Мінкульт РФ вважає недоцільним пам'ятати про жертв репресій

Міністерство культури Російської Федерації визнало програму "Про увічнення пам'яті жертв політичних репресій", підготовка якої ведеться з 2011 року, недоцільною.

Про це повідомляє Newsru.

Таким був результат обговорення федеральної цільової програми на 2014-2018 роки "Про увічнення пам'яті жертв політичних репресій", яка передбачала забезпечення доступу в архіви, підтримку музеїв історії репресій, а також соціальну підтримку жертв репресій.

У висновку Мінкультури містяться також експертні думки Мінфіну і навіть Мінкомзв'язку РФ.

Зокрема, у Мінфіні стверджують, що не бачать "підстав для прийняття і реалізації нових федеральних цільових програм", а на думку Мінкомзв'язку, реалізація проекту "може спричинити зайвий формалізм і невиправдані бюджетні витрати".

За висновком низки федеральних відомств, розробка окремої федерально-цільової програми наразі визнана недоцільною.

Окрім проблеми припинення бюджетного фінансування, існує і друга гостра проблема - гальмування чинних проектів на бюрократичному рівні, зазначає видання. Уповноважений із прав людини в РФ Владімір Лукін ще в грудні 2013 звертав увагу на те, що вже готові проекти украй повільно проходять необхідні етапи в бюрократичних інстанціях.

У зв'язку з подібною державною позицією активісти громадянської спільноти висловлюють думку про пошук альтернативних шляхів фінансування таких проектів.

Приміром, громадянська ініціатива "Остання адреса" і однойменний фонд увічнення пам'яті жертв політичних репресій, поповнюваний за рахунок добровільних пожертвувань громадян і організацій, займається встановленням меморіальних знаків на будинках, мешканці яких були репресовані в радянські часи.

Наразі позиція нинішньої влади РФ видається "цілеспрямованою та комплексною", наголошують журналісти.

Як відомо, у Пермському краї під загрозою закриття опинився Меморіальний музей історії політичних репресій "Перм-36", який є одним із найвідоміших пам'ятних місць жертв ГУЛАГу.

Бюджетна підтримка "Пермі-36" припинилася з травня цього року. У зв'язку з чим у музеї табору, де катувалися і вмирали в тому числі політв'язні-українці (зокрема, Василь Стус), відключено електрику і не проводяться екскурсії.

У червні 2013 року повідомлялося, що автори концепції єдиного підручника з історії для російських шкіл уникають говорити про політичні репресії в СРСР. Постаті радянських лідерів планувалося розглядати в контексті тих реформ, які вони здійснили.

Згідно з соціологічним опитуванням 2012 року, росіяни поступово забувають про сталінські репресії.

Дивіться також інші матеріали за темою "Кремль"

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.

На могилі Алли Горської

2 грудня 1970 року на Київщині виявили тіло жорстоко вбитої Алли Горської. Поховали художницю у Києві на Берковецькому кладовищі. Її похорон перетворився в акт громадянського спротиву. Публікуємо текст Євгена Сверстюка, який він написав після смерті Алли Горської. Сверстюк виголосив його на похороні, згодом прощальне слово надрукували у пресі та поширили на Заході.