Віктюк: ти говориш, що плакав?

Навряд чи можу уявити своє життя без зустрічей із Романом Віктюком. Це були випадкові зустрічі, ми жодного разу не домовлялися, але завжди зустрічалися. Повсюди. У книгарні. — У твоєму віці я не був такою нудною мишею, не загрузав у книжках в таку погоду. У театрі, на його виставі.

 

— Ти говориш, що плакав? Та весь зал плакав, бо це геніально. У кав'ярні. —А подивись на нього, поки він не вмер, це живий класик української журналістики — говорить Роман Григорович юному супутнику. Мені ще й сорока немає, я не збираюсь помирати. Огризаюсь: це ви живий класик, хай на вас і дивиться.

У літаку. — Перестань читати, подивись на небо, коли ти ще з ним зустрінешся? У метрополітені. — Я маю бути невпізнаним! Й одягає чорні окуляри такого розміру, що тільки сліпий може не звернути на нього увагу. Але все це — вічна буффонада, бурлеск, те, що робило знаходження поруч із ним легким і щасливим, як келих шампанського.

Головною була інша зустріч, дуже коротка. 1 січня вже не пам'ятаю якого року ми відлітаємо із друзями з Києва до Ужгороду. Новорічні свята. Але аеродром Ужгорода у своєму репертуарі, літачок робить посадку на резервному аеродромі. Львів. Що ж, поїдемо потягом.

Наступного дня, сонячного й якось не по-зимовому теплого ми виходимо на Площу Ринок прогулятися перед подорожжю. І я бачу – Роман стоїть як пам'ятник собі у якомусь неймовірному пальто, у якихось надзвичайних окулярах. І я розповідаю йому, як тут опинився.

Він дивиться на мене здивовано: божевільний! Я казав тобі що ти божевільний!? Як ти можеш від усього цього, від цієї площі, від цього сонця, від цього міста кудись тікати? Господи, це ж треба таке…

Отаким, щасливим, усміхненим й яскравим на головній площі рідного міста я його й запам'ятаю.

Кирило Галушко: Деякі міркування "фахового історика" щодо "Історії України від Діда Свирида"

Звісно, що ці міркування більше звернуті до тих добродіїв, хто ще не стикався із цією хвундаментальною працею. Але не завадить і давнім шанувальникам. Усе ж доробок Діда звернутий на широкий загал, життя триває і усілякі поточні «кон’юнктури» змінюються рік від року. А може там фахові історики, «міські» високочолі інтелектуали, а не «сільські дідугани» зневажливо сміються над цією «попсою».

Станіслав Росовецький: І все ж таки це сучасна біографія Шевченка

Я не проти Шевченка-пророка, і Шевченка-міфотворця, навіть Шевченка-шамана. Ніколи не погоджуся лише з ототожненням поета з кобзарем. Але теза, що Шевченко після заслання продовжував свою революційну діяльність борця за національне визволення свого народу - це явище історичної правди

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: пам'ятки на наступний рік

День розчарування. Розпогодилось, ніч була ясна, хоч і холодна, температура помітно ниже нуля, різкий вітер. Та невдовзі після старту ми вийшли на дуже погану поверхню. Поні часто загрузали в снігу по коліна, а нанесений хуртовиною м'який сніг лежав купами, спричиняючи сильне тертя полозів

Ольга Перебийніс: Драма Музею визвольної боротьби України

76 років тому - 14 лютого 1945 року авіація союзників бомбардувала Прагу. Серед кількох сотень празьких будівель, які були практично повністю зруйновані, був і Музей визвольної боротьби України. В результаті бомбардування було втрачено значну частину фондів, а те, що вціліло, пізніше було знищено, розпорошено, розкрадено, а також вивезено "освободітєлями" з НКВС до СРСР