Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ
Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.
12 листопада 2026 року виповнюється сто років від дня народження Володимира Сергійовича Куткіна (1926–2003) – визначного українського графіка та живописця, заслуженого діяча мистецтв і народного художника України. В історії вітчизняної культури ХХ століття його постать посідає особливе місце: він належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. Сьогодні у фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.
Становлення та випробування війною
Володимир Куткін народився 12 листопада 1926 року в Житомирі в родині службовця. У 1933 році – у самий розпал трагедії Великого голоду, що охопив українські землі, – сім'я переїхала до Києва. Перші фахові навички малювання хлопчик здобув від свого дідуся Павла Білкова, випускника Казанського художнього училища, який зумів прищепити онукові любов до рисунка й академічної школи.
У 1938 році юний Володимир вступив до Київської художньої середньої школи імені Т. Г. Шевченка, де його здібності були помічені та відзначені. Проте нормальний плин навчання обірвала Друга світова війна. Цей період став для підлітка часом важких втрат і дорослішання: батько помер у військовому шпиталі від важкого поранення, мати перебувала в евакуації, а опіку над юнаком узяли на себе бабуся з дідусем. Попри побутову скруту та воєнне лихоліття, жага до творчості не згасала – малювати доводилося ночами. До того ж малювання допомагало отримати хоч якісь кошти і вижити. Лише після завершення війни Володимир Куткін зміг повернутися до повноцінного навчання, а у 1948 році успішно склав іспити на факультет графіки Київського державного художнього інституту (нині – НАОМА).
Табірний гарт: ціна власної гідності
На відміну від тих митців, для яких теми неволі та державних репресій залишалися абстрактними, Володимир Куткін пізнав жорстокість тоталітарної системи на власному досвіді. У 1950 році, коли він був студентом другого курсу інституту, його заарештували органи держбезпеки за стандартним для тієї доби політичним звинуваченням — "антирадянська пропаганда й агітація". Вирок був суворим: вісім років виправно-трудових таборів.
П'ять років молодий художник відбував покарання на виснажливому лісоповалі у В'ятських таборах на півночі Росії. Лише у 1955 році, на хвилі хрущовської "відлиги", його було звільнено та реабілітовано за відсутністю складу злочину. Цей трагічний життєвий досвід не зламав митця, а натомість сформував у нього внутрішній стрижень і дав моральне право в майбутньому безкомпромісно говорити мовою мистецтва про злочини режиму, які влада десятиліттями намагалася викреслити з людської пам'яті.
Творчий злет та визнання у світі
Повернувшись із заслання, Володимир Куткін відновився в інституті, який закінчив з відзнакою у 1957 році. Розпочавши трудовий шлях на посаді художнього редактора у видавництві, він паралельно розгорнув інтенсивну творчу діяльність у кількох напрямах: станковому живописі, книжковій і станковій графіці, а також у монументальному мистецтві. З 1960 року брав участь у республіканських виставках, а з 1962 року у всесоюзних. У 1961 році його прийняли до Спілки художників України.
Висока фахова культура та виразний авторський стиль швидко принесли митцеві визнання не лише в Україні, а й за кордоном. Його графічні та живописні роботи експонувалися з 1963 року на престижних міжнародних виставках у Японії, Канаді, Чехословаччині та інших країнах. Вагомим підтвердженням високого рівня його майстерності стала Срібна медаль, здобута 1965 року на Міжнародній виставці мистецтва книги в Лейпцигу.
О ось персональну виставку за часів СРСР вдалося провести лише одну, натосість у незалежній Україні за життя художника їх відбулося вже вісім.
Діапазон його технічних пошуків вражав: художник віртуозно володів офортом, ліноритом, аквареллю, пастеллю та олійним живописом. Особливе місце в його доробку посіла книжкова графіка – глибоко психологічні й національно закорінені ілюстрації до "Кобзаря" Тараса Шевченка, роману "Тронка" Олеся Гончара, новел розстріляного в 1937 році письменника Григорія Косинки.
