Спецпроект

На юридичному факультеті Київського університету розвели русофобію та поганство

"Русский язык формировался в тесной связи с языками угро-финских народов. Он является очень убогим, и нехватка лексикона компенсируется нецензурной лексикой. В то же время украинский язык в любом селе, не зацепленном русификацией, поражает своим богатством и красотою".

Це не цитата з маргінальної ксенофобської газети. Це, якщо повірити авторові московського агентства "Регнум", - цитата з нового навчального посібника "Історія українського права", який вийшов на початку навчального року за редакцією декана юрфаку ім. Т.Г. Шевченка Івана Гриценка та його колег (І.А.Безклубий, О.О.Шевченко та ін.). 

У підручнику з правознавства чимало уваги приділено антропології, генетиці, етноісторії та іншим наукам та дисциплінам, доволі далеким від юриспруденції - "Ученые утверждают, что украинцы в корне отличаются от русских в генетическом, антропологическом, языковом, культурно-бытовом и духовном вопросах", "Стремление к порядку является этногенетической чертой украинской нации" тощо.

Над недолугою книжкою можна було б посміятись, якби не наукові регалії та високі посади її авторів. І реальна можливість впливу авторів цих перлів на студентські мізки.

Врешті, продовження, можна припустити, в цієї історії буде - за даними видання, декан Гриценко запросив на свою кафедру засновницю Об'єднання Рідновірів України, доктора філософських наук Галину Лозко. Вона ж - "волхвиня Зореслава". Вона ж - дослідниця і перекладачка "Велесової книги", яку вважає оригінальною слов'янською пам'яткою, а не підробкою - як більшість серьйозних науковців.

Лем. Життя не з цієї землі

«Лем. Життя не з цієї землі» — це не лише біографія Станіслава Лема, а й драматична й чесна розповідь про складну історію Центрально-Східної Європи, у якій одне з чільних місць посідає Львів першої половини ХХ століття.

Дослідження демографічних втрат унаслідок Голодомору як злочин?

В історії України було немало трагічних подій, але саме Голодомор 1932—1933 рр. залишається предметом гарячих дискусій та обговорень. І стосується це не стільки сутнісної характеристики Голодомору як геноциду Українського народу, що вже визнано в Україні на законодавчому рівні, скільки полеміки стосовно кількості втрат унаслідок Голодомору і намагання окремих істориків та юристів нав’язати саме число втрат у 7—10, а тепер вже 10—12 мільйонів як незаперечну істину, що не підлягає обговоренню.

Митці і КҐБ: скелети у шафі художника Миколи Глущенка

Попри «білий» бекграунд та декаду богемного життя в Парижі, Художнику вдалося побудувати успішну кар’єру у Радянському Союзі. Його не репресували після повернення з-за кордону у тридцятих, як-то часто відбувалося з іншими поверненцями. Натомість Глущенка часто відправляли в закордонні відрядження, він вільно зустрічався з іноземцями, які приїжджали до країни Рад, супроводжував дипломатичні візити, спокійно надсилав листи за межі СРСР та отримував посилки з іноземними книгами.

Три могили Івана Сенченка

Боюся, ніхто з вас, хто прочитали назву, не знає Івана Сенченка. Його долю в історії української літератури вичерпно характеризує підсумковий абзац у статті на Вікіпедії: «Прожив довге, складне й цікаве життя, сповнене творчої праці. Письменник ніколи не мав почесних нагород. Ім’я його частіше згадували серед нещадно критикованих, аніж визнаних, а книжки рідко перекладалися іншими мовами». До цього треба додати, що твори його ніколи не входили до шкільних програм, а останнє його видання — книжка в серії «Бібліотека української літератури» 1990 року