Спецпроект

Шматок металу на засмальцьованій сорочці

Звичайно, в буденному житті він ходив, як і положено - красивий і доглянутий. А до людей - в дуже поношених речах... Чи щоби показати свою скромність, чи щоби морду не набили...

Помер Микола Залудяк - в моєму сприйнятті один із стовпів ще совєтської Полтавщини. Маю два спогади про те, як він ще рулив у Кременчуці партією. До речі, мій батько чимось на нього був схожий і любив ходити так поважно, тож їх час від часу плутали...

Перший спогад - ще дитячий. Пішли ми з батьками до краєзнавчого музею, я зовсім пуцвірок була, може ще в школу не ходила, а як ходила, то десь перші класи. І застали ми, як шановне керівництво міста вже музей оглянули і музейники вручали їм якісь значки. Партійці відмовлялися - нащо воно їм треба, а екскурсоводи наполягали - беріть-беріть, це в нас традиція така, усім відвідувачам значки давати.

Я то почула і дуже зраділа, бо якраз був період захоплення значками. Тож, огляд експозиції пройшов у мріях і підрахунках: це якщо всім відвідувачам дають, то принаймні мені аж три значка дістанеться, бо ж з мамою і татом іду... І яким жеж гірким було моє розчарування, коли при виході з музею жодна курва (перпепрошую шановне товариство) нас не зустріла і жодного значка не дала...

Вочевидь, це була перша зустріч з брехнею. Я вже не пам'ятаю, що я тоді казала, а батьки цей епізод довго згадували і говорили, що я довго повторювала: "Боже, які тільки люди брехливі бувають...". Нє, ну справді, от нафіга тим партійним бонзам якісь захудалі шматочки металу. А дитині - радість би була....

А другий спомин - про мітинги, які в кінці вісімдесятих - на початку 1990-х відбувалися. І ви би бачили, в яких засмальцьованих карточках з'являлися на ці мітинги, тоде ще екологічної спрямованості, тодішні партійці, серед яких був і Залудяк.

Звичайно, в буденному житті він ходив, як і положено - красивий і доглянутий. А до людей - в дуже поношених речах... Чи щоби показати свою скромність, чи щоби морду не набили,  чи щоби не виділятися з натовпу.... Але тоді для чого на сцену пертися?

Але нічого, як бачите, партійці колишні дуже гарно прилаштувалися і при всіх попередніх владах. І морду йому не набили, і в 1992-1998-му роках губернатором Полтавщини встиг попрацювати. Але все одно в 69 років помер.

Олександр Алфьоров: Фонтан замість пам'яті

Місце, де влада Києва бачить фонтан – це центр Столиці, це серце України. Відповідальність тут – неймовірна. Кожне подібне місце в Києві має бути гармонійно вписане у загальну концепцію! А не затикане нейтральністю, яка в сучасних умовах дорівнює безвідповідальності та, насправді, потуранню окупанту, який дуже прагне от цієї мовчазної та сірої України.

Олексій Мустафін: Пророк на ім'я Мані. Примхлива доля засновника "світової єресі"

9 квітня 243 року перський цар Шапур I – той самий, якому згодом вдалося вперше взяти в полон римського імператора, – прийняв у своєму палаці та вислухав мандрівного проповідника Сураїка, сина Фартака. Той познайомив володаря із своїм вченням – основи якого, за його власними словами, відкрив йому сам янгол божий. Цар був настільки вражений розповіддю, що видав Сураїку охоронну грамоту і дозволив вільно проповідувати в своїх володіннях.

Ярослав Пронюткін: Символічне місце пам’яті: кенотафи як традиція, державна практика і механізм вшанування на Національному військовому меморіальному кладовищі

У традиції українського війська від княжої доби до козацького періоду існували різні форми символічного вшанування загиблих, зокрема встановлення хрестів, курганів пам'яті, пам'ятних знаків на місцях боїв або в рідних громадах. Саме ця традиція сьогодні отримує сучасне державне втілення у формі кенотафів – символічних місць пам'яті для тих Захисників і Захисниць України, чиї тіла не були повернуті, або місце поховання яких залишається невідомим.

Антон Кістол: Ab Samara Condita. Що не так із передатуванням Дніпра?

Місто-фортецю й один із найважливіших вузлів України на Сході пропагандисти Кремля послідовно вписують у межі примарної "Новоросії". У березні 2014-го проросійські сепаратисти не знайшли тут широкої підтримки й не змогли проголосити "Дніпропетровську народну республіку". Однак небезпека не зникла й досі, адже Росія продовжує висувати територіальні претензії на Дніпропетровську область як на землі, приєднані до Російської імперії та нібито колонізовані за часів Єкатєріни ІІ.