Подолання "візуального мовчання": серія "Голодомор 1933-го"
Протягом десятиліть тема Голодомору в Радянському Союзі перебувала під суворою забороною: факт штучно організованого голоду заперечувався на державному рівні, а будь-які спроби нагадати про нього каралися як "антирадянський наклеп". Однак наприкінці 1980-х років, на тлі визнання конгресово-президентською комісією в США Великого голоду в Україні геноцидом, Перебудови та початку розсекречення архівів, розпочався процес виходу табуйованої теми в публічний простір України.
Володимир Куткін не чекав офіційних дозволів чи вказівок згори. У 1988 році, коли радянська система ще зберігала контроль над культурним полем, він розпочав роботу над знаковою графічною серією "Голодомор 1933-го" (інші авторська назва – "1933 рік"), над якою продовжував працювати до початку 2000-х років.
У цих аркушах митець свідомо відійшов від поверхневого ілюстрування подій. Використовуючи експресивну пластику лінії, драматичні світлотіньові контрасти та узагальнений символізм, він створив глибоко трагічний візуальний образ геноциду. Через постаті виснажених матерів із помираючими дітьми, покинутих, забитих дошками українських хат, похилених цвинтарних хрестів та мовчазних могильних пагорбів графік передав екзистенційну глибину національної катастрофи. Ці твори стали потужним інструментом візуальної комеморації – повернення пам'яті про мільйони знищених українських селян.
Літопис ГУЛАГу та повернення історичної пам'яті
Образотворча рефлексія Володимира Куткіна над злочинами тоталітаризму мала системний характер. Паралельно із серією про Голодомор у 1987–2003 роках він створив масштабний цикл "ГУЛАГ". Спираючись на власні спогади про В'ятські табори, митець закарбував трагедію мільйонів в'язнів сумління – фізично виснажених, принижених репресивною машиною, але духовно незламних людей. У поєднанні з роботами про 1932–1933 роки цикл "ГУЛАГ" утворив цілісне художнє звинувачення комуністичного режиму.
Водночас Куткін розумів, що подолання історичної амнезії неможливе без відновлення зв'язку з героїчним минулим України. Протягом 1977–2003 років він працював над монументальною серією "Україна. Образи героїчної доби", а в 1990 році створив програмний триптих "Правда України". На його полотнах і графічних аркушах поставали видатні діячі національної історії та культури — Тарас Шевченко, Леся Українка, князь Ігор, гетьмани Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький та Іван Мазепа, образи українського козацтва й селянства. Ці твори працювали на утвердження національної гідності та ідентичності на зламі епох. За визначний внесок у розвиток українського мистецтва у 2001 році митцеві було присвоєно почесне звання народного художника України.
Художник непорушної совісті
У пам'яті колег, учнів і сучасників Володимир Куткін залишився взірцем творчої принциповості та моральної чистоти. Влучно схарактеризував його відомий український графік і публіцист Геннадій Польовий:
"Володимир Куткін – самовідданий художник непорушної совісті. Людина великого, запеклого темпераменту. Художник, який ніколи у житті не брехав у мистецтві, ніколи не грав і не спекулював, на зразок багатьох колег, на офіціозно-актуальній темі. Художник сміливий, який не боявся рішень крайніх, ризикованих, і вмів змусити інших поважати себе".
Попри тяжкі випробування війною, таборами й багаторічним ідеологічним тиском, митець зумів зберегти людяність, чуйність і відкритість до людей.
Відзначаючи сторічний ювілей від дня народження Володимира Куткіна, ми осмислюємо його спадщину не лише як неперсічне явище української графічної школи, а й як акт громадянської мужності. Він почав говорити про Голодомор і ГУЛАГ тоді, коли мовчання залишалося безпечною нормою, а правда могла коштувати свободи. Сьогодні, коли в росії знову буяють практики та ідеї сталінізму, твори митця продовжують виконувати важливу місію – допомагають Україні та світові осягати витоки, механізми й масштаби злочинів тоталітаризму проти української нації.
