Спецпроект

Три "бузини" з Луганська: "Тарас Шевченко - крёстный отец украинского национализма"

Головна ідея книги: Гоголь - це людина, бо вважав себе росіянином, а Шевченко - це Писака. З великої літери...

Що читаємо? Перебуваючи в Луганську запримітив невелику за розміром, але доволі пухкеньку книжку трьох місцевих авторів. Микола Греков ("керівник проекту"), Костянтин Дерев'янко ("релігієзнавець, філософ, психолог, психіатр") та Гліб Бобров ("письменник") наваяли на 270 сторінок публіцистичний текст під назвою "Тарас Шевченко - крёстный отец украинского национализма" (видавництво "Виртуальная реальность", 2005).

Що цікавого? Передусім те, що назва видання має "дистанцию огромного размера", словами класика російської літератури, від змісту. В тексті немає нічого ні про Міхновського, ні про Донцова, ні про Бандеру з Мельником і Ребетом. Як не шукай, немає там про жодних націоналістів, навіть про "УПА-УНСО" - улюблений симуклякр московських грамотєєв від політичної публіцистики.

Натомість згадано про діячів "розстріляного відродження" 1930-х років. Виявляється, що саме вони, плюс Яновські та Довженки, разом із "подъехавшим" з еміграції Михайлом Грушевським, а не російські червоні імперіалісти Ленін і Сталін, "общими усилиями заложили систему ГУЛАГа". Цікаво, що в тому Луганську курять?..

Отже, маємо справу з маркетинговим прийомчиком - не важливо, яким є продукт, головне - правильна упаковка. Лаври і, головно, наклади книжок Бузини не дають спати пошукачам нелегкої бузинової слави.

Для початку можна поспівчувати авторам, їм довелося перечитати і законспектувати всього Тараса Григоровича. Бідаки. Але працювали сумлінно - цитат понадьоргали - "мама, не горюй!". Між ними - дуже своєрідні, як для носіїв тризубих паспортин, погляди на минуле й сучасне України та українців.

Головна ідея книги: Гоголь - це людина, бо вважав себе росіянином, а Шевченко - це Писака. З великої літери, ага. Отже, Миколу Васильовича взято в спільники. Бо він у розмові з професором Московського університету Осипом Бодянським нібито висловився, що у Шевченка "дёгтю много... больше, чем самой поэзии".

Про це залишив спогади письменник Г. Данилевський. За його словами, Гоголь почав переконувати співрозмовника - "Нам, Осип Максимович, надо писать по-русски, надо стремиться к упрочнению одного, владычного языка для всех родных им племён. Доминантой для русских, чехов, украинцев и сербов должна быть единая святыня - язык Пушкина...".

Прикметно, що далі Данилевський пише, що не раз передавав ці слова Гоголя "нашим землякам", і кожного разу вони знизували плечима "и с досадой объясняли его посторонними, политическими соображениями, как и вообще всё тогдашнее настроение Гоголя".

Автори позиціонують себе як правовірні християни. Рівень їхнього літературознавства можна простежити по причіпках до "Заповіту" - "ни один христианин не выставляет Господу таких диких кровожадных предварительных условий, чтобы начать молитву".

Коротко кажучи: Шевченко - ненависник Бога. Шевченко - "зоологический ненавистник священнослужителей". Шевченко - екстреміст. Шевченко - ксенофоб. Шевченко - п'яниця і відвідувач будинків розпусти. "Военных Шевченко ненавидел особенно". І, страшно уявити, - російських самодержців теж.

Тарасовим гнівним словам про Олександру Федорівну, вдову царя Миколи Першого - "Тебе ж, о Суко! І ми самі, і наші внуки, і миром люди прокленуть!" протиставляється поет Тютчев - "Своею чуткой, любящей душой - И под грозой, уж близкой, разрушенья Какие в ней бывали умиленья...". Два світи, два різних дитинства.

Саме на Шевченка покладено відповідальність не тільки за замах Олександра Ульянова, брата Володимира, на царя-"Освободителя", але й розстріл більшовиками царської родини в Єкатеринбурзі. Жаль, до вбивства Кеннеді не дійшло...

"Через всю его жизнь и творчество он проносит несколько сквозных идей. Одна из них - проклятия в адрес Творца. А другая: положение Украины катастрофическое. Украина гибнет".

Російська монархія для авторів - зразок суспільного устрою. "В сравнении с трагедией украинского и других народов под властью безбожников 20-го века его "страдания" под властью христианского монарха кажутся просто санаторием". І той, хто закликав до її знищення, ворог, якого знищують.

