Спецпроект

Три "бузини" з Луганська: "Тарас Шевченко - крёстный отец украинского национализма"

Головна ідея книги: Гоголь - це людина, бо вважав себе росіянином, а Шевченко - це Писака. З великої літери...

Що читаємо? Перебуваючи в Луганську запримітив невелику за розміром, але доволі пухкеньку книжку трьох місцевих авторів. Микола Греков ("керівник проекту"), Костянтин Дерев'янко ("релігієзнавець, філософ, психолог, психіатр") та Гліб Бобров ("письменник") наваяли на 270 сторінок публіцистичний текст під назвою "Тарас Шевченко - крёстный отец украинского национализма" (видавництво "Виртуальная реальность", 2005).

Що цікавого? Передусім те, що назва видання має "дистанцию огромного размера", словами класика російської літератури, від змісту. В тексті немає нічого ні про Міхновського, ні про Донцова, ні про Бандеру з Мельником і Ребетом. Як не шукай, немає там про жодних націоналістів, навіть про "УПА-УНСО" - улюблений симуклякр московських грамотєєв від політичної публіцистики.

Натомість згадано про діячів "розстріляного відродження" 1930-х років. Виявляється, що саме вони, плюс Яновські та Довженки, разом із "подъехавшим" з еміграції Михайлом Грушевським, а не російські червоні імперіалісти Ленін і Сталін, "общими усилиями заложили систему ГУЛАГа". Цікаво, що в тому Луганську курять?..

Отже, маємо справу з маркетинговим прийомчиком - не важливо, яким є продукт, головне - правильна упаковка. Лаври і, головно, наклади книжок Бузини не дають спати пошукачам нелегкої бузинової слави.

Для початку можна поспівчувати авторам, їм довелося перечитати і законспектувати всього Тараса Григоровича. Бідаки. Але працювали сумлінно - цитат понадьоргали - "мама, не горюй!". Між ними - дуже своєрідні, як для носіїв тризубих паспортин, погляди на минуле й сучасне України та українців.

Головна ідея книги: Гоголь - це людина, бо вважав себе росіянином, а Шевченко - це Писака. З великої літери, ага. Отже, Миколу Васильовича взято в спільники. Бо він у розмові з професором Московського університету Осипом Бодянським нібито висловився, що у Шевченка "дёгтю много... больше, чем самой поэзии".

Про це залишив спогади письменник Г. Данилевський. За його словами, Гоголь почав переконувати співрозмовника - "Нам, Осип Максимович, надо писать по-русски, надо стремиться к упрочнению одного, владычного языка для всех родных им племён. Доминантой для русских, чехов, украинцев и сербов должна быть единая святыня - язык Пушкина...".

Прикметно, що далі Данилевський пише, що не раз передавав ці слова Гоголя "нашим землякам", і кожного разу вони знизували плечима "и с досадой объясняли его посторонними, политическими соображениями, как и вообще всё тогдашнее настроение Гоголя".

Автори позиціонують себе як правовірні християни. Рівень їхнього літературознавства можна простежити по причіпках до "Заповіту" - "ни один христианин не выставляет Господу таких диких кровожадных предварительных условий, чтобы начать молитву".

Коротко кажучи: Шевченко - ненависник Бога. Шевченко - "зоологический ненавистник священнослужителей". Шевченко - екстреміст. Шевченко - ксенофоб. Шевченко - п'яниця і відвідувач будинків розпусти. "Военных Шевченко ненавидел особенно". І, страшно уявити, - російських самодержців теж.

Тарасовим гнівним словам про Олександру Федорівну, вдову царя Миколи Першого - "Тебе ж, о Суко! І ми самі, і наші внуки, і миром люди прокленуть!" протиставляється поет Тютчев - "Своею чуткой, любящей душой - И под грозой, уж близкой, разрушенья Какие в ней бывали умиленья...". Два світи, два різних дитинства.

Саме на Шевченка покладено відповідальність не тільки за замах Олександра Ульянова, брата Володимира, на царя-"Освободителя", але й розстріл більшовиками царської родини в Єкатеринбурзі. Жаль, до вбивства Кеннеді не дійшло...

"Через всю его жизнь и творчество он проносит несколько сквозных идей. Одна из них - проклятия в адрес Творца. А другая: положение Украины катастрофическое. Украина гибнет".

Російська монархія для авторів - зразок суспільного устрою. "В сравнении с трагедией украинского и других народов под властью безбожников 20-го века его "страдания" под властью христианского монарха кажутся просто санаторием". І той, хто закликав до її знищення, ворог, якого знищують.

Шевченко - перший більшовик: "Его мечта - кровопролитие от Украины до Китая (т.е. перманентная мировая революція - как у Льва Троцкого)".

Автори-русоп'яти протиставляють Шевченкові інших видатних діячів української культури - Гребінку, Квітку-Основ'яненка, Котляревського. Правда, прочитавши розділ про автора "Енеїди", так і не зрозуміло, до чого він тут, коли і з якого приводу письменники розійшлися в поглядах.

