Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

 
Никифор Дровняк

Життєвий та творчий шлях мистця-самоука Никифора Дровняка пов'язане з містечком Криницею на Галичині. Місто - курорт недалеко Нового Сончу на Підкарпаттю в Польщі, відомий з кінця ХІХ століття, куди "на лікувальні води" приїздили представники шляхетських родин та галицької літературно-мистецької богеми – Ян Матейко, Генріх Сєнкевіч, Артур Гротгер, Ігнацій Крашевський, Іван Труш, Юліан Панькевич, Людвік Сольський, Юліан Тувім… Зупинялись найчастіше в пансіонаті "Три ружі", який мав понад сотню гостевих покоїв й на зламі століть вважався "найбільш елегантним пансіонатом" в Криниці-місті.

А поряд містилось Криниця – село, з курними зрубними хатами та дерев'яною церквою греко-католицького обряду, у якому в переважній більшості проживали лемки - українці, що часто працювали обслугою на курорті Криниця-Здруй. Й тут, у Криниці-Здруй, на парапеті до входу центральної алеї курорту впродовж десятиліть можна було побачити самобутнього художника-дивака, якого часто асоціювали з жебраком, що малював і виставляв для огляду свої наївні акварелі.

Мистця називали по-різному: маляр Никифор, Іван Никифор-жебрак, Никифор Дровняк, Никифор Криницький, сам себе називав "Никифор Матейко". При житті художника так і не було встановлено його справжнього імені та прізвища, ані точної дати народження.

Усе з'ясувалося лише 1971 року, коли львівський художник Роман Турин, першовідкривач (з 1932 року) і довголітній дослідник творчості Никифора, виявив офіційну метрику на ім'я Єпіфанія Дровняка, незаконнонародженого "21 травня 1895 року", видану греко-католицькою церквою села Криниці, що свідчить про лемківське походження мистця.

 

Його мати – прибиральниця в пансіонаті "Три ружі" в курортному містечку Криниця, глухоніма каліка Явдоха Дровняк, що походила з лемківського села Поворозник, самотужки ростила сина, оточуючи, як уміла, материнською любов'ю і опікою. (Як свідчать краєзнавчі дослідження, правдоподібно батьком Никифора був польський художник Олександер Геримський, який 1984 року перебував "на водах" в пансіонаті, й опріч малювання полюбляв добряче випити, вирізнявся скандальним характером і невибагливістю у виборі осіб жіночої статі для задоволення сексуальних потреб).

 
Явдоха Дровняк

Дитячі літа минали в лемківських селах довкола курорту. Щонеділі та у святочні християнські дні ходив з матір'ю до сільської дерев'яної церковці, розглядаючи в часі богослужіння потемнілі від часу образи, сцени "Страшного суду" та ікони святих, що впливали на його дитячу уяву. Церква для Никифора (таке ім'я йому дали селяни замість церковно-слов'янського Епіфаній), як і для всіх криницьких греко-католиків, "була найціннішим і найблагороднішим небесним даром". Підрісши, хлопець, як і всі його однолітки, за підтримки сільського війта Павла Гриняка вступив до української народної школи, де навчали азбуки, азів читання та правопису й малювання.

Але життєва скрута й вади в мовленні завадили Никифорові здобути бодай початкову освіту (навчився писати друкованими літерами, трохи читати та рахувати). Провчившись рік у сільській школі, хлопець змушений був "почати опановувати іншу, набагато складнішу науку – науку життя" у жорстокому й складному світі.