Шевченко - перший більшовик: "Его мечта - кровопролитие от Украины до Китая (т.е. перманентная мировая революція - как у Льва Троцкого)".

Автори-русоп'яти протиставляють Шевченкові інших видатних діячів української культури - Гребінку, Квітку-Основ'яненка, Котляревського. Правда, прочитавши розділ про автора "Енеїди", так і не зрозуміло, до чого він тут, коли і з якого приводу письменники розійшлися в поглядах.

Луганські пінкертони так заповзято шукали "компромат" на Шевченка, що викопали хіба фразу - "Енеїда добра, а все-таки сміховина на московський шталт". І це все, що викладається на п'яти сторінках як доказ політтехнологічної тези - "Шевченко против украинской культуры".

Інша гучна фраза - "Писака не является народным поэтом" доводиться сумнівним доказом: бачте, в народі немає ніякої класової ненависті. Треба розуміти, що сюжет "Гайдамаків" Шевченко вигадав, і Гонта з Залізняком йому наснилися...

Ледве не ідеалом письменника та громадського діяча подається Микола Костомаров, який після восьмирічного саратовського заслання повернувся, так би мовити, "перевихованим" і відрікся від свого кола друзів і юнацького українофільства. Вірнопіддано писав, що "малорус верен царю, всей душой предан своему государству", а українська мова не придатна для перекладів, бо є російська мова, яка "давно уже стала культурным языком всего южнорусского края". Ну, тепер зрозуміло, де черпають свої прогресивні думки фракціонери з Партії регіонів, збочені на неповноцінності української мови.

"Серце единой России - православное христианство", - пишуть автори, майже на п'ять років випередивши співзвучні і по духу, і по тексту слова нинішнього патріарха Московського та всієї Русі Кіріла.

Шевченко і Гоголь позиціонуються у тексті як політичні антагоністи. Але й, справді, важко собі уявити, що українець, не укрАинец, підпишеться під словами батька "Тараса Бульби" - "Высокое достоинство русской породы состоит, что она способна глубже, чем другие, принять в себя высокое слово евангельское, возводящее к совершенству человека".

Не тільки Шевченко завинив перед московським православ'ям, але й, як знущально кажуть автори - "Панночка", Леся Українка - "в своей "Лесной песне" с глубокой симпатией и огромным майстерством воспела различные виды лесной нечисти".

І Франко поганий - йому масакру обіцяють пізніше. І Павло Чубинський, автор національного гімну, який "ляпнул" - "від Сяну до Дону", не запитавши у знавців географії Грекова, Дерев'янка та Боброва, які не в курсі, що українські етнографічні території виходять за сталінські кордони УРСР.

Фраза. "Кто не желает быть сообщником развязавших 2-ю мировую войну Гитлера и Сталина, должен вернуть Польше Львов и всю Западную Украину вообще. А то, понимаешь, "наїлись..., накралися...". И хотят быть белыми и пушистыми, покрывая дерьмом братьев по оружию, по крови и по вере". Здається, саме заради цього непересічного висновку автори і шкрябали понад дві сотні сторінок.

Джерело: портал tsn.ua

Від символу до імені: у пошуку власних моделей військового цвинтаря

Присвячені невідомому солдату монументи можна знайти у Франції, США, Британії, Канаді та інших країнах умовного Заходу. Зрештою, традиція символічних і цілком реальних могил невідомих солдатів народилася саме у Західній Європі. Асоціація могили невідомого солдата з Радянським Союзом радше пов'язана з зацикленістю політики пам'яті сучасної Росії на Другій світовій війні, ніж із якоюсь особливою прихильністю радянців до невідомих солдатів.

Володимир Лаврик: віднайдений епізод з литовського життя офіцера Армії УНР

Щонайменше 70 майбутніх офіцерів міжвоєнного Війська Литовського народилися в Україні. Сотні пов’язані з українськими теренами навчанням, юнацькими роками, участю у боях Першої світової війни, пролитою кров’ю у боротьбі за вільну Україну. Водночас, литовська земля народжувала майбутніх бійців українських визвольних змагань, героїв Війни за незалежність.

"Не допустити витоку за кордон відомостей про голод в Україні"

У 1980-х роках органи кдб урср пильно відстежували діяльність представників української діаспори, спрямовану на привернення уваги світової громадськості до Голодомору в Україні 1932–1933 років, і намагалися всіляко перешкоджати цьому. У циркулярах і вказівках з Києва до обласних управлінь кдб ішлося про те, які необхідно вжити агентурно-оперативні заходи "для протидії ворожим акціям закордонних наццентрів".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.