In memoriam. Помер дисидент Валентин Мороз

Вчора у Львові відійшов у вічність відомий діяч українського національного руху, один з найрадикальніших його представників – Валентин Мороз.

Про це "Історичній правді" повідомила Дзвінка Калинець.

 

Мороз народився в селянській сім’ї 15.04.1936 у с.Холонів, Горохівського р-ну, Волинської обл.

Після закінчення школи вступив на історичний факультет Львівського університету, потім до заочної аспірантури (на очну не прийняли через незадовільну оцінку з історії КПРС). Працював тоді завучем і вчителем сільської школи, а з 1964 — викладачем Луцького, потім Івано-Франківського педінститутів.

Заарештований у вересні 1965, засуджений за ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда) до 4 р. таборів. Карався в таборі ЖХ-385-17-А в Мордовії, звідки в самвидав виходить його "Репортаж із заповідника імені Берія".

Мороз вважав, що шістдесяті роки — це була перша хвиля українського відродження після довгої зими сталінізму, так би мовити, революція поетів. І головними фіґурами цього відродження називав І.Дзюбу, Є.Сверстюка, А.Горську.

Ця перша хвиля дала продукцію у вигляді самвидаву. І увінчалася вона цілим меморандумом покоління — книгою І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" 

Після звільнення в 1969 пише статті "Серед снігів", "Хроніка опору", "Мойсей і Датан", які з’явилися в самвидаві і були прийняті українською інтеліґенцією неоднозначно (зокрема, його різкий осуд зречення І.Дзюби, а також міркування про національну ідентичність).

То більше новий арешт Мороза 01.06.70, особливо ж закритий судовий прцес над ним з порушеннями законів, а також жорстокий вирок (14 років!) за тією ж ст. 62, ч. 2 КК УРСР, викликали гостру негативну реакцію не лише в Україні, але й за її межами.

Вищезгадані статті були інкриміновані Морозу як антирадянські. Слід зазначити, що 1969 КГБ припинив був слідство щодо "Репортажу з заповідника імені Берія", а тепер за цю ж працю він був звинувачений.

Коли 17.11.70 в Івано-Франківську розпочався суд, виявилося, що він закритий, бо в залі засідань були лише учасники процесу. Мороз заявив протест проти незаконного закритого суду і відмовився у зв’язку з цим брати в ньому участь, відповідати на будь-які запитання і давати будь-які поясненння.

Свідки В.Чорновіл, І.Дзюба, Б.Антоненко-Давидович теж відмовилися свідчити в незаконному суді, заявивши, що вони могли б дати суттєві покази у справі, бо їхні свідчення в попередньому розслідуванні виявилися спотвореними. Навіть на оголошення вироку не були допущені близькі та друзі Мороза.

Термін покарання, визначений судом, — 6 р. спецтюрми, 3 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом.

Українська інтеліґенція дуже різко відреаґувала на беззаконня й жорстокість суду — було понад 40 протестів до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді відбулися демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств.

Мороз відбував тюремне ув’язнення у Владимирській в’язниці, його утримували в камері з карними в’язнями, які знущалися з нього, а один так порізав Морозу живіт загостреною ложкою, що мусили його взяти до лікарні і накласти шви. Після цього, на прохання Мороза і дружини, його помістили в одиночну камеру, де він пробув майже 2 роки.

01.07.74 Мороз розпочав безтермінову голодівку, домагаючись переведення з тюрми до табору. Попри могутню хвилю протестів і заяв на підтримку Мороза як в СРСР, так і за кордоном, представник КГБ сказав дружині Мороза, що він залишиться в тюрмі на весь термін.

22.11.74 Мороз припинив голодівку і повідомив дружині, що його перевели з одиночки та що його співкамерник — інтеліґентна людина.

Після закінчення тюремного терміну Мороза відправили в табір особливо суворого режиму в Мордовію, де він брав участь у голодівках і заявах протесту в річниці початку репресій в Україні і т.п..

Украй нетерпимі світоглядні засади та поведінка деяких в’язнів, у тому числі й Мороза, призвели до створення в 1977 на Мордовському „спецу" (ст. Потьма, пос. Сосновка) на громадських засадах комітету з трьох осіб — священик В.Романюк, Е.Кузнєцов і Д.Шумук.

До завдань комітету входило сприяти поліпшенню дружнього клімату між політв’язнями, інтернаціонального єднання, взаємної поваги та визнания гуманітарних прав особи між в’язнями всіх ідеологічних спрямувань, засуджених за свої політичні переконання. Комітет також був покликаний засудити антисемітизм деяких політв’язнів.