Але хист і любов до малювання, закладені у "початківці", залишились у нього на все життя. Свій перший пензлик Никифор зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки - ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Малювання для самотнього Никифора перетворилося на спосіб спілкування з людьми. Ранні його роботи датуються 1908 роком – зображали внутрішній простір церкви, іконостаси та святих української церкви – апостолів і мучеників "з великими нерухомими очима". Малював їх на "образках" для селянських халуп, господарі яких розраховувалися шматком хліба чи дрібними грошима – "Каплиця", "Втеча до Єгипту", "Оздоровлення св. Лазаря", "Богородиця", "Св. Миколай" (усі - 1910-ті). Відомо, що односельчанка, молода дівчина Параска, якій він симпатизував, часто пригощала Никифора "гарячою зупкою" в обмін на малюнки, які потім використовувала "на розпал" дрів у кухні. Чи знав він про це? Певно що так, але малював і приносив надалі.

 

Згодом, п'ятнадцятилітнім, почав малювати портрети знайомих людей, картинки із чарівними садами, дивовижними спорудами та фантастичним довкіллям.

Події Першої світової обійшли Никифора стороною – австрійська влада не затребувала каліку до військової служби. А от його матір – Явдоха Дровняк загубилась в буремних змінах подій 1910-х років.

 

Джерелом творчих інспірацій художника стала поїздка до мистецьких центрів Галичини. За одним з переказів, після Першої світової війни в Криниці відпочивав невідомий художник, який зауважив непересічні здібності Никифора. Саме він і заопікувався мистцем-самоуком і повіз його на художні студії до Кракова чи Львова. Про ці часи навчання історія замовчує.

Никифор через кілька років повертається в Криницю, так і не освоївши засад професійного малюнку. Але це дало йому можливість "відчути свою причетність до кола творців мистецтва", іменуючи себе "Матейком", що підтверджують і світлини 1920-х – "симпатичний молодий чоловік, елегантно вбраний, з артистично зав'язаною краваткою".

 

Уперше мистецький талант самоука помітив і оцінив львівський мистець Роман Турин, який 1932 року перебував у Криниці "на водах". Зібравши значну колекцію акварелей Никифора (близько 200 творів), Турин того ж року виставив їх у галереї "Leon Marseille" у Парижі поряд з творами європейських митців (Р. Дюфі, Дж. Северіні, К. ван Донген, М. Тоцці) та художників "Української групи" (М. Андрієнко, І. Бабій, І. Бурячок, М. Глущенко, В. Кричевський, С. Левицька). Офіційним організатором цієї виставки в Парижі став Національний музей у Львові. Низку творів Никифора Роман Турин подарував польському художнику Єжи Вольфу, який, зацікавившись творчістю самоука, опублікував у журналі "Arkady" перший вагомий нарис "Маляр наївного реалізму в Польщі ‒ Никифор" (1938).

Другою виставкою, де експонувалися твори криницького майстра з колекції Ліни Федорович-Малицької та Романа Турина, стала "Виставка мистців-самоуків", організована Асоціацією Незалежних Українських Мистців 1938 у Львові. Показово, що із 150 експонатів 105 належало пензлю Никифора. "Отже це була, - як вказує професор Ігор Боднар, - майже персональна виставка маляра з Криниці" (Боднар І. Никифор (Епіфаній Дровняк, 1895 – 1968 // Вісник Львівської національної академії мистецтв. – Львів. – 2000. – Випуск 11. – С. 235). Відгуки про ці виставки узагальнив Роман Турин: "Світ Никифора є світом особливим, але настільки реальним і автентичним зовнішньо та повним невичерпної фантазії в глибокому нутрі його творчості, що розмова-контакт з глядачем є такою ж емоційно. І легкою, як контакт з натурою", - назвавши художника, - "українським Утрілло". (Kowalczewski A. Jasnie Pan Nikifor. – Lodz. – 1966. – S. 21).

 

Після Другої світової війни творчістю криницького примітивіста, якого польська "народна" влада в часі операції "Вісла" чотири рази виселяла з Лемківщини, а він пішки вертався з-під Щеціна додому (понад 700 км), зацікавилися польські дослідники – поет К.-І. Ґалчинський та історик мистецтва А. Банах. За сприяння бургомістра курорту Криниця Ю. Завадовського та ентузіазму А. Банаха, що вирішив популяризувати творчість криницького художника в дусі польського народного малярства, перша персональна виставка Никифора відбулась у січні-лютому 1949 у Варшаві в залі Товариства Архітекторів, привернувши увагу поціновувачів наївного мистецтва.

