Закарпатці на фронтах Першої світової

Військові протистояння між українцями й росіянами відбувалися в різні історичні періоди, однак найкровопролитніші бої з найбільшими людськими втратами мали місце на фронтах Першої світової війни. Вірніше, на одному з фронтів – Російському, який пролягав на крайньому заході України вздовж Карпат. Це не була війна безпосередньо між Україною й Росією, на фронті воювали дві імперії, а особливого трагізму додавав той факт, що українці були солдатами обох армій – російської царської (у яку з тодішніх українських губерній Російської імперії мобілізували близько 3,5 мільйона українців) та австро-угорської (у яку зі східних комітатів Австро-Угорської імперії мобілізували близько 300 тисяч українців). У тих страшних боях українці вбивали один одного за абсолютно чужі їм інтереси.


До лав австро-угорської армії мобілізували близько 100 тисяч закарпатців

По Закарпаттю Перша світова пройшлася безпосередньо. По-перше, на початку війни третину сучасної території області на короткий період окупувала російська армія, по-друге, в австро-угорську армію мобілізували величезну кількість закарпатців – близько 100 тисяч чоловіків.

Щоб краще зрозуміти це число, наведемо такі статистичні дані – у чотирьох східних комітатах Австро-Угорщини, які географічно повністю накривають теперішню територію Закарпаття й на третину більші за неї, населення в 1910 році становило 596 тисяч осіб. Якщо відняти від цього числа жіночу половину, а також дітей і людей старшого віку, вийде, що в цісарську армію мобілізували близько 70 відсотків чоловіків призовного віку.

Точна чисельність людських втрат за чотири роки війни невідома, однак аналіз архівних документів та історичних досліджень останніх років дозволяють оцінити кількість загиблих закарпатців приблизно в 17 – 18 тисяч (для порівняння – за 10 років війни в Афганістані весь Радянський Союз втратив близько 15 тисяч військових та силовиків). Такі дані наводить дослідник Першої світової війни з Ужгорода Юрій Фатула.

Пан Юрій – засновник громадської організації "Memento Bellum" (у перекладі з латини – "Пам'ятай про війну"), лікар-хірург за фахом. Досліджувати закарпатський сегмент Першої світової його спонукала доля прадіда – Томаша Фатули із с.Вовкове біля Ужгорода, котрого в 1914р. мобілізували в цісарське військо, і котрий, за офіційними документами, пропав безвісти.

У 2016р. Ю.Фатула видав книжку "Полеглих ми так і не поховали… Бойовий шлях 85-го Мараморосько-Угочанського полку австро-угорської армії 1914 – 1918", базовану на документах та спогадах офіцера полку. Через два роки пан Юрій опублікував дослідження "Неси мамці жалість мою…" Закарпатці у Першій світовій війні" (назва книжки – рядок із солдатської пісні того періоду).

Це кропітка праця, де на основі офіційних документів та спогадів військових зображено бойовий шлях тих підрозділів австро-угорської армії, в які мобілізували закарпатців. А в кінці книжки наведений мартиролог із 1516 закарпатців – прізвище, місце і дата народження, військове звання, військова частина, обставини та місце загибелі, місце поховання.

Цю скрупульозну роботу Ю.Фатула разом із кількома однодумцями виконав, переглянувши 180 тисяч особових карток військовослужбовців австро-угорської армії, які знаходяться у відкритому інтернет-доступі в Чеському військовому державному архіві.

 
Автор книжки "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…" Юрій Фатула 
Фото із сторінки Ю.Фатули у Фейсбуці

І ось нещодавно пан Юрій опублікував свою третю книжку – "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…" Бойовий шлях 66-го Унгварського піхотного полку австро-угорської армії. 1914 – 1918" (назва книжки – також рядок із солдатської пісні того часу).

Саме в цей бойовий підрозділ мобілізували солдатів різних національностей із території двох східних комітатів Австро-Угорщини, на якій зараз знаходиться Закарпатська область, а також прилеглі райони Словаччини та Угорщини.