Луганські пінкертони так заповзято шукали "компромат" на Шевченка, що викопали хіба фразу - "Енеїда добра, а все-таки сміховина на московський шталт". І це все, що викладається на п'яти сторінках як доказ політтехнологічної тези - "Шевченко против украинской культуры".

Інша гучна фраза - "Писака не является народным поэтом" доводиться сумнівним доказом: бачте, в народі немає ніякої класової ненависті. Треба розуміти, що сюжет "Гайдамаків" Шевченко вигадав, і Гонта з Залізняком йому наснилися...

Ледве не ідеалом письменника та громадського діяча подається Микола Костомаров, який після восьмирічного саратовського заслання повернувся, так би мовити, "перевихованим" і відрікся від свого кола друзів і юнацького українофільства. Вірнопіддано писав, що "малорус верен царю, всей душой предан своему государству", а українська мова не придатна для перекладів, бо є російська мова, яка "давно уже стала культурным языком всего южнорусского края". Ну, тепер зрозуміло, де черпають свої прогресивні думки фракціонери з Партії регіонів, збочені на неповноцінності української мови.

"Серце единой России - православное христианство", - пишуть автори, майже на п'ять років випередивши співзвучні і по духу, і по тексту слова нинішнього патріарха Московського та всієї Русі Кіріла.

Шевченко і Гоголь позиціонуються у тексті як політичні антагоністи. Але й, справді, важко собі уявити, що українець, не укрАинец, підпишеться під словами батька "Тараса Бульби" - "Высокое достоинство русской породы состоит, что она способна глубже, чем другие, принять в себя высокое слово евангельское, возводящее к совершенству человека".

Не тільки Шевченко завинив перед московським православ'ям, але й, як знущально кажуть автори - "Панночка", Леся Українка - "в своей "Лесной песне" с глубокой симпатией и огромным майстерством воспела различные виды лесной нечисти".

І Франко поганий - йому масакру обіцяють пізніше. І Павло Чубинський, автор національного гімну, який "ляпнул" - "від Сяну до Дону", не запитавши у знавців географії Грекова, Дерев'янка та Боброва, які не в курсі, що українські етнографічні території виходять за сталінські кордони УРСР.

Фраза. "Кто не желает быть сообщником развязавших 2-ю мировую войну Гитлера и Сталина, должен вернуть Польше Львов и всю Западную Украину вообще. А то, понимаешь, "наїлись..., накралися...". И хотят быть белыми и пушистыми, покрывая дерьмом братьев по оружию, по крови и по вере". Здається, саме заради цього непересічного висновку автори і шкрябали понад дві сотні сторінок.

Джерело: портал tsn.ua

Від радіокерованої яхти до голосу в окупованих Олешках: 10 історій Українського радіо, які вас здивують

16 листопада 1924-го вийшла в ефір перша передача Українського радіо. Відтоді воно встигло пережити зміни державних устроїв, сталінські репресії й радянську цензуру, Другу світову, боротьбу за незалежність та українські революції, реформу Суспільного мовлення. Радіо декілька разів переїжджало з міста в місто, працювало з поїзда, підвалів і бомбосховищ, змінювало техніку й формати, і при цьому продовжує безперервно мовити — доносячи життєво необхідну інформацію до мешканців окупованих Олешок, розважаючи нас під час блекаутів, об'єднуючи навколо мови українців на всіх континентах через Радіодиктант.

Микола Руденко: "Ми стали першою групою, яка відкинула методи підпільної боротьби та виступила на повний голос"

9 листопада 2026-го відзначаємо 50-ту річницю з дня заснування Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод – першої правозахисної організації в радянській Україні, яка відіграла історичну роль у боротьбі за права людини та незалежність нашої держави. Поява такої спільноти в умовах жорсткого придушення державою будь-яких проявів інакодумства стала можливою завдяки підписанню керівництвом СРСР Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Радянський Союз пішов на цей крок в обмін на міжнародне визнання своїх післявоєнних кордонів.

«Він весь час мене розпитував, коли десь побачить ґрати, то питав: "Мамо, це тюрма?"» До 90-річчя незламної Надії Світличної

1972-го Надія Світлична працювала у бібліотеці Київського холодокомбінату, а про її відсутність на робочому місці сповіщала картка на дверях: "Викликали на допит у КГБ". На допитах Світлична трималась безкомпромісно, а коли слідчий намагався вплинути, маніпулюючи материнськими почуттями (синові Яремі виповнилось лише 2 роки), домагаючись, щоб визнала: твори, які вилучили – антирадянські, Надія Світлична відповідала твердо: "Прошу припинити цю торгівлю і ведіть у камеру, якщо арештували".

Перший з українців у США, який став професором університету і доктором філософії

У списку "українських антирадянських діячів в Америці", складеному органами одпу срср у 1929 році, під номером 24 значиться Олександр Неприцький-Грановський. На той час він був першим із українців у США, хто здобув ступінь доктора філософії в галузі біологічних наук і звання професора американського університету. Таких, як він – успішних, авторитетних, перспективних діячів, – чекісти ставили на оперативний облік, збирали на них досьє і з урахуванням отриманої інформації приймали рішення, що з ними робити далі.