Спецпроект

"Переяславська рада": чи жива ще ця міфологема?

"Якби ми не жили в Радянському Союзі, то сприймали б як божевільне марення Переяславську раду і все, що довкола неї. Сьогодні це може бути хіба що секонд-хендом для політичних лузерів..."

18 січня виповнюється 362 роки так званій "Переяславській раді" — події, подробиці й наслідки якої набули в історії України, передусім у радянські часи, надто значної міфологізації.

Незайве нагадати деякі цитати зі статті доктора історичних наук Віктора Горобця:

"...Перед українською елітою постала трагічна дилема — або відмовитися від досягнутих здобутків у царині державотворення та визнати владу польського короля, або спробувати заручитися підтримкою третьої сторони, навіть за рахунок певного обмеження власного суверенітету.

Для Хмельницького найбільш вірогідними кандидатурами на роль протектора України на той час виступали московський цар і турецький султан. Прийняття протекції як одного, так і другого тягло за собою як певні переваги, так і певні недоліки.

Москва, як завжди, зволікала з прийняттям рішення. І першим обнадійливий сигнал прийшов із Стамбула...

Здавалося, що тактична мета Хмельницького (абсолютна незалежнiсть) була досягнута. Утім, гетьман не поспішав із остаточним рішенням.

Що перешкоджало цьому? Сьогодні важко на це відповісти. Можливо, негативне сприйняття в Україні султана-магометанина. Можливо, тверезе прорахування Хмельницьким військових дивідендів від цього альянсу, адже Порта в той час була втягнута у виснажливу війну з Венецією і навряд чи могла надати серйозну військову допомогу.

А може, стримувало те, що поголос про українсько-турецьке зближення змусив московських політиків врешті-решт припинити зволікання і вже в червні 1653 р. повідомити в Україну про намір царя взяти їх під своє покровительство.

Прикметно, що в рішеннях Земського собору 1653 р. увага акцентувалася саме на небажання їх вiдпустити в пiдданство турецькому султану чи кримському хану...

Але, хоч як би там було, на осінь 1653 р. сторони визначилися зі своїм напрямом руху до Переяслава. Щоправда, московська сторона наполягала на тому, аби проголошення акту взяття України під крило царської протекції сталося в Києві, біля стін Святої Софії. Це було б вельми символічно для практики "збирання руських земель" Москвою.

Але гетьман вказав на Переяслав. І тут ми можемо лише будувати певні здогадки: а чи не тому він так учинив, що розглядав цей акт саме як тактичний успіх, а не реалізацію своєї стратегічної мети?"

Ілюстрація: альбом "З української старовини" (1991 р.)

І ще:

"...Не можна вірити й твердженню відомого козацького літописця Самійла Величка, що на раді гетьман зачитував статті договору з царем. Цей сюжет пізніше увійшов у праці не менш відомого історика Миколи Костомарова і витворив цілу історіографічну традицію.

Богдан не міг цього зробити вже хоча б тому, що до цього часу не лише не було укладено українсько-російського договору, але й навіть не розпочато переговорів щодо його змісту. Єдине, що на раді справді відбулося, так це формальне проголошення доцільності укладення союзу саме з московським царем, а не з якимись іншими володарями".

"Розмова союзників пiсля повернення із собору та вручення гетьману царського прапора, булави та символічного одягу — ферезеї, була нетривалою. Надто багато емоцій було витрачено за цей важкий день, а попереду проглядалися не менш важкі переговори щодо наповнення обіцянок, даних царським боярином, реальним змістом й їхньої реалізації на практиці".

Власне, "наповнення обіцянок" і їхня реалізація — предмет окремої розмови. Ми наразі хочемо торкнутися питання живучості послідовно насаджуваних радянською владою стереотипів.

Варто зауважити, що розвінчуванню міфу "всенародного зібрання" і "возз’єднання" присвятили свої праці чимало фахових істориків, тож у науковому середовищі ця тема, очевидно, вже мала б перебувати поза полем дискусій. Водночас чи є настільки незашореною суспільна свідомість?

"День" запитав, як сприймається Переяславська рада сьогодні з огляду на попередньо виконану істориками роботу.

