Спецпроект

300-річчя "мазепинської" Січі святкуватиметься на державному рівні

Верховна Рада вирішила відзначити на державному рівні 300-річчя Олешківської Січі.

Про це повідомляє офіційний сайт ВР.

Постанова про 300-річчя передбачає створення організаційного комітету з підготовки та проведенню ювілею, затвердження плану заходів і виділення потрібних коштів із державного та місцевого бюджетів.

"У 2011 році Олешківській Січі виповнюється 300 років, - йдеться в пояснювальній записці до проекту постанови. - Історичне значення Олешківської Січі важко переоцінити, це не тільки явище вітчизняної історії, це визначне явище європейської та загальносвітової історії".

У 1709 році запорожці на чолі з кошовим отаманом Костянтином Гордієнком взяли участь у військово-політичному виступі за незалежність України разом з гетьманом Іваном Мазепою.

Після поразки під Полтавою й руйнування російськими військами Чортомлицької Січі запорожці вимушені були перейти під протекторат Кримського ханства й "сіли Кошем" на лівому, татарському березі Дніпра. Так виникла Олешківська Січ на місці сучасного Цюрупинська.

Отож, Олешки на майже два десятки літ перетворились у значний політичний центр Козацької держави. Вони підтримували стосунки з Кримським ханством, Стамбулом, Бендерами, Шведським королівством, Річчю Посполитою...

Та чи не найважливіший етап у житті Олешківсьої Січі тих далеких часів - пряма їх участь у створенні "Конституції прав свобод Запорозького війська", більше знаної під назвою "Конституція Пилипа Орлика".

Не зайве нагадати основні її пункти: проголошення незалежності України від Польщі та Москви; обрання парламенту, який мав скликатись тричі на рік, обмеження влади гетьмана тощо.

Лише в 1734 році козаки змогли повернутися на рідну землю Запорожжя, де заснували останню, Підпільненську Січ, ліквідовану за царським наказом у 1775 році.

На даний час площа Січі, що збереглась, дорівнює приблизно 0.5 га. Археологічними розкопками на Олешківській Січі сезонів 1991-1992 років виявлено близько 1000 предметів, які відносяться до матеріальної культури козацтва.

Розкопки можна вважати унікальними, бо з восьми подібних поселень залишилося лише три: Хортиця, Кам'янська та Олешківська Січі. Решта поховані хвилями штучних дніпровських розливів.

Як СБ ОУН викрила цінного агента мдб урср у своїх лавах

"Бистра" призначила Ярославу Морозу зустріч на 30 червня в селі Модричі Дрогобицького району, де мала передати йому пошту та усні вказівки. На місце зустрічі він прямував у супроводі "Ворона" і чотирьох повстанців, які забезпечували охорону і перехід кордону. Вранці в селі група потрапила в засідку і вступила в бій. Мороз дістав важкі поранення в ногу й живіт і в такому стані був захоплений. Працівникові Дрогобицького управління мдб, який перший підоспів до нього, заявив, що він є представником Центрального Проводу ОУН, попросив зберегти йому життя і залишити сам факт взяття його в полон у таємниці.

Мої Танюки: Штрихи до родинного портрета

Мама дуже пишалася братом-режисером, активно листувалася з ним у радянські часи. Дядько теж писав їй багатосторінкові відповіді, детально оповідаючи про свої театральні справи, постановки, статті дружини. Коли ж він повернувся до Києва, поринув у політику та став народним депутатом України, вона майже щотижня телефонувала йому з Дягови, даючи "цінні поради". Часом матуся забувала, що перед нею вже не той "меншенький" брат, а державний діяч.

Письменник Ігор Костецький. КДБ ловив його, та не…

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України є чимало справ агентурної розробки, в яких інтрига тримається до останніх сторінок. Серед таких – чотиритомна справа на українського письменника, перекладача, літературознавця, режисера і видавця Ігоря Костецького, якій чекісти спершу дали назву "Письменник". У ній задокументовано численні намагання працівників кдб схилити на свій бік неординарного, екстравагантного, епатажного, амбітного письменника-модерніста.

"Велика війна професорів". Уривок із книги Мацея Ґурного

Новаторське дослідження польського історика Мацея Ґурного про те, як Перша світова війна точилася не лише на фронтах, а й у головах інтелектуалів. Серед географів, антропологів, психологів, істориків та соціологів Європи — від Парижа до Львова, від Відня до Белграда — розгорталася своя "війна духу", битва за визначення націй, рас, територій і кордонів, за право описувати "інших" і конструювати "своїх". У праці автор згадує низку українських інтелектуалів, які долучилися до дискурсу національної характерології, зокрема Степана Рудницького — географа, який відіграв головну роль у формуванні уявлень про українську етнічну територію.