.

 
Портрет Президента Естонської Республіки Константіна Пятса
Märt Raud, Eduard Taska "Eesti Vabariigi president Konstantin Päts" (1938)

Під знаком імені Константіна Пятса (1874-1956) пройшли усі міжвоєнні роки в Естонії. Він був відомий і до цього, як один з яскравих естонських політиків та організаторів громадського руху. За опозиційну діяльність був засуджений російським імперським судом до смертної кари. Перебував у еміграції, як революціонер, мав досвід тюремного ув'язнення.

За часів німецької окупації був заарештований та утримувався у концентраційному таборі, як один з лідерів естонського національного руху, член Комітету спасіння Естонії. К.Пятс був головою Тимчасового уряду республіки, і, фактично, очолював країну у перші надскладні місяці збройної боротьби за незалежність.

За часів всевладдя парламенту К.Пятс залишався ключовою фігурою естонської політики. Він обирався на посаду Державного старійшини рекордних 5 разів: 25 січня 1921 р. – 21 листопада 1922 р., 2 серпня 1923 р. – 26 березня 1924 р., 12 лютого 1931 р. – 19 лютого 1932 р., 1 листопада 1932 р. – 18 травня 1933 р. та з 21 жовтня 1933 р. по 24 січня 1934 р. К.Пятс був другим за хронологією, на цій посаді, після Антса Пійпа.

У першій половині 1930-х рр. у зв'язку з економічними проблемами, викликаними Великою депресією, посилилася напруга у естонському суспільстві. Ще більше ситуацію збурювала внутрішньополітична нестабільність. Різко зросла популярність правих і навіть право-радикальних ідей.

У Естонії стрімко збільшувалася чисельність прихильників організацій ветеранів визвольних змагань 1918-1920 рр. Спочатку вони об'єднувалися у рамках Союзу демобілізованих військовослужбовців, потім Естонського центрального союзу учасників Визвольної війни, який у жовтні 1933 р. трансформувався у Естонський союз учасників Визвольної війни. Ветеранський рух став широковідомим під назвою вапси.

Вони сповідували принцип вищості нації над державою та схилялися до сильної одноосібної влади вождя, за тодішніми італійським і німецьким зразками. Вапсів відрізняв як антикомунізм так і несприйняття сучасного їм естонського політикуму.

Рух вапсів виступив з власним авторитарним проектом нової конституції країни, він отримав підтримку більшості під час національного референдуму у жовтні 1933 р. Чітко проглядалися перспективи перемоги вапсів на найближчих виборах весни 1934 р. Щоб запобігти цьому К.Пятс, заручившись підтримкою військових кіл та особисто героя визвольних змагань генерала Йохана Лайдонера, 12 березня 1934 р. здійснив державний переворот.

Діяльність вапсів була заборонена, їх почали переслідувати. Подальша заборона усіх партій та зібрань і зупинення діяльності парламенту завершили перехід до авторитаризму. Єдиною легальною політичною силою у країні став провладний Союз Вітчизни створений у 1935 р. Наступали роки одноосібної влади К.Пятса відомі як "Епоха мовчання".

 
Константін Пятс (сьомий справа) в оточенні естонських посадовців, естонських та польських офіцерів, під час відпочинку у Трускавці, 1935 р.
Narodowe Archiwum Cyfrowe

До 1937 р. К.Пятс вдовольнявся посадою прем'єр-міністра, після чого прийняв титул регента держави. Конституція Естонії 1938 р. вперше вводила пост президента країни і надавала йому дуже широкі повноваження. Очевидно, що зміни у новому основному законі республіки робилися під конкретну особу, то ж, якраз К.Пятс і став першим президентом Естонії.

Після тривалої перерви відбулися вибори до парламенту у лютому 1938 р. Безальтернативну перемогу святкував президентський блок Народний фронт по проведенню конституції у життя (на базі Союзу Вітчизни), який зайняв 64 місця у парламенті. Решта 16 мандатів дісталися одноосібним кандидатам-самовисуванцям. Таким чином 1938-й став роком тріумфу К.Пятса і апогеєм його особистої влади.

Дуже скоро ситуація докорінно змінилася. З підписанням німецько-радянських договорів у 1939 р. країни Балтії потрапили до сфери впливу Москви. Усім трьом республікам були нав'язані нерівноправні угоди. На територію кожної з республік вводилися численні радянські військові контингенти та розпочато будівництво баз. Проте, це був лише вступний етап нової експансії Кремля у Балтії.