"Міф із загробного життя"

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, письменник, виконавчий директор Ліги українських меценатів:

Міфологія "Переяславської ради" йде від покоління до покоління і ніяк не може вмерти, хоча вже мала б. Про цей історичний апокриф абсолютно точно Віктор Горобець у "Дні" сказав, що це день, якого не було, а мій молодший син Святослав говорить так: це міф із загробного життя.

Назвіть мені хоч одного ученого, який би прочитав цю угоду? Ми знаємо все тільки в різних інтерпретаціях. Юрій Тинянов сказав парадоксальну фразу: "Документи брешуть, як люди". А тут основного першодокумента немає, але є довкола нього велика брехня.

Я пам’ятаю підручники з історії СРСР, за якими навчалися мої дядьки. Вони виходили ще в часи Сталіна. І там ішлося про те, що "из всех зол Богдан Хмельницький выбрал меньшее зло", тобто іго російського царя.

І раптом у часи мого школярування, 1954-го року, ми довідуємося, що була "вікопомна, важлива для життя українського народу подія і відбулося єднання". Тобто такі дві парадигми — на одній людській біографії!

Я ще пам’ятаю розділи з історії України в старих підручниках з історії СРСР, де писалося, що повстання Богдана Хмельницького було задля возз’єднання з братнім російським народом. Для цього випадку я не можу не зацитувати відому екстрему Шекспіра: "Історія — це купа анекдотів, які розповів ідіот".

Якби ми не жили в Радянському Союзі, якби нас не привчили до того, що історія — це обернена в минуле політика, то ми б сприймали як божевільне марення Переяславську раду і все, що довкола неї.

Сьогодні це може бути хіба що політичним секонд-хендом, а не історичним, для політичних лузерів. Навіть на предмет поважної дискусії після всього, що сказали українські історики, це не дотягує. Соромно за те, що ще хтось в Україні намагається про це поважно говорити.

"У нас є всі можливості сказати повну правду"

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Шевченка НАН України:

На жаль, міфологема, яка була передусім витворена ще за часів Російської імперії, а потім нарощена відповідно пропагандивною риторикою за часів комуністичного режиму, до сьогодні не вивітрилася до кінця із суспільних настроїв.

Це викликано насамперед тим, що сама дата, так звана Переяславська рада, зазнала дуже серйозних деформувань.

Оскільки до сьогодні ніхто не бачив оригіналу цих угод і остаточно не визначено, яку процедуру затвердження їх було здійснено, говорити серйозно, що це було "добровільне возз’єднання", абсолютно немає підстав. Це була одна із форм військового союзу, якими характеризувалися на той час відносини багатьох європейських держав.

Україна на той час як козацька держава шукала шляхів убезпечення своїх прав, і союз із Московією був на той час для Богдана Хмельницького, можливо, варіантом такого політично-спекулятивного підходу до розв’язання проблем.

Мені здається, що ми самі в Україні ще багато чого не допрацювали, не давши чіткого пояснення суспільству, що ж тоді насправді відбулося.

Ще в 1960-х наші історики робили перші кроки, щоб дати максимально наближену до істину оцінку тим подіям, і ми знаємо яких репресій вони зазнали: як-от Брайчевський, Апанович. Не кажучи вже про тих учених, які на той час були вилучені з наукового і культурного життя — Грушевського, Антоновича, Крип’якевича. Тепер у нас є всі можливості сказати повну правду.

"Гальма" знову полетіли?

Володимир ПАНЧЕНКО, літературознавець, професор Національного університету "Києво-Могилянська академія":

Тему Переяславської ради 1654 року історики, як на мене, висвітлили вичерпно. Особливо багато було зроблено в 2003-2004 рр., коли дослідники зуміли запобігти намірам тодішньої влади в Україні відзначити 350-річчя того, що сталося в Переяславі. Виходили ґрунтовні наукові праці, проводилися конференції, багато було представлено інформації для широкого загалу в ЗМІ.

