Спецпроект

У "Будинок з химерами" знову можна потрапити з екскурсією

Музей історії міста Києва поновлює проведення екскурсій в державну резиденцію по вул. Банковій, 10, більше відому як "Будинок з химерами".

Про це повідомляє Музейний простір.

Вхід платний, групи набираються у кількості 10 осіб, екскурсії проводяться державною мовою щосуботи.

Для участі в екскурсії необхідний обовязковий попередній запис за телефоном (044) 520-28-26.

"Будинок з химерами" було споруджено на початку ХХ ст. у стилі модерн відомим архітектором Владиславом Городецьким як прибутковий будинок із помешканням для своєї родини. Скульптурні прикраси до нього за власними ескізами виконав міланський скульптор Еліо Саля.

"Будинок з химерами" отримав у народі таку назву завдяки скульптурним прикрасам на міфологічну та мисливську тематики на фронтоні.

У стіну будівлі вмуровані бетонні голови слонів, носорогів, антилоп та крокодила. На колонах причаїлися ящірки. За водостоки правлять голови слонів. На даху гігантські жаби, морські чудовиська та нереїди. Замість волосся на голові вони несуть ланцюги, фантастичне листя та квіти.

На розі будівлі - велетенський пітон. Всередині скульптор помістив колону із зображенням обвитого рослинами величезного дельфіна. На п'єдесталі кутової огорожі орел роздирає здобич — пораненого лева.

Цікавим є використання високого парапету на даху, що дозволило практично сховати покрівлю, перетворивши дім на першу будівлю "без даху" в українській столиці.

У 1912-му році, маючи матеріальні труднощі, Владислав Городецький вимушений був закласти своє нерухоме майно, як він думав, на деякий час, а як виявилось — назавжди.

В радянський час будинок було націоналізовано, деякий час дім використовувався як житло, розміщувався штаб військово-трудової дружини, пізніше держслужбовці влаштували в ньому свій медичний заклад — поліклініку №1, яка обслуговувала партійних чиновників УРСР.

За часів незалежності будівля спочатку належала Міністерству охорони здоров'я України. Пізніше "Будинок з химерами" мав статус музейно-культурного центру. На його базі як філію Національного музею було створено центр "Шедеври мистецтва України".

У 2004 році будинок переобладнали під приміщення для проведення заходів за участю президента України. На першому та другому поверхах резиденції глави держави розташовані службові кабінети працівників головної служби Державного протоколу та церемоніалу.

Биківнянський меморіал: пам'ять про вбитих заради живих

30 квітня 1995 року громадський діяч, один із фундаторів Українського товариства "Меморіал", багаторічний дослідник Биківні Микола Лисенко занотував у своєму щоденнику: "30-го, в неділю, відбулося відкриття Меморіального комплексу на Биківнянських могилах. Це за поданням т-ва "Меморіал" та інституту історії України. Відкривав Київський мер А. Косаківський, але людей було небагато. Ми були там усією родиною з 9 до 13 год."

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

"Я аж ніяк не українофіл". Фрагмент із книжки "Розділена династія" Фабіана Бауманна

Несподіваний погляд на націоналізм: не як історичну неминучість, а як усвідомлений політичний вибір, — пропонує у книжці "Розділена династія" швейцарський історик Фабіан Бауманн. Він досліджує долю київської родини Шульгиних, яка менш ніж за пів століття розділилася на дві протилежні національні гілки: російську та українську. Революція 1917 року остаточно розмежувала Шульгиних: один із них загинув у бою під Крутами, захищаючи Українську Народну Республіку, а другий — воював проти неї.

Найбільша мрія у житті

– Володю, а яка у Вас найбільша мрія в житті? – Жанно, – кажу, – я хочу, щоб Україна була незалежною! Вона подивилася на мене, як на психічнохворого. Звісно, вона знала, що в університеті десь є якісь «божевільні націоналісти», але на філфаці, а не на мехматі.