У червні 1940 р. радянське керівництво звинуватило Естонію у ворожих діях проти СРСР, спробах створення військового альянсу країн регіону направлених проти Москви. Сталінське керівництво вимагало від Таллінна передачі влади у республіці новому уряду лояльному СРСР та надання допуску на територію Естонії практично необмеженого контингенту Червоної армії, на додачу до тих радянських військових, хто дислокувався тут з осені 1939 р. Подібні ультиматуми отримали Литва та Латвія.

Прийняття вимог Москви означало окупацію, надії на збройний опір були нереалістичними через неспівставність військових потенціалів та трагічну, для Балтійських держав, міжнародну обстановку. Допомоги було чекати нізвідки, як і неможливе повторення "дива 1919 р.". К.Пятс прийняв ультиматум і деякий час залишався на посаді вже після окупації Естонії. СРСР дуже скоро створив, підконтрольний собі, маріонетковий уряд і провів фарсові "вибори" до естонського парламенту під дулами танків радянської армії.

До участі у виборах допустили лише прорадянський блок, прогнозованим був і результат, і дії парламенту колаборантів. У Естонії проголосили радянську республіку, яка невдовзі була включена до складу Радянського Союзу. Аналогічну маніпуляцію Кремль провернув у Литві та Латвії. Доля самого К.Пятса і його родини виявилася трагічною. Спочатку колишнього голову держави заарештували і депортували до Уфи, де він знаходився під наглядом радянських спецслужб.

З початком німецько-радянської війни у червні 1941 р., першого президента Естонії повторно заарештували, разом з сином Віктором, та відправили до Москви. У подальшому, поневіряння найвпливовішого естонського політика міжвоєнної доби, продовжилися.

Здебільшого місцями його утримання ставали психіатричні лікарні, підконтрольні комуністичним силовим структурам. У одній з них, у Калінінській області Російської радянської федеративної соціалістичної республіки (РРФСР) (нині – Тверська область Росії), К. Пятс помер 18 січня 1956 року. Він пережив одного з онуків, який загинув від голодного виснаження у сталінському дитбудинку та сина, що помер у в'язниці.

 
Антс Пійп у 1920-х рр.
Viljandi Muuseum

Перший Державний старійшина Антс Пійп, народився у 1884 р. Він займав вищу посаду дуже недовго - трохи більше місяця, з 20 грудня 1920 р. до 25 січня 1921 р. Відомим А.Піїп став, передусім, як політик, дипломат, громадський діяч та педагог. За часів Російської імперії викладав у школі та Петербурзькому університеті. Деякий час очолював Естонське товариство підтримки дітей.

Після Лютневої революції в Росії працював у структурах Тимчасового уряду. Сприяв утворенню естонського автономного самоуправління та рішуче підтримав проголошення незалежності Естонії у лютому 1918 р. У роки Естонської визвольної війни А.Пійп перебував на дипломатичній роботі, у 1918-1920 рр. був естонським посланцем у Великобританії. Сприяв закупівлям озброєння для естонської армії та надання прямої військової підтримки британського королівського флоту.

Напередодні введення посади Державного старійшини, протягом майже двох місяців жовтня – грудня 1920 р., А.Пійп очолював уряд Естонської Республіки, паралельно являвся депутатом Установчих зборів Естонії (1919-1920). Крім цього, займав посаду міністра закордонних справ країни у чотирьох різних урядах. У І пол. 1920-х був послом у США. Після окупації Естонії, А.Пійпа заарештували радянські каральні органи та засудили. Перший Державний старійшина Естонії помер в ув'язненні 1 жовтня 1942 р., на території Молотовської області РРФСР (нині – Пермський край Російської Федерації).

 
Юхан Кукк у 1920-х рр.
Narodowe Archiwum Cyfrowe

Юхан Кукк, народився у 1885 р., був третім за хронологією Державним старійшиною. Перебував на посаді менше десяти місяців (21 жовтня 1922 р. – 2 серпня 1923 р.). Його Альма-матер – Ризька політехніка і уся кар'єра Ю.Кукка була пов'язана зі сферою економіки та фінансів. В різний час, від проголошення незалежності Естонії, до кінця 1920-х рр. Ю.Кукк працював в уряді на посадах міністра фінансів, міністра торгівлі та промисловості. Був обраний до 1-го скликання Державних зборів Естонії, а також очолював новообрані Державні збори у 1921 – 1922 р.

