УГКЦ відкриває свої архіви про підпільний період діяльності

Інститут історії Церкви Українського католицького університету спільно з сайтом "Майдан" розпочинає новий проект "Підпільна Церква в умовах тоталітарної держави".

Про це повідомляє сайт УКУ.

Відтепер читачі можуть запитати у експертів про те, як служили священики у підпіллі, що тоді мотивувало людей іти у монастирі, де навчалися семінаристи тощо.

Відповіді ґрунтуватимуться на матеріалах архівів Інституту історії Церкви УКУ (ІІЦ), зокрема на свідченнях очевидців з періоду підпілля УГКЦ (1946-1989 рр). Ці свідчення працівники Інституту історії Церкви почали збирати із часу заснування Інституту в 1992 році. На сьогодні це більше 2 тис. інтерв’ю.

"Здебільшого факти про період підпілля УГКЦ можна було зібрати на основі свідчень самих очевидців, – пояснює молодший науковий співробітник Інституту Лідія Губич. – Ці інтерв’ю зробили дуже вчасно, адже багатьох людей, котрі були учасниками цих подій, і котрі зуміли широко розкрити історію цього періоду, уже немає серед живих".

На запитання читачів, окрім працівників ІІЦ, відповідатимуть безпосередні учасники подій – люди, які в тоталітарних умовах зберегли церковні традиції, ієрархію, передали спадкоємність молодшим поколінням.

Проект "Підпільна Церква в умовах тоталітарної держави" стартував близько місяця тому. Уже зараз читачі запитують експертів про різні аспекти діяльності підпільної Церкви, зокрема, як виглядав підпільний шлюб, якою була мотивація тих, хто йшов у підпільні монастирі, яким був навчальний процес у підпільних семінаріях, чи є дані, скільки таких семінарій існувало?

Більше про Українську греко-католицьку церкву читайте на "Історичній Правді"

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.

На могилі Алли Горської

2 грудня 1970 року на Київщині виявили тіло жорстоко вбитої Алли Горської. Поховали художницю у Києві на Берковецькому кладовищі. Її похорон перетворився в акт громадянського спротиву. Публікуємо текст Євгена Сверстюка, який він написав після смерті Алли Горської. Сверстюк виголосив його на похороні, згодом прощальне слово надрукували у пресі та поширили на Заході.

Про Невідомого Солдата

Є вислів "війна закінчиться тоді, коли буде похований останній солдат". Він далекий від реальності. Насправді жодна війна не закінчена. Тому могила невідомому солдату - це важливий символ, адже це пам'ятник усім - і тим, хто поки що невідомий, і тим, кого ми ніколи не знатимемо по імені.