Комітет виніс суровору догану Морозу за поведінку, не гідну статусу політв’язня. Мороза винуватили в розпалюванні національної ворожнечі (особливо щодо росіян і євреїв), у неповазі до поглядів товаришів по нещастю.

Антисемітська позиція Мороза кидала тінь на українських дисидентів, які складали в таборі більшість, і завдавала шкоди демократичному рухові взагалі, бо на Заході ім’я Мороза було дуже популярне. Комітет вимагав піддати в’язня Мороза загальному бойкоту і не згадувати його імени в самвидаві та інших матеріялах.

Нарешті після 5-місячної голодівки в 1979, під тиском світової громадськости, влада мусила обміняти Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох радянських аґентів КГБ.

Уночі з 27 на 28 квітня 1979 у Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді представники радянських властей обміняли п’ятьох політв’язнів - О.Гінзбурґа, Г.Вінса, В.Мороза, М.Димшиця та Е.Кузнєцова – на радянських громадян Черняєва та Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві.

Жоден з обміняних не знав про це, згоди ні в кого не питали — акція була оформлена як позбавлення громадянства з подальшим видвореннням із країни. 01.06.79 у Мороза закінчувалася тюремно-табірна частина покарання, йому належалося ще 5 р. заслання.

За кордоном М. зустрічали як героя. Спочатку він оселився в Америці, викладав у Гарвардському університеті (1979—1980), видавав журнал "Анабазис" (1980—1991), вів щотижневу радіопрограму в Торонто (1986—1991).

Також намагався створити юнацьку організацію Лицарі Святослава. Однак його скандальна поведінка, ексцентричність, безкомпромісність відштовхнули від нього західну громадськість. Із плином літ, принаймні судячи з інтерв’ю Мороза 1991, він став м’якшим і терпимішим.

Жив у Канаді, працював радіожурналістом, приїздив на батьківщину з лекціями "Україна XX століття".

 

З січня 1991 М. жив у Львові. У 1991-93 професор, завідувач кафедри українознавства в Українському поліграфічному інституті ім. І. Федорова. З 1993 – професор кафедри українознавства Львівського державного інституту фізкультури, викладач політології Львівської філії Української академії державного управління при Президентові України. 

Мороз – автор біля 30 книг. У день свого 80-річчя, 15.04.2016 р., презентував третю книгу трилогії "Україна у двадцятому столітті".

*Біографія написана на основі інформації Харківської правозахисної групи.

Дані, щодо часу і місця прощання із В. Морозом уточнюються.

Роми. Ті, що пройшли крізь Голокост

В ніч з 2 на 3 серпня 1944 року в таборі смерті Аушвіц-Біркенау нацисти за кілька годин знищили в газових камерах 3,5 тисячі ув’язнених ромів. Тільки у цьому таборі за роки війни було знищено більш 20 тисяч ромів з 14 країн Європи. Рішенням конференції найбільших ромських організацій світу цей день оголошено Міжнародним днем пам’яті жертв геноциду ромів. В Україні цю дату офіційно встановлено постановою Верховної Ради в 2004 році.

Леся Бондарук: «Справа Юрія Дмитрієва не в обвинуваченні, а в замовленні проти нього…»

«Правда – найдієвіший спосіб проти брехні та беззаконня. Безсовісність Кремля сягає свого апогею. Безсовісно і безцеремонно вони проводять попередню імперську політику, намагаються з «гебешною удалью» викручувати руки новим незалежним державам. Мені соромно… А всередині Росії вирощується новий культ – Путінсько-поліцейський. Гебісти та інші силовики обнагліли вище можливого. Знову починається гонка озброєння, починаються шпигунські процеси… У країні нагнітається істерія «екстремізму», під цю дудку відбуваються найпідліші речі…»

Мустафа Джемілєв: Коли в історії людства окупанти йшли із зайнятої території самовільно та без тиску?

Сталінська депортація у дитячому віці до Середньої Азії, 15 років у тюрмах та колоніях, 303 дні голодування та внесок у повалення радянського союзу, повернення до Криму та створення системи органів національного самоуправління, окупація півострова Росією та заборона в’їзду на Батьківщину, врешті-решт статус живої легенди. Це невичерпний перелік біографічних віражів лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва.

Перші залізниці і перші залізничні катастрофи в Україні

Перші залізниці на сучасній території України з’явилися протягом 1860-х років – це була залізниця із Відня через Краків до Львова і Чернівців. На Наддніпрянщині перші колії поєднали Курськ із Харковом, Києвом і Одесою. В кінці 1860-х років сталися і перші залізничні катастрофи, про які я Вам і розповім.