УІНП підготував відеоролик до 75 роковин початку депортації західних українців. ВІДЕО

У відеоролику йдеться про примусове позбавлення дому 700 тисяч українців.

Сьогодні вперше на державному рівні вшановуємо роковини депортації. Торік Верховна Рада України встановила другу неділю вересня Днем пам'яті примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках, йдеться у повідомленні УІНП.

 

Тоді близько 700 тисяч українців позбавили домівок.

Західний кордон СРСР був визначений без врахування етнічного розселення українців та поляків. Тож комуністична влада вирішила полагодити це, просто насильно переселивши людей із їхньої батьківщини.

9 вересня 1944 року в Любліні СРСР та Польща уклали угоду про "взаємний обмін населенням". Виганяли українців з Польщі, а поляків з України.

"Добровільне переселення" з "рівноцінним відшкодуванням майна" обернулося колгоспним рабством, голодом та злиднями, роками принижень та поневірянь без права повернення на рідні землі", - розповідає Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович.

Цим подіям присвячено новий ролик Українського інституту національної пам'яті, розроблений спільно з Bober Film Studio.

Для режисера Діани Гордої взятися за цю тему були особисті причини, адже її бабусю Анну Єдинак у 1945 році депортували із лемківського села Кривівки неподалік Кракова на Тернопільщину. Потім жінка переїхала на Донбас.

"Цей ролик – ще одне нагадування, через що довелося пройти людям, єдина вина яких була в тому, що вони – українці і хтось вирішив, що вони не мають права жити на рідній землі. І про те, що для будь-якого тоталітарного режиму люди – це просто розмінні монети. Про це треба пам'ятати завжди", - говорить Діана Горда.

У відео використані кадри із фільму Олеся Янчука "Залізна сотня".

Завантажити ролик у телевізійній якості можна за посиланям.

Щоденники Голодомору. «Интересно, что сейчас нет следа так называемой этики. Отобран у людей бог и страх перед загробной жизнью»

«Вчера пришле Леонтий Петрович Ткачев, он чл. колектива, с больной ногой и он распух от голода, умолял чего-нибудь дать ему. Конечно накормила его чем могла. Я пожалувалась ему, что вот кормлю охотничью собаку, когда-то дорогую, а тепер она никому не нужна, т.к. нечем кормить. Он попросил ее у меня, говоря, что они съедят ее. Собаку все равно надо убить т.к. ее нечем кормить. Так пусть съедят ее. Коржев-кровельщик все время поддерживает семью мясом собак»

Щоденники Голодомору. «Дожди идут все время... А люди мрут своим чередом»

«На Украине вымирают целые деревни. Помню рассказывал мне в Харькове (Жутовская, 13) агроном. Он ездил в Полтавскую область заключать договора на посев бурака. Это было раннею весной. Въехали в деревню, мертвая тишина окутывала его. Заходил в хаты со своим спутником, видел мертвых, начавши разлагаться. В дет. яслях видел мертвих детей и няню».

Ґарет Джонс: Усюди було чути крики — «У нас нема хліба. Ми вмираємо»

Коли ще 1932 року один із харківських комуністів згадував про відсутність їжі, Сталін скаженів: «Ви придумали таку страшну казку про голод в Україні й думаєте, що налякали нас, але нічого з цього не вийде! Вступіть до Спілки письменників. Тоді ви зможете писати свої казочки, і дурні читатимуть їх».

Шістдесятники: Чехословаччина як вікно у світ

Алена Моравкова, молода чехословацька перекладачка, сиділа в кафе в центрі Києва на Хрещатику і їла морозиво. На дворі був початок шістдесятих років, в СРСР цвіла хрущовська “відлига”, суспільна атмосфера була просякнута оптимізмом, незабаром Гагарін полетів в космос а перший секретар КПРС все повторював з різноманітних трибун тези про настання справжнього комунізму. Моравкова була учасником чехословацької делегації, котра приїхала в Київ на міжнародний ярмарок. Там вона познайомилась із місцевими молодими письменниками. Зараз ці молоді люди сиділи з нею за одним столом: Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич. Незабаром цих поетів почнуть називати шістдесятниками