Спецпроект

Валерій і Сандра. Листування Валерія Марченка із Сандрою Фапп'яно

Оскільки ми наперед знаємо, чим закінчиться ця світла історія, стає страшно - в якому жахливому світі ми жили. Ці молоді люди не могли побачити один одного, їм важко було один одного почути - телефонувати в Італію екс-політв'язневі було майже нереально.

Що читаємо? Невелику книжечку "Валерій і Сандра. Листування Валерія Марченка із Сандрою Фапп'яно", що її видало видавництво "Смолоскип" (Київ, 2010).

 

Що цікавого? Подібних історій було кілька. Доволі відома (бо існує книжка "Перегук двох над безвістю" і вистава "УБН" ["Український Буржуазний Націоналіст"]), про романтичне листування українського націоналіста-політзека Зеновія Красівського та американської правозахисниці Айріс Акагоші.

З тим-таки Валерієм Марченком пов'язана інша лірична історія віртуального знайомства з голландкою Джекі Бакс, яка теж отримала його адресу у "Міжнародній амністії". Про це журналіст Юрій Луканов навіть зняв фільм "Хто ви, містер Джекі?" (помилки немає - спершу Валерій не розібрався, що його адресат - не чоловік з таким іменем, а симпатична жінка).

А за рік до смерті у Марченка трапилася ще одна історія кохання...

Два слова про час, місце і героїв книги. Йшов 1980 рік, київський журналіст Валерій Марченко, онук відомого радянського історика, перебував на засланні після шести років ув'язнення за написання та поширення кількох публіцистичних текстів, які були визнані як "антирадянські".

Місцем "перевиховання" йому визначили казахстанську глибинку - аул Саралжин, як кажуть - на карті не знайти. І ось у цю далечінь час від часу добирались не тільки листи з дому, але й з-за кордону - від милосердних людей, яких ангажувала правозахисна організація "Міжнародна амністія".

Однією з них виявилася молода студентка-геолог з південної Італії Алессандра Фапп'яно.

Автор передмови Мирослав Маринович, товариш Марченка по пермській політзоні, порівнює цю пару з Данте і Беатріче - "попри всі відмінності у життєвих обставинах і у схемі стосунків".

Читаючи ці пронумеровані листи (так було прийнято в дисидентському світі, бо влада часто вилучала їх, або просто зникали) справді бачиш не просто двох молодих людей, які практично не знайомі, і тому обмінюються необов'язковими новинами про погоду, природні стихії, домашніх тварин тощо.

Згодом у стосунках з'являється зрілість і мудрість. Вони все більше говорять про високі матерії, живе слово здалека світилося бранцеві, образ дівчини малювався неземними фарбами, та "приходив Бог із листами Валерія до Сандри".

Оскільки ми наперед знаємо, чим закінчиться ця світла історія, стає страшно - в якому жахливому, потворному світі ми жили.

Ці молоді люди не могли побачити один одного, їм важко було одне одного почути - телефонувати в Італію колишньому політв'язневі було майже нереально, та й за які гроші.

Але й студентці з вільного світу радянський телефонний бог, що звався кагебе, давав можливість почути голос Валерія лише зрідка - і, майже завжди, опівночі за київським часом. Щоб навіть тут був елемент незручності та дискомфорту...

Говорили вони і писали один одному англійською. Для обох нерідною. Тому ці листи, на перший погляд, є кострубатими і трохи школярськими. А потім дивуєшся, як просто з нічого виникає картина любові.

І дівчина каже незнайомому другові "любий", "люблю", "цілую". Валерій же поводив себе, за самозізнанням, як монах - "я не хотів би зробити когось нещасним, бо я таки небезпечний партнер".

Сандра та інші добрі італійці намагалися врятувати Марченка, викликати хоч не на лікування (це було виключено, адже у Радянському Союзі "найкращі в світі лікарі та лікарні"), так хоч як туристом. Не дали.

А вони так мріяли - вже будували плани як будуть пригощати один одного національними стравами, ходити в гори, говорити досхочу і вільно - не через тьотю-цензора, яка прочитувала всі листи з держави майже перемагаючого найсправедливішого ладу (80-й рік на дворі, коли, за словами Хрущова, мав би бути "в основному" побудований комунізм)

Але закордону Валерій так і не побачив - якась совєтська жіночка у ВВіРі кричала йому - "в тюрму вас нужно посадить, а не на Запад выпускать!". Само собою, його посадили знов. Це був злочин, який не має прощення.

Марченко хворів на страшну недугу нирок.

