Спецпроект

Бандера і Ровецький. Вороги, яких концтабір зробив союзниками

Ровецький негайно попросив про контакт з Бандерою. Стахів передав прохання провідникові. Бандера погодився без роздумів. І – в суворій таємниці перед вартою – зустріч відбулася.

Зустріч двох  відбулася рано-вранці в четвер 22 липня 1943 року на блоці "Целленбау" концтабору Заксенхаузен.

На початку один зі співрозмовників представився:  "Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера". У відповідь почув: "Головний Комендант Армії Крайової генерал Стефан Ровецький".

Українець з покоління, готового на все заради відновлення державності,  в’язень тюрем  міжвоєнної  Польщі, куди потрапив, зокрема, за участь у вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького.  

Поляк, гордий здобутою незалежністю Батьківщини, професійний військовий, учасник воєн 1918 – 1921 року. Його безпосередній начальник у службовій характеристиці написав – "…колись стане хвалою польської армії.".

Зустрітися лідерам двох  народів допомогло не тільки Гестапо, але й впертість Володимира Стахова, члена Проводу Організації українських націоналістів і також в’язня Заксенхаузена.   Саме він 16 липня 1943 року побачив фігуру когось новоприбулого. 

"Целленбау" - особлива в’язниця СС та Гестапо" - напис на таблиці на бараці, де утримували найвідоміших бранців табору смерті 

Перші дві спроби контакту не вдалися – генерал "мовчав, як заклятий". Тільки 18 липня, на третій день, Ровецький відгукнувся, почувши рідну польську мову – до того Стахів пробував щастя іншими мовами.

Тільки-но Стахів розповів, хто він і звідки, тут же почув запитання: "А де Бандера і Стецько?" – "Вони тут. Бандера ваш сусід, ви з 71 камери, а він у 73".

Ровецький негайно попросив про контакт з Бандерою.  Стахів передав прохання провідникові. Бандера погодився без роздумів. І – в суворій таємниці перед вартою – зустріч відбулася.

Хоч які різні люди, вони потрапили "за дроти" з дуже подібних причин. Степан Бандера зі своїми товаришами заплатили свободою за проголошену 30 червня у Львові незалежну Українську Державу. Радше, не стільки за те, що проголосили, стільки за те, що не зреклися.

Стефан Ровецький  – за те, що створив і очолив Армію Крайову –  підпільну армію, якій не міг дати ради, здавалось би, всесильний окупаційний режим. Від самого початку "походу на Схід" змусив нацистів усвідомити просту істину – ніхто не кориться добровільно.

Міжнародні контакти під дулом кулемета

Хоч перед війною польська преса активно мусувала думку, що ОУН – німецька "п’ята колона", для Ровецького  ув’язнення Бандери в Заксенхаузені було  "цілком достатнім аргументом, що ці люди також боролися з Гітлером". 

І тут уже вступало в свої права поняття військової честі, яке забороняє шкодити тому, хто в однаковій ситуації з тобою протистоїть спільному ворогові.

Степан Бандера 

Бандерівці на додачу до цього за довготривалий тюремний "стаж" засвоїли тверду етику політичних в’язнів. Згідно з цим неписаним кодексом, усі в’язні, незалежно від походження і поглядів – єдина спільнота, об’єднана спільним ворогом – режимом. Відповідно, належало всіма способами допомагати товаришам недолі –  навіть ціною власного життя.

Але тінь минулого таки тяжіла. Щоб не провокувати незгод, обидві сторони відмовилися від дискусій на історичні теми, облишивши минуле історикам і письменникам. Дискусії крутилися навколо майбутнього.

Зрозуміло, темою №1 тут же стали перспективи українсько-польських стосунків. Ані Бандера, ані Ровецький не змогли розповісти про зміст тих розмов, а пам'ять Володимира Стахова теж не зберегла їхнього змісту.  

Свою позицію Ровецький виклав у підпільному "грипсі" польським співвязням: "… вже зараз мусимо рахуватися з втратою наших східних земель на користь українців. Того вимагає політика польської нації".  Бандера напевно був би задоволений з такого твердження.

