У Києві відкрилась виставка «Жінки Прекрасної епохи»: образи українських містянок XIX – початку XX ст.

Нині рівноправ’я жінок і чоловіків не викликає сумнівів. Проте минуле продовжують подавати, як історію переважно чоловіків. Виставка «Жінки Прекрасної епохи», яка відкрилась у Національному музеї історії України, спонукає уважніше придивитися до жіночого світу, до кількох «традиційних» та нових образів жительок українських міст XIX – початку XX ст.

Про це «Історичній правді» повідомили в НМІУ.

 

Новий час, хай і поволі, але виводить жінок із чоловічої тіні. Зростають можливості для їхньої реалізації, освіти, розширюються права та коло ролей, на кінець XIX ст. припадає перша хвиля феміністичного руху, з’являються жіночі організації та видання. На якісно новий рівень стає індустрія моди, краси та здоров’я.

На виставці продемонстровано моду містянок кінця XIX – початку XX ст., представлено особисті речі та світлини відомих українок тієї доби. Порушено тему емансипації жінки, її освіти та інтелектуальної праці.

В кількох вітринах можна побачити особисті речі, зокрема, Лесі Українки та Ольги Кобилянської, документи жіночих навчальних закладів із різних українських регіонів тощо.

Новації не означали зникнення традиційного образу жінки – «берегині домашнього вогнища». Окрім цього, спостерігається явна суперечність у ставленні суспільства до дівчини – одночасно плекається образ цнотливої жінки, що стане вірною дружиною, та узаконення до/позашлюбних сексуальних розваг для чоловіків, адже з сер. XIX ст. в Російській імперії влада легалізувала проституцію. Тема повій яскраво показує цю суперечність тогочасного суспільства.

Цікавими експонатами виставки є рецепт та рукописна фіксація огляду хворого 1890 року лікарки та акушерки Катерини Ляскоронської, яка провадила приватну медичну практику в Києві.

Куратор виставкиЮлія Осташевська, завідувачка відділу пізньосередньовічної, ранньомодерної та нової історії України.

СпівкураторМаксим Яременко, доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу пізньосередньовічної, ранньомодерної та нової історії України НМІУ.

Виставка триватиме до листопада 2019 року.

Місце: Національний музей історії України, вул. Володимирська, 2.

Контакт: 0962818285 (Валентина Янчук).

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?