Спецпроект

Забуті патріотами в гетто. Що зробили історики для російськомовних?

Десь третина громадян України схильна читати лише російськомовні тексти. Це наші співгромадяни. Вони не отримують своєю мовою інформації про історію власної країни, і тому мають про неї відверто однобічне уявлення.

Серед цікавих явищ сьогодення, яскравою пташкою полетіла цієї осені книжка директора українського філіалу російського Інституту країн СНД Володимира Корнілова "Донецко-Криворожская Республика: расстрелянная мечта", що її надруковано у видавництві "Фоліо".

Її особливістю є те, що в українському просторі книжка на історичну тему, присвячена подіям 1917-1918 років, розпродалася накладом 5 тисяч – за, як стверджують видавці, два місяці. Можна не вірити видавцям чи авторові. Але в мене, хоч я й не симпатик меседжу книжки, є щира підозра, що так воно і є.

Люди читають, люди цікавляться. Їм це треба.

Зрозуміло, що сюжет книги є цікавим регіонально та з огляду на актуальні політичні реалії. Сама книжка отримала своїх публічних критиків широкого спектру: від Валерія Солдатенка до автора цих рядків. Тому не буду звертатися до її змісту – усе це плаває в мережі.

Солдатенко про сепаратистський міф Донецько-Криворізької республіки

Мене цікавить інше: а чому саме така популярність Корнілова?

Відповідь одна: уперше про українські реалії 1917-1918 років написано легкою, зрозумілою, ідеологічно та публіцистично зарядженою російською мовою.

Про історичні події, цікаві сучасному українцеві.

І якщо вам не подобається "ідея" автора, усе одне немає кому відповісти на авторські тези – для його аудиторії. Немає альтернативної версії подій "для Сходу" – російською мовою! Тому чекайте, люди, на реанімацію ідей Донецько-Криворізької республіки, як би ви її не розуміли.

Логічно й передбачуване. Очевидно.

І тут мене не вражають особисті, академічні чи політичні якості автора книжки; мене цікавить український широкий і великий контекст.

Чи є, чи існує якась альтернатива? Чим живитиметься в історичному жанрі українська російськомовна спільнота ближчими роками? Тільки регіональними або російськими продуктами?

Про книжку Кирила Галушка "Украинский национализм: ликбез для русских"

І виникає очевидний переляк від розуміння взаємозв'язку двох фактів:

1. Десь третина громадян України схильна читати лише російськомовні тексти. Це мої співгромадяни, з якими ми щоразу електорально разом вирішуємо долю країни.

2. Вони не отримують своєю російською мовою інформації про історію власної країни України, і тому мають про неї відверто однобічне уявлення. Вони спираються на неукраїнські джерела, у яких є відверті сумніви... ну – практично щодо всього, що ми собі навигадували щодо власної історії.

Я не лаю апріорі "неукраїнські джерела". Вони займають саме ту нішу, яку їм дозволили зайняти. Якщо вам це не подобається – надайте кращу альтернативу.

Результат: розповзання історії України серед наших громадян по двох мовних просторах, двох гетто, – українського й російського.

"Хлопці, які волають "Україна для українців", нагадують дідів на дискотеці"

У кожного свої стереотипи, своє небажання діалогу, своє бачення недоумкуватості "вуйків" чи "донецьких", що завгодно, що природне для великої країни, а для Європи ми дуже великі.

Але в кожному просторі є свої автори. У кожному просторі є свої класики, кожен потаємно прагне переконати іншого у своїй правоті.

Але ж для діалогу потрібне спілкування! Тексти, меседжі.

Натомість в українському російськомовному історико-популярному просторі майже немає авторів з "українського" боку, є майже виключно російські чи оперті на них.

А куди дивиться "український проект", який уже століття викохується цехом українських істориків? Які межі країни й нації ми собі ми хочемо?

Русские - для Украины. Украина - для русских

Здається, мої колеги попідзабули, що Михайло Грушевський видавав російською мовою свої популярні речі. Він намагався знайти форми діалогу з малоросами, які могли стати українцями.

А хто тепер, у 21 столітті, цікавиться долею "малоросів"? Простіше сказати: хай валять у Росію, це незручні нам регіони.

"А поговорить?.."

Кирило Галушко, спеціально для УП

Читайте також колонку Кирила Галушка "Історичний міф про українців-недобитків"

Віталій Скальський: 28 березня — Міжнародний день історика?

Інтернетом шириться інформація про відзначення 28 березня Міжнародного дня історика. Проте… В Україні ніхто і ніколи не встановлював дня історика. ООН теж такого дня не встановлювала.

Євген Чикаленко: Центральна Рада та більшовицька навала

Євген Чикаленко про окупацію Києва більшовиками на початку 1918 року.

Ярина Ключковська: "Україна без нього була б інакшою". Пам'яті Ігоря Юхновського

Вічна пам'ять Ігореві Рафаїловичу Юхновському. Людині, яка залишила глибочезний слід у житті кожного з нас, навіть тих, хто про це не здогадується. Бо Україна без нього була б точно інакшою.

Юрій Юзич: Бойові командири Армії УНР з Куп’янська

Щонайменше троє уродженців Куп’янська більше 100 років тому воювали за Україну старшинами в складі Запорозького корпусу Петра Болбочана. Усі троє мали первинне офіцерське звання, але командували сотнями запорожців.