Незважаючи на критичне ставлення Ю.Кукка до перевороту 1934 р. і автократичного режиму К.Пятса, колишнього Державного старійшину заарештувало НКВС восени 1940 р. З визначених судом окупантів 8 років ув'язнення Ю.Кукк пережив лише трохи більше двох, помер 4 грудня 1942 р. у таборі, на території Архангельської області РРФСР.

 
Фрідріх Акель у 1924 р.
Narodowe Archiwum Cyfrowe

Фрідріх Карл Акель, народився у 1871 р., був 5-тим за рахунком і 4-м за персоналією керівником Естонської держави. На посаді Державного старійшини він перебував від 26 березня 1924 р. по 16 грудня 1924 р. Ф.Акель найбільш знаний своєю дипломатичною діяльністю.

Тричі він очолював МЗС Естонії. Багато років працював в якості посла Естонії у США, Швеції, Данії, Фінляндії, Німеччині, Нідерландах. Фрідріх Акель був однією з ключових осіб під час комуністичного повстання 1 грудня 1924 р. Заколотники зайняли резиденцію Державного старійшини, але не зуміли захопити самого Ф.Акеля, що зламало плани комуністів і мало вплив на перехоплення ініціативи урядовими силами.

Вочевидь, у Москві не забули про роль Ф.Акеля у розгромі прорадянської 5-ї колони у 1924 р. З окупацією Естонії Червоною армією його було репресовано. Після багатьох місяців ув'язнення і допитів 2 липня 1941 р., колишньому голові держави, винесли смертний вирок. Його розстріляли вночі 3 липня 1941 р. в Таллінні та поховали у невідомому місці.

 
Юрі Яаксон у І половині 1920-х рр.
Narodowe Archiwum Cyfrowe

Схожа доля у Юрі Яаксона, наступника Ф.Акеля на посаді Державного Старійшини (голова республіки з 16 грудня 1924 р. до 15 грудня 1925 р.). Ю. Яаксон (1870 р.н.) був знаним естонським юристом та економістом. У роки визвольних змагань (1918-1920) він обіймав посаду міністра юстиції республіки. Незмінно входив до складу парламенту з 1-го по 4-те скликання. У 1938 р. Ю.Яаксон увійшов до Державної ради, яка, згідно нової конституції країни, являлася однією з палат оновлених Державних зборів.

Найдовшим періодом керівної діяльності Ю.Яаксона стала робота у Банку Естонії, він очолював установу 14 років (у 1926-1940 рр.). НКВС схопило Ю.Яаксона напередодні початку німецько-радянської війни у червні 1941 р. Його подальший шлях пролягав до Сєвураллагу (рос. Северо-Уральский исправительно-трудовой лагерь), де Юрі Яаксона засудили до страти і розстріляли 20 квітня 1942 р.

 
Яан Теемант у 1932 р.
Narodowe Archiwum Cyfrowe

Яан Теемант (1872 – 1941) – один з трьох, окрім Костянтина Пятса і Яана Тиніссона, кому вдалося посідати місце Державного старійшини більше одного разу. Непримиренний борець за права естонського народу та один з адептів естонського автономізму ще з часів революції 1905 р. Я.Теемант був засуджений царською владою до страти, рятувався в еміграції. З поверненням на батьківщину Я.Теемант таки був схоплений росіянами. Смертна кара була замінена на тюремне ув'язнення, по завершенню якого, громадський і політичний діяч відбував ще і заслання.

У молодій незалежній Естонії Я.Теемант зробив велику кар'єру та приклав руку до створення багатьох складових її державного конструкту. Деякий час він був прокурором республіки, входив до складу Установчих зборів, був депутатом чотирьох скликань естонського парламенту. У першій каденції голови держави працював майже два роки (15 грудня 1925 р. – 9 грудня 1927 р.). Вдруге Я.Теемант очолював країну протягом 5 місяців (19 лютого – 19 липня 1932 р.).

Свою непримиренність і запальний характер Я.Теемант проявляв не лише у молодості, за часів протистояння російському царату, але і у опонуванні К.Пятсу. Я.Теемант органічно не приймав будь-яке обмеження громадянських свобод та зазіхання на демократію, в чому відверто обвинувачував К.Пятса. Він навіть добився складання меморандуму п'яти колишніх Державних старійшин з вимогою недопущення встановлення у республіці поліцейського режиму. Втім, усе пізнається у порівнянні і що таке справді репресивна держава Я.Теемант та інші представники естонських еліт усвідомили з радянською окупацією.