 Стефан Ровецький - "Грот"

Другою великою темою для розмов була політика західних союзників. Зі Сходу стрімко наступала Червона Армія, а союзники не поспішали відкривати "другий фронт" в Європі. Що далі?

"Цієї осені (1943 р.) більшовики займуть Україну, а наступного літа ввійдуть в Польщу. До дідька, наші приятелі, як завжди, мають час і не спішаться". Реалізму Ровецького в політиці вистачило б не на одного.

І українців, і поляків регулярно відвідували гості з Берліна – Німеччина не втрачала надії домовитися з котроюсь зі сторін. Але чули тільки відмови. "У словнику українського націоналіста нема слова "здатися", – цю фразу польські слідчі чули ще перед війною.

Тепер її почули і гестапівці.  Ровецький припечатав справу коротко: "Кого луплять в боки, з тим переговорів не ведуть!".

Розмови Бандери з командиром Армії Крайової не тривали довго – Бандеру утримували в суворій ізоляції, не випускаючи навіть на короткі прогулянки. Генерала на прогулянки випускали. 

Крихітний прогулянковий майданчик розміщувався під вікнами  камери Володимира Стахова і під час щоденних прогулянок генерала можна було порозмовляти.

Стахів і став постійним співрозмовником і справжнім другом у нещасті для генерала. Такі щоденні розмови тривали до 11 грудня 1943 року.  

Почесний в’язень  – також в’язень

Заксенхаузен  відрізнявся від решти  таборів тим, що в ньому був спеціальний блок "Целленбау", де в окремих камерах утримували особливо важливих в’язнів. Дякуючи цьому, у табірному жаргоні блок фігурував, як "промінентенбау".

"Промінентами" в табірній говірці називали також винятково важливих в’язнів. Головний наглядач за блоком, Курт Еккаріус підпорядковувався безпосередньо начальникові табору  штандартенфюрерові СС Антону Кайндлю.

Серед "жителів" блоку значилися  комуністичні діячі з усієї Європи, офіцери Інтелідженс Сервіс, пілоти англійських літаків, син Сталіна і син Нансена, принцеса італійського королівського дому Мафальда, радянські генерали, німецькі єпископи, українські націоналісти, французький міністр, австрійський канцлер – всього до 80 осіб одночасно.

 План сучасного меморіалу на місці колишнього концтабору Заксенхаузен. Барак "Целленбау" позначено № 15

Бранців "Целленбау" утримували  в камерах-одиночках, які різнилися хіба розміром. Умеблювання – стандартне: ліжко, стіл з  кріслом, посудина для води і, очевидно, "параша". В таких приміщеннях влітку в’язні душилися від спеки, а взимку дубіли від морозу.

У таборі панував суворий розпорядок – підйом о 6 ранку, умивання, на яке відводилося щонайбільше 10 хвилин. В 11 годині відбувалися прогулянки – але не для всіх.

Ополудні в’язням видавали обід, а після спожиття їжі – "поживу духовну" у вигляді  офіціозів НСДАП. Вечеряли в "Целленбау" о шостій вечора, а через дві години, в 20.00 наступав відбій. І так щоденно. 

"Бо ти на землі – Людина…"

Від решти "гефтлінгів" Ровецького  і  Стахова  відрізняло тільки приміщення і відносна гарантія  до пори, до часу не потрапити до "газу" чи під кулю. Ніхто не міг сказати, коли і як обірветься життя кожного, а в таких умовах політичні і національні різниці завжди трохи поступаються місцем.  

Генерал Ровецький уже віддавна хворів на шлунок – сильні болі в животі не давали спати. Режим строгої ізоляції не допускав відвідин лікаря. Та навіть якби допускав, то таборові "ревіри" між в’язнів інакше, як "умиральнею" не називали.