Наступні експозиції вдалося влаштувати в галереї Діни Вієрни (найпопулярніша галерея примітивістів) у Парижі та міському музеї в Амстердамі 1959. А далі – Брюссель, Відень, Франкфурт-на-Майні, Баден-Баден, Хайфа, Чикаґо, Нью-Йорк – усього 100 виставок до 1968 року!

 

Дитя у світі дорослих, Никифор більше любив малювати архітектуру та портрети, аніж дерева, траву чи звірів. На його численних акварельних пейзажах – "Краєвид із залізничним мостом", "Краківський пейзаж", "Вулиця в місті", "Фантастичний архітектурний пейзаж" – бачимо містечкові вулиці, вілли, церкви, вокзали, лише зрідка – далекі обриси полів і лісів довкола Криниці. Але вони найчастіше геометризовані, умовні, тоді як будинки "живі", наділені своїм "характером", немов випромінюють вікнами-очима настрій: то вони радісно-рожеві, то зеленаво-сумовиті, то фіолетово-строгі. Вражає у Никифора небо – воно не буває однаковим, скрізь тонко вплітається в загальний колорит акварелі – жовтаве, оранжеве, зелено-коричневе, фіолетово-срібне, рожево-смарагдове. Таке бачення кольорової гармонії світу яскраво показує високий рівень мистецького сприйняття, несумісний з поняттям "неписьменного ненормального селюка", яким іноді представляли Никифора.

 

Єпіфаній Дровняк любив і багато малював окремі архітектурні об'єкти. Представляючи реальність, змінював її: будинки художника були високими, а біля хідника "садив" дерева з густими кронами. Під час малювання користувався ілюстраціями і рисунками зразків архітектури (у скрині художника пізніше було знайдено низку окремих випусків паризького журналу "Monographies de Batiments Modernes"). У творах Никифора минуле і сучасне, реальність і фантазійна уява накладаються – акварелі "Архітектурна фантазія з наїзником" (1925–1928), "Міський пейзаж" (1930-ті), "Вілла "Три ружі" (1950).

У фантастичних акварелях архітектурні мрії криницького мистця мають велике настроєве навантаження, адже сприймає світ як загадку, прагне змалювати його таким, яким сам уявляє. Дуже цікава в цьому сенсі символічна акварель "Палац у містечку" (1930-ті). Ось як її описує відомий львівський скульптор лемківського походження Володимир Ропецький: "Я маю моральне право це підтвердити як нащадок галичан, у яких бував і жив Никифор з мамою і де не раз знаходив притулок у мого дідуся. Я бачу це й на картині, де зображені три вежі – ліва, центральна і права. Око мимоволі фіксує центральну вежу, що стає постаментом для постаті автора, ліва і права зі знаменами: на лівій – польське біло-червоне, на правій – жовто-блакитне. Ліва вежа і прапор її дещо менші, постать у центрі, при своїй фронтальній монументальності, домінує в композиції та є її ідеологічним ядром. Постать духовно пов'язана з українським народом" (Ропецький В. Лемко на ім'я Єпіфаній // Є. – Львів. – 2006. - № 2. – С. 39).

Портрети художника продовжують за стилем лемківську ікону, але трактовані зовсім інакше. У людей, зображених на цих портретах, завжди великі очі, вони задумливі й сумні, водночас – сповнені внутрішнього спокою та врівноваженості. Це не просто абстрактні люди-символи, це особистості з різними рисами, різними кольоровими характеристиками обличчя, різними вдачами – "Автопортрет" (1930-1935), "Никифор у шапці з півмісяцем", "Елеґантка", "Портрет чоловіка", "Портрет Костюшка", "Никифор за роботою" (1930–1960-ті).