68-річного Яана Тееманта НКВС схопило у липні 1940 р. Його утримували у Талліннський центральній в'язниці. Окупанти звинуватили політика у антирадянській діяльності і засудили до 10 років таборів. Подальша доля політика незрозуміла, за однією з версій він помер там же у камері Талліннської в'язниці, за іншою версією – його було вбито.

 
Яан Тиніссон
Фото з приватної колекції Олафа Есни

Ймовірно у Талліннській тюрмі закінчилося життя і вже згаданого Яана Тиніссона (1868 – можливо 1941), хоча його смерть покрита мороком здогадок. Він був особливим, людиною багатогранного інтелектуального дарування. Оратор, публіцист, блискучий правознавець, викладач, громадський організатор, видавець. І, звісно, політик, один з лідерів естонського руху зламу століть.

Депутат Першої Державної думи Російської імперії, народженої вимушеними поступками царської влади суспільству розбурханому революцією 1905 р. Я. Тиніссон - один з головних творців ідеї вільної Естонії. Його вважали зразком інтелігента, "золотим пером" республіки, еталоном стилю та смаку. Ті, хто виріс у міжвоєнній Естонії могли додати ще чимало епітетів, виключно символічно-позитивних. Вперше на вищих державних посадах Я.Тиніссон опинився у 1919 р., тоді він очолив уряд. Його Кабінет пропрацював більше восьми місяців, на завершальному етапі Естонської визвольної війни та мирного врегулювання російсько-естонського збройного конфлікту.

Потім Я.Тиніссон успішно продовжив роботу у парламенті, двічі обирався його очільником. 9 грудня 1927 р. політик зійшов на естонський політичний олімп, на посаді Державного Старійшини він залишався до 4 грудня 1928 р. Вдруге головою держави Я.Тиніссона обрали 18 травня 1933 р., щоправда другий прихід до вищої влади виявився ще менш тривалим, 21 жовтня 1933 р. він залишив посаду.

Зі втратою незалежності республіки практично не було сумнівів, що окупаційні органи не забули одного з головних творців національної естонської державності. Я.Тиніссона заарештували у грудні 1940 р., його, звісно, не змогли врятувати від розправи ані величезна суспільна значущість і повага народу, ані поважний вік та стан здоров'я.

 
Уособлення і головні дійові особи "Епохи мовчання" у Естонії (1934-1940 рр.). Зліва направо, у першому ряду: Константін Пятс, Йохан Лайдонер та Каарел Еенпалу, 1930-ті рр.
Eesti Rahvusarhiiv

Каарел Еенпалу (до естонізації імені у 1935 р. - Карл-Август Ейнбунд) – один з тих, хто добував незалежну Естонію багнетом. Проголошення її незалежності у 1918 р. співпало з 30-річчям Карла Ейнбунда. На той момент він вже мав досвід бойових дій Першої світової війни, у якій приймав участь в якості офіцера Російської імператорської армії. Добровільно приєднавшись до естонського війська військовик пройшов фронтами визвольних змагань.

У молодому віці, в 32 роки, К. Ейнбунд почав сходження владною драбиною. Офіційно залишаючись військовослужбовцем став міністром юстиції республіки. Попри перше нетривале перебування на посаді К.Ейнбунд, у майбутньому, ще двічі очолював це міністерство. Стабільно-успішною була його робота у парламенті, він був членом усіх міжвоєнних скликань, крім того неодноразово обирався головою Рійгікогу.

З приходом до влади К.Пятса К.Ейнбунд увійшов до нової правлячої верхівки республіки, декілька років був міністром внутрішніх справ. У 1938-1939 рр. являвся головою уряду Естонії. Втім, найвищого шаблю особистого злету політика було досягнуто ще у "допятсівську" добу. Хоч і не так довго, з 19 липня по 1 листопада 1932 р., Карл-Август Ейнбунд керував Естонською Республікою на посаді Державного старійшини. Очевидно, що такий видний естонський діяч багато років перебував у перспективних розстрільних списках Кремля.

Перша спроба вбити К.Ейнбунда датована ще 1924 р., тоді його невдало намагалися ліквідувати бойовики-заколотники комуністичного путчу 1 грудня. Коли ж у Естонії було встановлено радянську владу каральні органи мали усі засоби дістатися до політика. Каарел Еенпалу не покинув територію країни до окупації і мирно проживав на хуторі у сільській місцевості.

