Навряд чи можу уявити своє життя без зустрічей із Романом Віктюком. Це були випадкові зустрічі, ми жодного разу не домовлялися, але завжди зустрічалися. Повсюди. У книгарні. — У твоєму віці я не був такою нудною мишею, не загрузав у книжках в таку погоду. У театрі, на його виставі.

1 листопада 2020 року отець парафії УГКЦ у Відні Тарас Чагала опублікував ряд неідентифікованих світлин вояків УСС. Фотокартки зберігаються в українській церкві Св.Варвари, в самому центрі столиці Австрії. Серед них виявився і портрет Леся Розлуцького. Основу цього тексту я написав 10 років тому, але без якісної світлини не наважувався публікувати. Звичайний пост у фейсбуці в День всіх померлих, це був сигнал. Пора робити українського Дон Жуана більш відомим. Він заслужив це своїм життям.

Про це не личить говорити в порядних товариства, до цього рідко зізнаються ті, які свого часу цим пишалися, про такі історії, здебільшого забувають тенденційні історики. Але мій дідо був комуністом.

У зоні Стус ходив статечно, як імператор. Він говорив з гебістами твердо, як обвинувач. Під його громовим голосом нишкли два пискляві слідчі... А по театральній сцені бігає, стрибає, плазує якийсь розхристаний істеричний блазень, що розгублено лепече: "Я поет, я поет…".