 
Никифор Дровняк. Автопортрет

Усім творам Никифора Криницького – іконам, пейзажам, портретам, жанровим сценам – властива декоративна виразність рисунку та кольору, наївність примітиву, синтетичність образного мислення. А створив він їх упродовж життя незліченну кількість – подарованих друзям і випадковим людям, експонованих на знакових міжнародних виставках, розпроданих поціновувачам і звичайним селянам, загублених у круговерті життя. Окремі дослідники вважають, що їх було намальовано близько 30 тисяч – акварелей і графічних рисунків. Цифра вражає. Але якщо зважити на дивовижну працездатність художника, на яку не змогли вплинути ні голод, який часто терпів, ні холод, бо не завжди мав де притулити голову, ні Світові війни, що прокотилися Карпатськими горами, ні примусові переселення з рідної Лемківщини, то не такою й неймовірною стане його мистецька спадщина. А працював Никифор до останніх своїх днів – допоки міг тримати пензлик в руці, допоки бачив папір перед очима, допоки був спроможним дарувати свою любов людям.

Усе своє життя Никифор потерпав від злиднів та побутових негараздів, холод і голод вплинули на здоров'я, підірване туберкульозом. Восени 1968 року художника поселяють у санаторій для перестарілих у селі Фолюш. Лікарі категорично заборонили користуватись фарбами, тому Никифор малював простим грифельним олівцем - дерев'яні храми та чорно-білі образки святих. Часто зображав себе на хмаринці в оточенні святих, або в єпископській митрі, або у святковому вбранні на церковному обійсті. Хворого і самотнього мистця підтримували віра в Бога та творче натхнення – підпис на одному з останніх малюнків – "Нікого немає поруч з Никифором". А свій останній портрет вмираючий мистець підписав – "Найсвятіший Никифор". – "10 жовтня 1968 року".

Сонячного але холодного жовтневого дня 1968 року поховали художника на міському цвинтарі у Криниці. Символічно-мистецький пам'ятник на могилі встановив скульптор Б. Хромий.

Творчості Никифора присвячено низку монографій та мистецтвознавчих статей, створено художньо-документальний фільм "Мій Никифор" (2004). Його ім'я внесено до "Світової енциклопедії наївного мистецтва", "Історії українського мистецтва ХХ століття" та "Словника художників України".

1987 року у місті Криниці на стіні греко-католицького собору Святих апостолів Петра і Павла було встановлено меморіальну таблицю Никифорові Дровняку. А 1995 на віллі "Романівка" відкрито експозицію художньо-меморіального музею мистця-примітивіста Никифора Дровняка як філію Окружного краєзнавчого музею в Новому Санчі.

 
Пам'ятник Никифорові у Львові

Стараннями лемківської громади навпроти арки центральної алеї в Криниці-Здруй 2005 було встановлено пам"ятник художнику-самоуку, а наступного – Никифор повстав на Музейній площі у Львові. Автор пам'ятника - львівський скульптор Сергій Олешко. Останньою знаковою подією в Україні стало перейменування вулиці Димітрова у Києві в честь Никифора Дровняка (2020).

Лемківського мистця наївного малярства.

УКРАЇНЦЯ.

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.

Мирослав Маринович: Камікадзе. 50 років Української Гельсінської групи

Ідея Гельсінської групи геніальна у своїй простоті. Брежнєв підписував Прикінцевий акт спокійно, бо був цілковито переконаний, що попередніми арештами країну повністю "зачищено" від потенційних бунтарів. Проте одразу знайшлися відчайдухи, які вирішили піймати кремлівського шулера за руку: "Підписав зобов'язання? То чому не виконуєш?!" Так з'явилася Московська Гельсінська група. Петро Григоренко пророчо відчув, що її однієї замало, і запропонував Миколі Руденку створити подібну групу в Україні.