У липні 1940 р. К.Еенпалу заарештували і висунули типове, для того періоду і обставин, звинувачення у антирадянській діяльності, а також у репресіях проти лівого революційного руху. Засуджений до тривалого ув'язнення колишній голова республіки витримав два роки важких умов Вятлагу (рос. Вятский исправительно-трудовой лагерь). У січні 1942 р. К.Еенпалу помер на території Кіровської області РРФСР.

 
Отто Страндман та Йозеф Пілсудський, Варшава, 1930 р.

Фінал його життя був прогнозованим, як і у всіх головних героїв нашої оповіді, можна сказати – неминучо-фатальним, в умовах чужоземного поневолення. Єдина відмінність ситуації з Отто Страндманом (1875 – 1941) – він сам прискорив кінець. Колись, на світанку ХХ ст., О. Страндман був завзятим революціонером, учасником подій 1905 р. По тому декілька років переховувався у еміграції від кари імперського правосуддя. Повернення додому у 1909 р. ознаменувало відродження, колись успішної, адвокатської діяльності.

О.Страндман до 1917 р. встиг стати респектабельним і відомим, одним з топових юристів Таллінна (тодішня назва міста – Ревель). Втім, прийшли нові революційні вихорі, які були нерівня попереднім. Тепер багатовікові брили російського самодержавства були вирвані з коренем та розломлені. О.Страндман повернувся до політичного активізму, щиро підтримав естонських автономістів, а згодом ідеї повної незалежності. У міжвоєнну добу О.Страндман змінив чимало різних посад в уряді.

Нетривалий час був прем'єр-міністром (1919 р.), встиг двічі потримати портфель міністра закордонних справ, був міністром юстиції, сільського господарства та фінансів. Недовго керував парламентом країни (1921 р.) під час однієї зі своїх п'яти депутатських каденцій. На посту Державного старійшини О.Страндман перебував з 9 липня 1929 р. до 12 лютого 1931 р.

За часів правління К.Пятса Отто Страндман повернувся до роботи у дипломатичному сегменті, працював послом Естонії у ряді європейських країн, зокрема, представляв інтереси республіки у відносинах зі Святим Престолом у Ватикані. Під час радянізації О.Страндман намагався триматися непомітно, проживав на хуторі. Втім, сталінські спецслужби знайшли його і там. Отримавши повістку з вимогою явитися на допит, нещодавній політик та дипломат, покінчив життя самогубством.

 
Меморіальні дошки з іменами керівників уряду (дев'ять Державних старійшин і один прем'єр-міністр) та членів кабміну Естонії міжвоєнної доби репресованих радянською владою

За часів радянського поневолення імена репресованих творців і керівників міжвоєнної самостійної Естонії, як і у випадках з сусідніми Латвією та Литвою, або табуювалися, або перетворювалися на пропагандистський комуністичний штамп, згадувалися виключно у негативній конотації.

Для жертв терору духовне повернення почалося з активізацією боротьби за відновлення незалежності Естонії у другій половині 1980-х рр. Після перемоги національно-демократичних сил у 1991 р. пам'ять про страчених і замучених політиків стала частиною національного меморіального пантеону. В незалежності від того, що наразі критично переосмислюються прижиттєві діяння багатьох з них, незмінним залишаються сегменти образу – патріотична природа їхніх починань та мученицький шлях і смерть від руки агресора.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".

Німецька весна на Слобожанщині: війська кайзера та українські гайдамаки в спогадах місцевих

Весна 1918 року. Імперська армія Німеччини та Збройні сили Австро-Угорщини разом з Армією УНР звільняють Українську Народну Республіку від більшовиків. Українсько-німецький наступ пролягав через Слобожанщину і зупинився в районі села Лиски. Публікуємо спогади місцевих мешканців, які були свідками визволення Харківщини.

Прожекти Лаврентія Берії. Уривок з книги Богдана Гориня "Під ковпаком окупантів"

Лаврєнтій Берія — великий фахівець з удосконалення концлагерів ГУЛАГу — після смерти Сталіна раптом із деспота перетворився на "ліберала", захисника несправедливо репресованих, покривджених. Таке перетворення жорстокого чекіста на ліберала не було випадковим: Берія був сповнений віри, що наблизився той час, коли саме він очолить велику державу СССР, тому вирішив змінити про себе громадську думку.