У Нагуєвичах відкрили пам’ятник Петрові Франку

На свято Покрови у Нагуєвичах на території Літературно-меморіального музею Івана Франка відкрили перший пам’ятник його синові, учасникові національно-визвольних змагань, співзасновникові «Пласту» Петрові Франку.

Пам'ятник встановили до 130-річчя з дня народження громадського діяча, повідомляє Збруч із посиланням на директора Державного історико-культурного заповідника "Нагуєвичі" Богдана Лазорака.

Урочиста академія почалася з підняття державного прапора України за участю пластунів станиці "Дрогобич". Опісля відбулося відкриття та освячення пам'ятника за участі духовенства Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, Дрогобицької Самбірської архієпархії ПЦУ та військових капеланів.

З привітальними словами до громадськості та гостей звернулися внуки Петра Франка і правнуки Івана Франка: Петро, Любов та Адріанна Галущаки, родина Макарухів, родина Міліянчуків та родина Глинних.

Після вітальних виступів дослідників, фундаторів та представників влади відбувся святковий концерт, який підготував студентсько-викладацький колектив Дрогобицького музичного коледжу ім. Василя Барвінського.

"Реконструкція, реабілітація та збереження історичної пам'яті про Петра Франка, якого було розстріляно за підпису тиранів Хрущовим та Берією після 6 червня 1941 р. є запорукою єднання усіх українців задля виховання державницького менталітету майбутніх поколінь українців.

Врешті ми досі сьогодні не знаємо, де розстріляно сина Каменяра, тому встановлення пам'ятника є особливо символічним процесом для усієї української нації", – зазначив директор Державного історико-культурного заповідника "Нагуєвичі" Богдан Лазорак.

Автором пам'ятника Петра Франка є скульптор, випускник Львівської академії мистецтв Іван Мисакович. Під час роботи над погруддям його консультували франкознавиця Наталія Тихолоз, внуки Петра Франка і правнуки Івана Франка – Петро і Любов Галущаки. Спорудження пам'ятника коштувало 76 600 грн. Частину цих коштів виділив музей, решту пожертували меценати та родина Петра Франка.


Довідка. Петро Франко, син Івана Франка – український громадський діяч, письменник і публіцист міжвоєнного періоду ХХ століття, науковець-хімік, винахідник. Він був учасником національно-визвольних змагань 1914–1920 років: чотарем Українських січових стрільців та сотником Української галицької армії, військовим льотчиком УГА. Організовував "Пласт" у Львові. Був членом Наукового товариства ім. Шевченка.

Петро Франко був першим директором Львівського музею Івана Франка та автором ідеї створення першого заповідника в Нагуєвичах у 1940 році.

Петро Франко був "розстріляний за націоналістичну діяльність" у липні 1941 року за особистим підписом Микити Хрущова.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.

Перед відходом у вічність. До 60-ї річниці смерті Андрія Мельника

Остання зустріч з полковником відбулася у неділю 1 листопада 1964 року. Маковецький увійшов до кімнати, де лежав Андрій Мельник, а біля нього сиділа дружина Софія. У сусідній кімнаті перебували лікар і медсестра готові надати хворому допомогу на кожен його поклик. Стан хворого гіршав з кожною хвилиною.

Пожежа. Уривок із книжки Максима Беспалова "У пошуках Єви"

Випадково натрапивши на могилу Єви та Марії Ориняк у пенсильванських лісах, Максим Беспалов прийшов до головного пошуку свого життя — історії власної родини. Автор пише про еміграцію, епідемію та війну. Про те, як понад 100 років тому карпатські бойки ставали шахтарями в далекій Централії та помирали там від силікозу. Як під час Першої світової мобілізовані до австрійської армії галичани мали зв’язок з Америкою, проте не мали його з родичами по інший бік Карпат.