Допомога прийшла з несподіваного боку – в серпні до "Целленбау" привезли ще одного оунівця – лікаря Тому Лапичака. Стахів тут же розповів йому про ситуацію і Лапичак погодився допомогти.

Це все, що залишилося від Т-подібної у плані будівлі "Целленбау" "Перекладину" зруйнували восени 1944 року, залишилася тільки "ніжка" 

Лікувати, правда, було нічим, тож обмежилися  розмовами між пацієнтом і лікарем вже перевіреним способом – через вікно у час варти "хорошого" есесівця.  Лапичак зумів поставити діагноз Ровецькому, але зарадити біді можна було тільки "підручними засобами".

В умовах  концтабору бажання допомогти важить більше, ніж сама допомога. Ровецького, як особливо важливого в’язня, годували дещо краще – інша справа, що половина  продуктів були йому протипоказані.

Знаючи це ще з Варшави, він запропонував Стахову ділитися з ним їжею. Цей план не вдалося зреалізувати з практичних причин – доступ до вікна камери номер 69 перекривав "щиток", через який можна було щось закинути хіба з даху – але не з двору, під наглядом конвоїрів з "вишок".

Попри все, Ровецькому вдалося знайти щілину і крізь неї  регулярно просовувати різні дрібнички – наприклад, цигарки.

Стахів став для генерала, здавалось би, кровно ворожої армії справжнім "вікном у світ". Ще в липні він повідомив решті в’язнів – поляків про присутність їхнього Головного Командира в блоку і з тих часів передавав записки від них генералові і назад второваним шляхом – через вікно. 

 Сучасний вигляд коридору у бараку "Целленбау"

Жодна з тих записок не потрапила в руки німців. А за пересилання "грипсів" в’язня тут же відправляли в підземний карцер.

Уже пізніше, коли Стахова переведуть у камеру 17 і особистий контакт з Ровецьким обірветься, останній пересилатиме Стахову "грипси" зі словами підтримки і подяки.

"Та тяжкі мої кайдани…"

Восени 1943 року Ровецький і Стахів почали планувати спільну втечу. Можливо, що до компанії долучився б і Бандера. За такі спроби  концтабірні власті карали одним – смертю. В найкращому разі  –  тяжким ув’язненням в карцері.

Тому про плани втечі звірялися тільки тим, кому вірили, як собі. Щодо котрих не виникало підозр у співпраці з нацистами. 

Основним у втечі з концтаборі було вибратися за його межі. Вибратися з блоку, не кажучи вже про табір без сторонньої допомоги було неможливо – спробуй беззбройному пробитися через подвійні мури і ряди колючого дроту  під наглядом кулеметних дул з "вишок".

Тому змовники почали шукати серед охоронців такого, який згодився б за відповідну суму вивести втікачів з табору і допомогти їм сховатися у незнайомій місцевості.

Такий охоронець знайшовся. Свободу двох людей він оцінив у 50 тисяч марок, які згоджувався сплатити Ровецький – за себе і за українських друзів. Він уже готувався писати лист до своїх соратників на свободу.

Але – контакти з охоронцем підтримувалися через третього в’язня, а того несподівано перевели до загального табору. План розвалився.

 Медаль у пам'ять про Стефана Ровецького - першого командира Армії Крайової

Нова надія засвітила, коли стало відомо про  плани перевезти Ровецького до Берліна для фахового медичного огляду. 

Як і попереднього разу, участь у підготовці втечі набрала міжнародного характеру. Планувалося, що генерал вискочить з автомобіля на закруті в районі Потсдамської площі.

Стахів, який раніше бував у Берліні, намалював для товариша по недолі план околиць площі. В останній, як думали, розмові, обоє домовилися про спосіб, яким Ровецький у разі удачі подасть звістку про себе.

Генерал мав прислати листа, в якому прізвище Стахова мало бути написане на польський лад. Остання фраза українця  у тій розмові була: "Боже вам помагай!".

Коли Ровецького нарешті повезли до Берліна, Стахів "ані того дня, ані наступного не міг спати". Але і цей план не вдався – Ровецького везли двома автомобілями під сильною охороною. Спроба втечі напевно закінчилася б розстрілом на місці.     

