"Свідомо залишився, щоб боротися й загинути"
Ім’я генерала УПА тепер носитиме 31 окрема механізована бригада імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького. Генерала Ступницького, який боровся із московськими окупантами в Армії УНР і з весни 1943 знову на Волині, який загинув у лавах УПА. Який попри те, що більше двох десятиліть прожив під польською владою — не прийняв чужого громадянства. Мав можливість виїхати за кордон, але свідомо залишився в УПА, щоб боротись і — якщо потрібно — загинути.
Ім'я генерала УПА тепер носитиме 31 окрема механізована бригада імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького, згідно з Указом Президента. Генерала Ступницького, який боровся із московськими окупантами в Армії УНР і з весни 1943 знову на Волині, який загинув у лавах УПА. Який попри те, що більше двох десятиліть прожив під польською владою — не прийняв чужого громадянства. Хоч тісно співпрацював із військом польським, зокрема коли став учасником Другого зимового походу в якості командуючого ІІ-ї групи повстанських військ. Мав можливість виїхати за кордон, але свідомо залишився в УПА, щоб боротись і — якщо потрібно — загинути.
Леонід Ступницький народився 10 червня 1891 року, в селі Романівці на Київщині, тепер — Житомирської області. Пройшов строкову службу в уланському полку, який базував у Білій церкві. З цією частиною в якості унтер-офіцера (сержанта) пішов на фронт Першої світової війни. "За переправу через Дністер був іменований в корнети" — стверджував опісля один із побратимів. Георгіївський кавалер.
Учасник руху з українізації військових підрозділів імператорської армії. В грудні 1917 року вступив до Гайдамацького куреня. В боях з червоними під Костянтиноградом та Лозовою отримав поранення. У кінці 1918 року вступив до Київського запасного кінно-пішого полку Армії УНР. Після боїв в січні 1919 року під Козельцем залишив службу за станом здоров'я (відкрилася рана).
"У травні-червні 1919 року він під псевдонімом "Чайка" брав участь у повстаннях у Сквирському повіті Київської губернії, пізніше очолював там партизанський загін, який у липні 1919 року влився до складу партизанського об'єднання Юрка Тютюнника. Після приєднання до Дієвої армії УНР Чайка — Ступницький очолив 2-ий піший полк 5-ої Селянської дивізії" — так подає у своїй довідці історик Ярослав Тинченко.
У подальшому воював у складі 4-ї Київської дивізії Армії УНР, якою командував Юрій Тютюнник (Селянська дивізія після реорганізації армії увійшла саме в цей підрозділ). Воював помічником командира 4 кінного полку. З цим полком листопаді 1920 року, відійшов за Збруч і опинився в польських таборах для інтернованих вояків Армії УНР. Спочатку в Вадовицях, що біля Кракова, пізніше в Александрові Куявському.
Відряджений до Повстансько-партизанського штабу УНР на чолі із Юрієм Тютюнником. Працював начльником організаційного відділу над розгортанням руху опору в окупованих московитами українських землях. У листопаді призначений командиром ІІ-ї повстанської групи, куди входили повстанські райони сучасних Житомирської, Київської, Хмельницької, Вінницької і Черкаської областей. Тобто був командиром в тому числі для 8-го повстанського району, до якого входив Холодний Яр.
Командир кінного підрозділу Другого зимового походу. У жахливому бою під Малими Миньками зміг вирватись із оточення і привести через кордон близько 100 українських воїнів. Полонених в тому бою 359 воїнів чекісти розстріляти у містечку Базар.
Підполковник Армії УНР (наказом ч. 3 від 26 січня 1922 р.). Після визвольної війни мешкав на Волині. "Приїхав з табору інтернованих на запрошення директора Бабаниської цукроварні коло Рівного пана Заградника (чеха), якому в свій час в Україні врятував життя… Польського громадянства не мав не тільки в 1921 р., не мав його і в 1939 р. Мав "довуд для інуземцуф"" —згадував один із побратимів. На Волинь, до Бабинської цукроварні, "Ступницький прибув не сам, а привіз з собою коло 50 осіб — старшин і козаків — та улаштував їх на цукроварні". Дбав про своїх побратимів-ветеранів.
За розповідями Костя Смовського Ступницький працював у розвідці "13-ої польської дивізії і цю працю виконував аж до 1939 р.". Насправді — для розвідки українського уряду у екзилі (вигнанні). "Відправляв агентів-розвідників на радянську територію" — як подає історик Ярослав Тинченко. Одружився, виховував двох синів — старшого Юрка (воюватиме в УПА) та молодшого Сергія (чекісти відправлять в Казахстан з мамою). Ростив своїх синів козаками і дбав, про виховання інших — став членом українського військово-історичного товариства у Варшаві.
Оскільки Ступницький мав вищу аграрну освіту, то паралельно із негласною службою Україні, зайнявся розвитком плантацій буряка. Власним коштом.
"Брав аванси в цукроварні, видержавлював землю, садив буряки і здавав до цукрвоарні". Після того, як чех Заграднік залишив посаду — став інспектором плантацій. Коли у 1935-1936 роках заборонили садити буряк продовжував його вирощувати "на власне ризико і рахунок", тобто за власні кошти. Станом на 1939 рік майже всі "бюрові" (офісні) посади в цукроварні "були обсаджені був. старшинами УНР, чого не було на інших цукроварнях".
У вересні 1938 році, з приходом на Волинь московитів, не втік на захід, "бо дружина була хвора і не хотів він залишити хвору з малими дітьми, а з нею також не міг в зимі тікати". На початку січня 1940 року лише коли "енкаведисти були вже в його дворі, [то] втік через вікно і з старшим сином Юрком". При переході ріки Буг отримав поранення і "лежав в крові". Син довший час думав, що батько загинув. "Сидів у в'язниці в Білостоці, пізніше в Бересті, де був засуджений на 8 років примусових робіт і за цілий час не був розконспірований, що він старшина УНР, герой Базару, ба, навіть, що він українець".
У червні 1941-го звільнився із московської в'язниці у Бресті. Організував українську міліцію, відтак у липні-серпні очолював підстаршинський вишкіл "Холодний Яр" у Рівному (створювались ОУН для відновлення української державності). Комендант поліційної школи, яку розгорнув у батальйон чисельністю в понад 1000 осіб. "В січні–лютому 1942-го, аби не давати хлопцям військового вишколу, німецька цивільна влада переформувала цей батальйон у пожежну поліцію". Перейшов працювати керівником допомогового комітету Червоного Хреста.
"До лісу (в підпілля. — Ю.Ю.) пішов не після арештів українців (14.7.1943 — Ю.Ю.), а перед тим — в червні 1943". В УПА на Волині працював під псевдонімом "Гончаренко". Очолював військовий штаб Головної команди УПА. Армії, яка створювалась і розгорталась. Організатор української самооборони на Волині і Поліссі. Викладав тактику у старшинській школі "Дружинники". З травня 1944 року — оперативний старшина - начальник штабу УПА-Південь.
Побратим згадував: "Маючи змогу в 43–44 р. втікати на захід, він свідомо залишився, щоб боротися й загинути. Такий кінець добре усвідомлював собі і сказав це при прощанню людям, які намовляли його виїхати". Загинув 30 липня 1944 у криївці поблизу села Дермань на Волині, оточений чекістами. Похоронений у Дермані, могила збережане. Генерал-хорунжий УПА (посмертно).
