У Житомирі перепоховали солдата, якого рідні шукали 50 років

На Смолянському військовому кладовищі Житомира знайшов останній притулок Олексій Петровський – воїн Червоної Армії, загиблий під час Другої світової війни.

Перепоховання було організовано Житомирською обласною організацією "Пошук", що входить до складу ВГО "Союз "Народна Пам’ять".

Ще у 1947 році родина Олексія Петровського отримала повідомлення про те, що він пропав без звістки 1944 року.

Син Олексія Тихоновича, Василь Олексійович Петровський, з 1959 року наполегливо шукав бодай якусь звістку про батька. Знав лише, що на початку війни той лишився на окупованій території, оскільки за віком не підлягав мобілізації (1941-го йому було 38 років).

Проте у січні 1944-го, після визволення Житомира, Олексія Петровського все ж призвали до Червоної Армії. Він служив у в/ч ПП 18979-А та брав участь у Львівсько-Сандомирській операції поблизу с. Суховоля Львівської області.

Отримавши тяжкі поранення, Олексій Петровський потрапив до медсанбату та після надання першої допомоги був відправлений на підводі до госпіталю в м. Почаїв Тернопільської області. Але до місця призначення він не доїхав.

Оскільки надії на одужання не було, його лишили на хуторі Бобрівці Лопушнянської сільської ради Кременецького району Тернопільської області, у хаті Джусь Василя Івановича. Офіцер супроводження разом з документами пораненого поїхав далі до Почаєва. Коли Олексій Тихонович помер, родина Джусь поховала його у себе в садку.

Всю цю історію про батька, від моменту поранення, син загиблого збирав по крупинках понад 50 років. Він звертався до дивізії, в якій служив батько, до медсанбату, куди той потрапив після поранення, та до госпіталю в Почаєві, куди його відправили.

Дізнавшись, що до госпіталю батько не доїхав, Василь Олексійович простежив увесь шлях від місця, де батько отримав поранення, до госпіталю в Почаєві. Звернувся по допомогу до пошуковців з клубу "Стійкість" із м. Почаєва.

У 1989 році, вивчаючи бойовий шлях 1176-го стрілецького полку 350-ї стрілецької дивізії, за згадками ветеранів цього полку та свідків з хутора Бобрівці (зараз с. Крутнів) їм вдалося знайти могилу Олексія Петровського та встановити його ім’я.

Жінка, яка під час війни була ще дівчинкою, показала, де саме її родина поховала загиблого солдата, та навіть пригадала прізвище, яке він називав, і місце народження – село Барашевка на Житомирщині.

Після того, як місце поховання батька було знайдено, Василь Петровський звернувся до Тернопільської облдержадміністрації з проханням надати допомогу в ексгумації останків та перепохованні в рідному місті.

Лише у листопаді 2011 року останки Олексія Тихоновича Петровського були ексгумовані Львівським КП "Доля". У квітні 2012-го вони були передані до Тернопільської обласної інспекції охорони пам’яток історії та культури, яка, у свою чергу, передала останки Житомирській обласній організації "Пошук" для перепоховання на батьківщині.

На урочистій церемонії перепоховання, яка пройшла 4 травня 2012 року на Смолянському військовому кладовищі Житомира з дотриманням усіх військових почестей, були присутні син загиблого, його онук з дружиною та правнук, який дуже схожий на прадіда.

Майдан. Початок. Cпогади учасників Революції Гідності

"Мустафа написав у Фейсбуці: "Хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан?..". Цей заклик побачив Володимир Коломієць. Він кинув $600 на рекламу допису, і тому його побачили 100 тисяч користувачів".

Март Ніклус: "Дорогий мій Василю! Не вдалось нам більше з Тобою побачитись…"

Василь Стус мав відбути 10 років примусових робіт та 5 років заслання. Оскільки він помер, не відбувши й половини цього терміну, радянська держава буквально "тримала його під арештом" навіть після смерті. Лише завдяки шаленим зусиллям родин дисидентів та національно свідомих громадян тіло поета і його побратимів вдалося перевезти в Україну

Від радіокерованої яхти до голосу в окупованих Олешках: 10 історій Українського радіо, які вас здивують

16 листопада 1924-го вийшла в ефір перша передача Українського радіо. Відтоді воно встигло пережити зміни державних устроїв, сталінські репресії й радянську цензуру, Другу світову, боротьбу за незалежність та українські революції, реформу Суспільного мовлення. Радіо декілька разів переїжджало з міста в місто, працювало з поїзда, підвалів і бомбосховищ, змінювало техніку й формати, і при цьому продовжує безперервно мовити — доносячи життєво необхідну інформацію до мешканців окупованих Олешок, розважаючи нас під час блекаутів, об'єднуючи навколо мови українців на всіх континентах через Радіодиктант.

Микола Руденко: "Ми стали першою групою, яка відкинула методи підпільної боротьби та виступила на повний голос"

9 листопада 2026-го відзначаємо 50-ту річницю з дня заснування Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод – першої правозахисної організації в радянській Україні, яка відіграла історичну роль у боротьбі за права людини та незалежність нашої держави. Поява такої спільноти в умовах жорсткого придушення державою будь-яких проявів інакодумства стала можливою завдяки підписанню керівництвом СРСР Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Радянський Союз пішов на цей крок в обмін на міжнародне визнання своїх післявоєнних кордонів.