В ОПУ анонсували розмови у справі поліпшення відносин з Варшавою

Вадим Пристайко сказав, що Польща і Україна мають спільного ворога і відчувають необхідність жити разом у мирі та дружбі.

Про це у вівторок повідомив заступник керівника Офісу президента України Вадим Пристайко, повідомляє Польське Радіо.

 

В Офісі президента України (колишній Адміністрації президента України – ред.) анонсували перемовини для поліпшення відносин з Польщею, зокрема у справі скасування заборони на проведення пошукових робіт та ексгумацій польських жертв на території України.

«Ми плануємо візит президента України до Польщі 1 вересня на запрошення президента Анджея Дуди та участь в урочистих заходах, присвячених початку Другої світової війни, там збереться багато лідерів», - сказав на прес-конференції у Києві Пристайко.

Віце-голова офісу президента Володимира Зеленського і водночас його кандидат на посаду міністра закордонних справ України Вадим Пристайко наголосив, що Польща та Україна повинні зробити кроки до порозуміння.

Посадовець нагадав, що двосторонні перемовини відбулися, зокрема, під час візиту Володимира Зеленського до Брюсселя, де він зустрівся з президентом Польщі Анджеєм Дудою.

Вадим Пристайно зазначив, що тоді він поспілкувався із радником президента Польщі, з яким домовився зустрітися найближчим часом, аби, як висловився, подолати безвихідь у розв’язанні ряду проблем. За словами Пристайка, ексгумації – це тільки одна із цих проблем.

«Із польською стороною ми не тільки готові (до розмов – ред.), ми навіть приречені жити у мирі та щасті. Вони (поляки) є нашими сусідами, нашими найближчими братами і ви знаєте, що фактично ми відрізняємося від них тільки латинкою (латинською абеткою – ред.) і переважанням католицизму (у Польщі) над православ’ям (в Україні)», - сказав Пристайко.

«Ми усвідомлюємо нашу важку історію і ми повинні зробити усі необхідні кроки, аби знайти можливість для життя разом. Ми маємо одного, спільного ворога і відчуваємо необхідність жити разом у дружбі та мирі», - підкреслив він.

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?