Опір як доказ. Ліга захисту прав "непоміченої" нації

"Не було, немає і бути не може" - формула, з якою влада Російської імперії відмовляла в існуванні українській мові, насправді не є унікальною в історії Східної Європи. Майже в той самий час, коли на світ з'явилися Валуєвський циркуляр та Емський указ, німецький канцлер Отто Бісмарк не менш категорично стверджував, що "не існує ніякої албанської нації". 

Здавалося, де Німеччина, а де Албанія! Проте влітку 1878 року майбутнє Балкан - і територій, населених албанцями, зокрема - визначали саме в Берліні, столиці Німецької імперії. Певну іронію долі можна, звісно, побачити в тому, що й сама ця імперія була створена лише кількома роками раніше. І до того в столицях інших "великих держав" могли з не меншим успіхом висловлювати сумніви в існуванні єдиної німецької нації. Проте коли Німеччина вже була скріплена "залізом і кров'ю", колишній прусський канцлер цілком міг пропонувати послуги "чесного маклера" вже від її імені.

Саме в цей час на протилежному боці континенту - в косовському місті Призрен на своє засідання зібрався Національний кувенд - установчі збори Албанської ліги, покликаної представляти албанців з усіх земель, що на той час перебували у складі Османської імперії. Ініціатором зборів був "Центральний комітет захисту прав албанської нації", утворений ще в 1877 році у Стамбулі.

Організатори поспішали, адже саме в цей момент Порта зазнала поразки у війні з Росією і її європейські володіння вже в найближчому майбутньому могли отримати нових господарів.

В Петербурзі і раніше не приховували своїх намірів поживитися за рахунок "хворою людини Європи", як колись назвав Османську імперію Микола I. Можливо тому його давні суперники-конкуренти у Відні намагалися узгодити з росіянами параметри майбутнього поділу Балкан завчасно.

Влітку 1876 року, після зустрічі Франца Йосипа з Олександром II у чеському замку Рейхштадт, була навіть укладена таємна угода. Яка передбачала створення в межах османських володінь трьох автономних провінцій – Болгарії, Румелії та Албанії. От тільки згодом з'ясувалося, що з тексту "російського варіанту" угоди згадка про Албанію… зникла.

Можливо, царю не сподобалося, як наполегливо цей пункт лобіювали австрійці і він вирішив, що вони хочуть зробити з майбутньої автономії свій плацдарм? Ну, майже так само, як з Болгарію на свого сателіта планували перетворити самі росіяни. А нема згадки – немає й проблеми.

З іншого боку, дві третини албанців були мусульманами і зберігали лояльність до султана, який був і їхнім халіфом, а збройні загони, набрані з них, вважалися в османській армії чи не найбоєздатнішими. Відтак і самих албанців росіяни та їхні союзники сприймали не інакше як "турецьких спільників", що мають бути "покарані" разом з турками.

Тож не дивно, що в Сан-Стефанському договорі, фактично продиктованому султану царськими представниками, албанці також згадані не були. А ось територія Болгарії була збільшена в кілька разів – майбутній сателіт мав назавжди запам'ятати цей царський (в усіх сенсах цього слова) подарунок. Здобутки інших російських союзників – Сербії та Чорногорії - були скромнішими, але і їм "відрізали" землі, населені албанцями (при цьому в деяких місцевостях вони складали більшість).

Демонстративне нехтування прагненнями цілого народу не могло не викликати обурення. Майже одразу почали стихійно виникати місцеві комітети оборони та формуватися їхні збройні загони – зрештою рушниця, хоч і не завжди сучасна, була вдома чи не в кожного албанця, що вже казати про холодну зброю.

Наступним кроком албанські ватажки вважали створення загальноалбанського представницького органу та початок формування власної адміністрації. Зрештою, саме цим шляхом свого часи пішли їхні сусіди – слов'яни та греки - випередивши албанців на кілька десятиріч.

Фактично таким зародком "своєї влади" і мала стати Албанська, або ж як її почали називати за місцем створення – Призренська ліга. Першим її завданням було не допустити приєднання сусідами земель, які албанці вважали своїми.

"Ми палко прагнемо жити у світі з усіма сусідами - Чорногорією, Грецією, Сербією та Болгарією. Ми нічого не вимагаємо і нічого не хочемо від них, але сповнені рішучості твердо утримувати все те, що належить нам" так визначив позицію Ліги (ще до її формального заснування!) вже згаданий "Центральний комітет".

По суті йшлося про саботування виконання Сан-Стефанського договору – з надією на його перегляд під тиском доконаних фактів. І в цьому албанців цілком підтримувала турецька влада. Вона надала організаторам Ліги всебічне сприяння, а на уставчих зборах організації були присутні османські посадовці.

Зі свого боку і Ліга демонструвала лояльність, навіть її програма – так звана "Карарнаме" - була складена турецькою та проголошувала головною метою організації "збереження царських прав недоторканності його величності султана". Але при цьому містила й вимоги об'єднання всіх територій, населених албанцями, в єдину провінцію, надання офіційного статусу албанській мові та створення національної армії – хоч і під османським командуванням.

Сан-Стефанський договір і справді був похований. Насамперед, звісно, під тиском західних держав – до прямої сутички з якими Росія була просто неготовою, та й пам'ять про поразку в Кримській війні була ще живою. Але для албанців це стало свідченням ефективності обраної ними тактики.

У Берліні, де мали обговорити нові умови миру, Ліга сподівалася оприлюднити свої вимоги та домогтися їхнього виконання. Проте албанців чекав холодний душ.

Британські і австрійські дипломати хоча б погоджувалися їх слухати – хоч і не за "загальним столом". Але німецький канцлер був непохитний – саме тоді й пролунало сакраментальне "не існує ніякої албанської нації"

Якщо рішення Берлінського конгресу і були кращими для нації, яку вперто "не помічали", то лише тому, що за Портою залишили більшість земель саме з албанським населенням, а султан пообіцяв провести у них реформи. Проте ватажки Ліги були ображені. І вирішили протидіяти їм так само, як раніше саботували Сан-Стефанський мир.

Шалений спротив албанських ополченців і справді не дозволив Чорногорії отримати віддані їй в Берліні Плав і Гусине. Османського командувача Мехмеда Алі-пашу, який прибув на місце конфлікту просто вбили.

Замість цих територій чорногорцям врешті-решт вирішили віддати Ульцинь, в якому теж мешкали албанці, хоч і мусульмани (в Плаві і Гусине переважали католики).

Коли ж Ліга почала перебирати владу на територіях, що залишилися під османської владою, і її загони увійшли до Скоп'є, вчорашні союзники-турки кинули проти них армію під командуванням Дервіш-паши на прізвисько Касап. Ні, він не був росіянином, турецькою це слово значить "різник". І своє прізвисько паша підтвердив.

"Пацифікація" вийшла кривавою – при мовчазній, але цілковитій підтримці сусідів. Керівники Ліги опинилися за ґратами, а сама вона припинила своє існування.

Албанія стала незалежною, проте лише в 1912 році. Тож албанці встигли – так би мовити, "на прощання" - ще й зіграти роль запалу в Молодотурецькій революції.