Його - вже смертельно хворого - найгуманніші в світі лікарі та правоохоронці відправили до табору особливо суворого режиму на Уралі. Туди, де обірвуться життя Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого та інших, менш відомих українських політв'язнів.

Мама Ніна Михайлівна намагалася видерти його з пазурів системи, але не могла нічого зробити. Вона не могла його наздогнати, їздила від табору до табору, а сина карателі перекидали етапами далі, далі - навмисно, щоб помучився.

Вервечка листів перервалася. Тоді Сандра знову проривається через телефонний мур і чує від мами інтернаціональне слово "арест!". Вона ще боролася за дорогу серцю людину, наймала адвокатів, писала листи...

Рятувала, як виявилося, свою душу, бо врятувати Валерія не можна було. Відтак вона прочитала в газеті про смерть політичного ув'язненого Марченка в тюремній лікарні в Ленінграді. Більше з'ясувати не вдалося.

Більше листів у СРСР вона не писала...

2002 року Сандра сама вийшла на зв'язок, надіславши електронного листа співголові Харківської правозахисної групи Євгену Захарову. Жінка і вже мама дорослого сина поцікавилася, чи вшановує Київ пам'ять Валерія?..

Це сталося не просто так. Напередодні сіньорі Алессандрі наснився Валерій - "У цьому сні він послав мені кілька надрукованих аркушів паперу, в яких були уривки з його праць і лист до мене... Він сказав, що переїхав в інше помешкання, і що я повинна пошукати його за іншою адресою...".

Вона не відразу погодилася на оприлюднення приватниго листування - зі словами, які близькі люди говорять один одному.

Згодом, після того як переконалася, що Захаров, власне, продовжує справу Марченка - надіслала листи, які більше двох десятиліть зберігала близько серця - "у них поєднуються (біда, горе, нещастя) його обставин і багатство його душі".

Родина та друзі-правозахисники захотіли видати ці листи окремою книжкою, але ж годиться взяти дозвіл у адресата і автора половини з них. І тут сталася майже детективна історія - Сандру не вдавалося ніяк знайти.

Допомогла... супутникова навігація - через Google Maps виявили, що навпроти будиночку Сандри є маленька кафешка, відтак в Інтернеті знайшли телефон, переконали, що незнайомці з далекої України не хочуть нічого злого, отримали контакт із якоюсь далекою родичкою сіньори Фапп'яно і, врешті решт, з людською та Божою поміччю контакт із Сандрою був відновлений.

І вона з радістю дала дозвіл на друк, бо спогад про друга є "найдорожчим скарбом і даром від Бога".

7 жовтня - чергова річниця смерті Валерія. Він похований на маленькому сільському цвинтарі в селі Гатне, яке колись було за Києвом, а тепер уже злилося з містом.

На питання, яке колись поставила Сандра, чи пам'ятаємо ми про цю надзвичайну людину, можна сказати - так, є школа його імені, вийшли, стараннями Ніни Михайлівни Марченко, кілька книг. А тепер ще й вирвались з рук, відлетіли у вирій його, євангельської сили та чистоти, листи.

Фраза. "Я дякую Богові, що двадцять років тому Він поєднав мене з ним. Сьогодні Валерій справді присутній у моєму житті. Я молюся за нього, і він щодня молиться за мене. Він - святий".

Джерело:  tsn.ua

Історик, сержант ЗСУ Володимир Бірчак "Клап": Усі мої предки були борцями визвольних змагань. Тепер вони стоять за спиною свого найменшого бійця

Володимир Бірчак – відомий історик, журналіст, сценарист, заступник редактора видання "Історична правда", керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху. Працював заступником директора Галузевого державного архіву СБУ, доклав чимало зусиль для декомунізації в Україні, особисто брав участь у розробці змін до законодавства, яке тепер гарантує доступ до архівів КДБ. А з перших днів повномасштабного вторгнення Росії у 2022-му мобілізувався до лав ЗСУ та став кулеметником на позивний "Клап".

Чернівці-1989. За лаштунками першої "Червоної Рути"

35 років тому у Чернівцях відбулася подія, що змінила культурний ландшафт нашої країни. Незалежність України почалася із співочої революції на стадіоні "Буковина" та виверження нової непідцензурної музики – музики протесту.

Омофор єднання. Чому порятунок Царгорода від русів став святом для киян і українців загалом

Як виникло церковне Свято Покрови й чому воно стало святом військових.

Антон Дробович: "Пам'ять — це поле для справедливості"

Публічне інтерв’ю з головою Інституту національної пам’яті Антоном Дробовичем у рамках виставки ГОЛОСИ Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.