Спецпроект

Українське суспільство і наука ще не готові до "поліетнічної" історії?

Більшість західних істориків, аналізуючи історичні події, використовують поліетнічний підхід. Національно-державництво вже 50 років на Заході поступилося місцем мультикультурній перспективі.

Таку думку висловив харківський історик, завідувач кафедри українознавства філософського факультету Харківського національного університету Володимир Кравченко, повідомляє відділ інформації та зовнішніх зв'язків Українського католицького університету.

"Варто підкреслити, що мультикультурне бачення власної історії - це привілей демократичних та успішних країн, із розвиненим громадянським суспільством, - сказав Володимир Кравченко. - Говорячи про історію різних культур, ми швидше виховаємо в людини якість мислити самостійно і критичного та привчимо поважати іншого, замість оплакувати або прославляти історію країни".

Поряд з цим львівський історик, декан гуманітарного факультету Українського католицького університету Ігор Скочиляс зауважив, що поліетнічна історія є чимось новим і несподіваним для українського суспільства: "Професійне середовище загалом не готове  до сприйняття цього нового бачення історії України. Такий підхід є перспективним, коли досягнуто загальнонаціонального консенсусу в трактуванні подій минулого".

Ігор Скочиляс назвав приклади країн, історія яких написана з врахуванням поліетнічного підходу. "Історію Франції розглядають у категоріях культури та історії окремих регіонів, зокрема Бургундії чи Нормандії. У Великобританії це історія Шотландії, Уельсу, Англії, Ірландія. Швейцарія є конфедерацією чотирьох різних субкультур, визнаних на державному рівні. Історія в кантонах вивчається автономно, хоча також є загальні історичні сегменти в межах країни".

Натомість, київський історик, завідувач відділом джерел історії України XIX-поч. XX ст. Інституту української археографії та джерелознавства НАН ім. М Грушевського Ігор Гирич вважає, що головний виклик для сучасних українських істориків в тому, щоб вписати історію країни в європейський контекст.

"Безумовно, історію України слід викладати з урахуванням того, що українці є титульною нацією, - зазначив Ігор Гирич. - Україна має дві історичні пам'яті - українську і колоніальну. У нас є громадяни, які є українцями лише за географічним визначенням, а не за ментальними ознаками. Щоб змінити ситуацію, треба написати історію України з цивілізаційних міркувань, відмовившись від підходу, який існував навіть у нових українських підручниках поч. 90-х років ХХ століття".

Нагадаємо, що 14-15 січня у Львові відбудеться зустріч українських істориків, організована Асоціацією вчителів "Нова Доба" та Програмою дослідження сучасної України ім. Петра Яцика.

Організатори зустрічі планують обговорити проект нового посібника з історії України та укладання нової історичної політики в державі. Участь у зустрічі візьмуть близько 30 істориків з усіх регіонів України.

«Зараз формується "жива пам’ять"», - Роза Тапанова

Інтерв’ю з генеральною директоркою Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» Розою Тапановою для Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.

Як звільняли Харків у серпні 1943-го

Німці атакували на світанку 29 серпня 1943-го позиції 69-ї армії. До вечора стало очевидно, що це відволікаючий маневр для забезпечення відступу військ із Харкова та його передмість. Вже до вечора цього дня, не зустрічаючи значного опору, були звільнені Люботин, Гіївка, Березове, Південний, Пісочин, Нова Баварія, станція Основа, Високий. Саме цей день і треба вважати датою визволення Харкова.

Українське державотворення літа 1941-го. Міфи та факти

Сам факт відновлення української влади після тривалої окупації мав суттєвий вплив на свідомість населення. Історик та дисидент, уродженець Волині Валентин Мороз згадував: "Перша половина мого життя була сформована двома прапорами під час проголошення української самостійності в 1941 році. Ці два українські прапори в рідному селі збереглися на ціле життя, давали вогонь витерпіти і перемогти".

Макар Кушнір і його внесок у розбудову нації

Його вважають одним із провідних публіцистів доби українських національно-визвольних змагань. Він був активним співробітником і дописувачем газет "Нова Рада", "Трибуна", "Свобода", "Український голос", "Розбудова нації" та інших. Але журналістика й інформаційна діяльність – то була лише частина його багатогранної діяльності, здебільшого прихованої, яку навіть чекісти не змогли повністю відстежити й дослідити.