Ціна свободи

Стефану Ровецькому так і не судилося втекти з ворожих рук – його розстріляли в серпні 1944 року, зразу ж після вибуху Варшавського Повстання.

Степана Бандеру у вересні 1944 року вивезуть з табору до Берліна. Вкотре умовлятимуть зректися Акту відновлення Української Держави і пропонуватимуть співпрацю. Вкотре почують "ні". У лютому 1945 року Провідник зуміє в атмосфері загального хаосу втекти з-під варти і продовжить боротьбу.

Володимир Стахів переживе обох і стане свідком. Свідком того, як і надалі двох провідників єднатиме тільки бажання до свободи свого народу. Стефан Ровецький  заслужено буде вшанований своїм і чужими народами.

А боротьба Степана Бандери триватиме і після його смерті – за те, аби в’язня Заксенхаузена перестали називати спільником нацистської Німеччини. Попри довгоочікуване визнання в 2015 році ОУН учасником боротьби за незалежність України, вона триває й дотепер. 

Скорочену версію статті вперше було опубліковано в журналі "Український тиждень"

---------------
Читайте також:

Українці на примусових роботах у Німеччині. Скільки їх було?

"...І на радість не було сил".Спогади про голод, війну та концтабори Анастасії Гулей

Ірен Немировськи - письменниця, яка народилася в Києві і загинула в Аушвіці

Екскурсія в музей "Аушвіц-Біркенау". Як жили і помирали в Освенцимі

Українці в "Аушвіці". Радянські, бандерівці і втеча Євгена Бендери

Вождь ОУН у німецьких тюрмах і концтаборах

Віллі Вірзінг - гестапівський ліквідатор ОУН

Інші матеріали за темою "Бандера"

Година Папуги. Операція «День Незалежності»

Несподівано виявилося, що у таборі діє невидима сила. Вона була подібна до гравітації: її вплив відчувався завжди, але щоб усвідомити її існування треба було, щоб на чиюсь голову впало яблуко. Тим яблуком стали події Дня Незалежності і пригода з фальшивим візитом американського амбасадора. Дехто раптом зрозумів, що та сила мала серед бранців своїх агентів, була поінформована про їх таємні приготування і комунікації. Перше запитання було очевидне: хто перейшов на інший бік?

Чи був Іван Світличний дисидентом?

На перший погляд це питання може здатися дивним, адже усім добре відомий поетичний твір Івана Світличного «Я – дисидент», де він стверджувально відповідає на це питання.

Диво в Чігошті: право на віру за межами соціалізму

«Я нічого не зробив! Я ж навіть нічого не бачив!» - кричав отець Йозеф Тоуфар. Священник другу ніч сидів в карцері – темному вологому приміщенні в підвалі тюрми. Він два дні не їв, шлунок палав від пересоленого супу, який давали «неслухняним» арештантам після декількох днів без їжі. Все тіло боліло – сьогодні знову навідувався інспектор Ладіслав Маха і проводив «екзекуції» - вибивав зізнання. Все тіло було в синяках, ноги опухли. Священник навіть не знав, що знаходиться у спецвідділі тюрми для католицьких священнослужителів у місті Валдіце. І жити йому залишилося декілька днів.

Андреа Халупа, авторка сценарію фільму «Ціна правди»: «це історія, яку розповів мені дідусь»

Сценарій до фільму «Ціна правди», який зняла польська режисерка Аґнєшка Голланд, написала Андреа Халупа – американська журналістка українського походження. Вона друкується в «The Atlantic», «TIME», «Forbes». Вперше про Голодомор Андреа почула в дитинстві від свого дідуся, який його пережив. А в студентські роки вона читала про життя репортера «New York Times» Волтера Дюранті в Москві. Саме тоді вона дізналася про Гарета Джонса, пригадала історію своєї родини і вирішила: «Я точно напишу сценарій до фільму, який розповідатиме про це».