МОСТУ ПАТОНА - 60 РОКІВ. Фото

Рівно 60 років тому, 5 листопада 1953 року в Києві було урочисто відкрито міст імені Євгена Оскаровича Патона.

Про це повідомляє Голос.ua.

Відкриття першого стаціонарного мосту через Дніпро в післявоєнному Києві було приурочено до 10-oї річниці визволення Києва від німців.

Монтаж першого прольоту моста Патона почався влітку 1941 року, але війна завадила будівницту.

Міст Патона став першим у світі суцільнозварним - монтаж усіх його елементів проводився за допомогою автоматичного і напівавтоматичного електрозварювання. Довжина мосту - 1543 метри, на 300 метрів більше за довжину Хрещатика.

 

Очевидці згадували, що для повоєнного Києва відкриття мосту Патона стало надзвичайною подією, адже це була перша капітальна переправа, що з'єднала обидва береги Дніпра.

Інженер-проектувальник Євген Оскарович Патон помер за кілька місяців до завершення будівництва. Міст назвали на честь творця.

За словами київського історика Віталія Ковалинського, в цій місцевості існували переправи з давніх часів.

В ранньомодерні часи тут діяв Наводницький перевіз, що складався з двох поромів і дерев'яного мосту через Тельбін (тоді це була затока Дніпра). Переправа зазвичай наводилася після весняної повені - тому й називалися Наводнича.

Також це узагальнена назва кількох мостів через Дніпро, які існували з 1713 року в районі сучасного Наводницького парку, де стоїть пам'ятник засновникам Києва. 

В 1744 році був побудований стаціонарний дерев'яний міст довжиною 450 сажнів з мотузяними поручнями, звитими з лози, що належав Києво-Печерській лаврі.

На початку Першої світової війни, в 1914 році, тут був споруджений стратегічний дерев'яний міст на палях, який спалили в червні 1920 року відступаючі польські війська.

У березні 1921 року міст був відновлений і проіснував до середини 1930-х років. У 1935 році замість збудували новий дерев'яний міст, який також був зруйновано - у вересні 1941 року.

За німецької влади на Наводницькому перевозі збудовано тимчасовий міст Райхенау, названий на честь генерал-фельдмаршала Вальтера фон Райхенау. Під час боїв за Київ восени 1943 року він теж був підірваний.

Зараз залишилися тільки кілька старих кесонних опор, які іноді при низькому рівні води можна побачити над поверхнею Дніпра навпроти Наводницького парку лівіше сучасного мосту Патона.

Биківнянський меморіал: пам'ять про вбитих заради живих

30 квітня 1995 року громадський діяч, один із фундаторів Українського товариства "Меморіал", багаторічний дослідник Биківні Микола Лисенко занотував у своєму щоденнику: "30-го, в неділю, відбулося відкриття Меморіального комплексу на Биківнянських могилах. Це за поданням т-ва "Меморіал" та інституту історії України. Відкривав Київський мер А. Косаківський, але людей було небагато. Ми були там усією родиною з 9 до 13 год."

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

"Я аж ніяк не українофіл". Фрагмент із книжки "Розділена династія" Фабіана Бауманна

Несподіваний погляд на націоналізм: не як історичну неминучість, а як усвідомлений політичний вибір, — пропонує у книжці "Розділена династія" швейцарський історик Фабіан Бауманн. Він досліджує долю київської родини Шульгиних, яка менш ніж за пів століття розділилася на дві протилежні національні гілки: російську та українську. Революція 1917 року остаточно розмежувала Шульгиних: один із них загинув у бою під Крутами, захищаючи Українську Народну Республіку, а другий — воював проти неї.

Найбільша мрія у житті

– Володю, а яка у Вас найбільша мрія в житті? – Жанно, – кажу, – я хочу, щоб Україна була незалежною! Вона подивилася на мене, як на психічнохворого. Звісно, вона знала, що в університеті десь є якісь «божевільні націоналісти», але на філфаці, а не на мехматі.