Єврейсько-українські конфлікти є дуже давнім явищем, і вони рідко коли виникали під впливом ідеології чи політики. Українці ворогують з євреями тоді, коли відчувають надлишок їхньої присутності, а відповідно – загрозу власному існуванню.

Мова про постать одного з представників пілсудчиківського табору, члена Польської Військової Організації, організатора польської розвідки в Києві, палкого прихильника польсько-українського союзу у 1920 році та міністра в уряді Симона Петлюри.

"То, что предлагается сейчас массовому читателю в качестве "истории Украины" – это средство, с помощью которого целая нация превращается в толпу духовных импотентов. Либо в толпу людей второго сорта...".

Вважати його помішаним на крові воякою було б занадто сміливо. Він був людиною, яка шукала пригод та кар'єрного росту, а війна дозволяла пережити перше і досягти другого. Та все ж, для нього Перша світова — трагедія, катастрофа...

"Рисуют немцев садистами? Нет! Они не садисты, это гораздо хуже. Образ врага, который создали в лице немцев, не дотянул до настоящего. Настоящий немец хуже в 100 раз, был страшнее потому, что он не был садистом, но он был послушным роботом… Вы не знаете, что такое немец!".

"Дев’ятеро розміщались у бункері, призначеному для чотирьох. Вилазки робили кожної ночі. Переважали крупи, пекли паляниці. Мали також небагато картоплі, м’яса, трохи сушених грибів, пару кілограмів цукру. Спали в дві зміни".

"Янукович, по словам Анны Герман, как Африка – думаешь, что знаешь о ней все, но после близкого знакомства меняешь свое представление о континенте. За десять лет о нем сказано и написано многое. Я попытался расширить наше представление о "континенте Янукович".

"Нікому в голову не приходило поставити партійному чи радянському бонзі вголос запитання – чому в Рівному (тоді ще - Ровно) збори про розвиток культури провадяться російською мовою. Не питали, бо собі дорожче".

Ще в XIX ст. частина населення українських земель визначала себе як бужан, полян, ятвягів, кривичів, чорнорусів, волинян, тиверців, уличів, хорватів... Процес націєтворення, який триває і досі, тоді ще не всюди почався.

Автор не розповідає зайвий раз про героїчну боротьбу українців проти нацистів у складі польської армії, його, як справжнього поціновувала історичної альтернативи, цікавлять ті, хто воював на боці Німеччини.

У футбол грав не тільки Лаврентій Берія... Взагалі-то було 11 матчів в окупованому Києві – "Одиннадцать побед в одиннадцати матчах! Шестьдесят семь забитых и одиннадцать пропущенных мячей. Это уже не легенда...".

Запропонована авторкою модель “церкви у церкві”, де колишні греко-католики зберегли власну ідентичність у рамцях українського православного екзархату, допомагає нам збагнути не тільки дивний, на позір, вибір авторчиної бабусі, з розповіді про яку починається ця книжка...