В'ятрович розповів у Торонто про радянські архіви
У Школі міжнародних відносин імені Мунка при Торонтському університеті відбулася публічна лекція кандидата історичних наук Володимира В’ятровича "Услід за доказами: нові архіви і український визвольний рух".
Лекцію відкрив професор Павло Роберт Маґочій, повідомляє прес-служба ЦДВР.
Працівник НаУКМА, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху, Володимир В’ятрович розповів, що дослідження історії українського визвольного руху в Україні з політичних причин до 1991 року було неможливим. За її межами такі студії суттєво ускладнював брак джерел.
"Самі учасники визвольного руху у періоди, коли він розвивався як підпільний, намагалися мінімізувати документообіг. Справила вплив інформаційна ізоляція та дискредитація руху: відомості про масштаби опору свідомо приховували, а документи закривали у недоступних сховищах або й знищували", — так охарактеризував стан справ історик.
Роботи істориків до 1991 року здебільшого спиралися на спогади, яких теж бракувало, а "повноцінна історіографія визвольного руху не могла розвинутися лише на свідченнях, які не можуть бути єдиним і основним джерелом".
Тим більше, що мемуари містять цінні відомості не стільки про події, як про формування соціальної пам’яті, яка вибудовується відповідно до політичних потреб, часом сильно розходячись із версією минулого, доведеною істориками.
"Не слід забувати про ще один чинник, який деформує спогади, — пояснює В’ятрович. — В епоху розвинених медіа часто сформульовані ними інтерпретації активно впливають на осіб, які безпосередньо пережили описувані в медіа події. Поступово особисті переживання витісняються більш яскравими враженнями, отриманими від перечитування газет чи перегляду телебачення, які врешті стають невід’ємною частиною споминів".
Історик підкреслив, що для досліджень історії українського визвольного руху найважливішими залишаються документальні джерела. Вони здатні передати ширший історичний контекст описуваних подій, не містять додаткових часових нашарувань: вони значно сильніше прив’язані до минулого, інформацію про яке зберігають.
"Звичайно, творці документів, як і автори спогадів, не здатні повною мірою позбавитися від суб’єктивізму. Крім того, в офіційних документах, особливо матеріалах тоталітарних режимів, часто проявляється вплив ідеології. Часом на заваді розумінню минулого може стояти й специфічна бюрократична мова, нездатна передати усієї складності описуваної ситуації", — каже Володимир В’ятрович.
Історик окремо розглянув документи з архівів карально-репресивної системи Радянського Союзу. "Так звані "ворожі архіви" теж важливі для розуміння минулого, — розповідає В’ятрович. — Проте не слід забувати, що завданням слідчого часто було не дізнатися правду, а отримати потрібні "зізнання" в антирадянській діяльності затриманого".
І додає: "Аналіз матеріалів із відкритих сховищ у посткомуністичних країнах свідчить: тут можна знайти все — правду, брехню і відверту провокацію. Спецслужби не лише зберігали від стороннього ока документи, але й фальшували їх для можливого використання у спецопераціях. Для остаточної верифікації таких матеріалів необхідна повна відкритість архівів. Вона забезпечує можливість прослідкувати історію створення документа, його шлях до архіву, дає можливість зіставити з аналогічними матеріалами".
Чи не найцікавішою частиною архівів колишнього КГБ, на думку відомого дослідника, є документи різних структур українського визвольного руху 1920—1990-х років, які потрапили туди як трофеї.
"Тепер ці документи мали би стати основою для академічних досліджень, адже дають можливість відтворити особливості структури українського визвольного руху, стратегії і тактики на різних етапах, мотивів людей — учасників підпілля. Це, так би мовити, голос від першої особи. Звісно, він буде суб’єктивним, часом упередженим, але вивчення минулого без урахування цього голосу неможливе".