Давно спростовано радянські міфи про те, що українці начебто тільки те й робили, що боролися за те, щоб позбутися власної незалежності заради "возз’єднання" з Московією. Для мене свого часу одкровенням був той факт, що Богдан Хмельницький, який ще встиг із жахом побачити, що "возз’єднання" дуже швидко обертається поглинанням козацької держави, намагався якось вирватися з "братніх обіймів".

Налагоджував контакти і готував угоди з трансільванським князем, зі шведським королем — проте було пізно: цар уже не вважав, що Україна є суб’єктом міжнародного права. Про цей драматичний момент писав ще історик Д.Бантиш-Каменський у далекому 1822 р.!

Олег ОЛЬЖИЧ ("Дух руїни", 1940 р.):

"У нашому суспільстві велася жорстока боротьба всіх проти всіх. У нас, коли з’являвся якийсь авторитет — а фактично завдаток на авторитета, — його негайно стягали на долину й тут мотлошили усіма способами й засобами, щоб тільки він не став, не дай Боже, авторитетом для ширших мас громадянства.

У політичному житті повставали щораз то нові партії, групи, фронти тощо. Наше політичне життя за останнє десятиріччя можна порівняти з робітничою майстернею, в якій учні навчалися на челядників, а згодом, опанувавши ремесло, "визволялися", покидали "майстра" і відбирали власну "майстерню" або просто викидали "майстра" й самі приміщувалися у його "майстерні".

Дві речі (руїна й бунт) йшли завжди у парі й приходили гейби на замовлення в найкритичніший для народу момент, перетворюючи  на ніщо всі його надбання, створюючи для ворогів українського народу вимріяну нагоду поглибити внутрішній його розклад, використавши його для своїх ворожих цілей."

Підготувала Ольга ХАРЧЕНКО

Повністю читайте в газеті "День"

Словацьке національне питання та чехословацький військовий рух в Україні у 1914-1918 роках

Словаки – давні сусіди українців. Поміж Україною та Словацькою Республікою існує спільний кордон – 97 км. Водночас, про словацьку історію та культуру в Україні мало хто знає. У більшості літератури, яка виходила на території Російської імперії, словаки вважались частиною чеського народу, який мешкає в Угорському королівстві Австро-Угорської монархії. У статистичних даних про населення України, зібраних на межі ХІХ – ХХ століть, відображена змішана інформація про чехів та словаків

«…Попереду заслін із жінок і дітей»: грецькі антифашисти проти Британії

На початку березня 2014 року російське керівництво скликало пресконференцію, присвячену подіям в Україні. Відповідаючи на запитання про можливість війни з сусідньою державою, Владімір Путін заявив: «Якщо ми ухвалимо таке рішення, то тільки для захисту українських громадян. І нехай спробує будь-хто з числа військовослужбовців стріляти у своїх людей, за якими ми стоятимемо позаду, не попереду, а позаду. Хай вони спробують стріляти у жінок і дітей!». Утім, у застосуванні подібної тактики росіяни не були першими. У Другу світову війну її використовували грецькі антифашисти. Але не проти нацистів, а проти британської армії.

План «Барбаросса». Що думали військові Гітлера?

Хоча було зрозуміло, що однією з головних причин нападу на Радянський Союз було прагнення здобути запаси (передусім нафту), яких бракувало німцям, без відповіді залишалося головне питання: чи мали вони ресурси, щоб здобути ресурси, яких прагнули? Одне слово: чи їхні бажання не перевищували здатність їх задовільнити? Урешті-решт, Гітлер так ніколи й не визнав цього недоліку плану «Барбаросса». Він хотів швидкої війни, щоб отримати доступ до сировини й землі, але сировина, яку він хотів мати найбільше (нафта), була неймовірно далеко.

«Антирадянський» Лифар

Ім’я Лифаря було заборонене на батьківщині протягом довгого часу, а його численні теоретичні праці з історії балету та хореографії не перекладалися російською та не видавалися у СРСР, не дивлячись на високий рівень радянського балету та його популярність як серед партеліти, так і пересічних радянських громадян. Проте йому вдалося (хоча, звісно, він поняття не мав про це) потрапити до секретного радянського видання – «методички» КҐБ 1968 року «Використання можливостей Радянського комітету з культурних зв’язків з співвітчизниками за кордоном у розвідувальній роботі».