"66-й Унгварський піхотний полк Ерцгерцога Петера Фердинанда був створений у 1860 р. й перед Першою світовою війною його командування, штаб і два батальйони базувалися в Унгварі (тодішня назва Ужгорода), – розповідає Юрій Фатула.

– Цікавий той факт, що побудовані в кінці ХІХ – на початку ХХ століття казарми згодом використовували військові підрозділи інших країн, у складі яких опинялося Закарпаття, – Чехословаччина, Угорщина, Радянський Союз і нарешті Україна. Зараз у тих самих "австро-угорських" казармах на вул.Другетів в Ужгороді дислокується 15-й окремий батальйон 128-ї Закарпатської гірсько-піхотної бригади, яка вже 7-й рік обороняє країну від російської агресії".

Згідно з архівними документами, перед початком Першої світової більшість солдатів 66-го полку за національністю були словаками (46%). Далі йшли угорці (25%), русини-українці (22%) та представники інших національностей (7%).

Впродовж війни підрозділи полку воювали на чотирьох фронтах – Російському, Сербському, Італійському та Румунському, крім того, після підписання Брестського мирного договору між УНР і Німеччиною та Австро-Угорщиною влітку 1918р. полк у складі експедиційних сил перебував в Україні (на території теперішньої Дніпропетровської області).

Однак найзапекліші бої він пережив на Російському фронті, що пролягав по сучасній Західній Україні та східних воєводствах Польщі. Вивчення воєнної хроніки того часу зі спогадами учасників мимоволі викликає паралелі з теперішніми подіями на сході України.

 
Солдати австро-угорської армії на марші в Карпатах 
Фото із книжки Юрія Фатули  "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…"


Після важкої поразки в першому бою командир дивізії та начальник штабу покінчили з собою

Бойове хрещення 66-й Унгварський полк отримав рівно через місяць після початку війни – 27-28 серпня 1914р. – у бою біля м.Лащув, що в східній Польщі. Це був зустрічний бій між австро-угорською та російською піхотними дивізіями. Підрозділи мали однакові сили, при цьому австрійці отримали тактичну перевагу, адже на початок битви були вже розгорнуті в бойові порядки, тоді як росіянам доводилося робити це на ходу.

Спершу австро-угорська дивізія вступила в бій із авангардом росіян і, маючи чисельну перевагу, захопила позиції противника. Однак після цього несподівано відійшла на місце таборування (таку дивну тактику практикували на початку війни в австро-угорській армії, згодом її заборонили через нелогічність та важкі наслідки).

У результаті ініціативу перехопили росіяни, котрі, оговтавшись від першого удару, задіяли артилерію і концентрованим вогнем знищили бойові частини противника, зосереджені на невеликій ділянці між болотами. Це була важка поразка австро-угорців.

За даними росіян, впродовж зіткнення вони втратили загалом близько 200 військових загиблими і 600 пораненими. Втрати австро-угорців невідомі, адже в хаотичному відступі вести облік було неможливо, однак росіяни тільки в полон захопили близько 4 тисяч військових, а також здобули як трофей прапор 66-полку.

Через кілька днів після битви командир австрійської 15-ї дивізії фельдмаршал барон Фрідріх ФрайгерВоднянскі фон Вілденфелд та начальник його штабу майор граф ХрішталнігАлександер, усвідомивши власну вину за рішення підставити бойові підрозділи під вогонь російської артилерії, здійснили самогубство.

 
Наслідки обстрілу російською артилерією австро-угорських підрозділів у бою поблизу Лащува 
Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…"

"У цьому бою загинув 23-річний кадет-аспірант Юлій Шварц із с.Радванка (нині це мікрорайон Ужгорода), – розповідає Ю.Фатула. – Він став першим офіцером 66-го полку, що поліг на Російському фронті. Ім'я цього молодого бійця викарбували на пам'ятнику загиблим у Першій світовій війні, який і нині стоїть на Радванці. Точні втрати 66-го полку впродовж війни встановити, на жаль, неможливо, адже відсоток зниклих безвісти загалом по австро-угорській армії в перші роки війни сягав 30 відсотків.

Однак із матеріалів Чеського військового архіву ми з'ясували особисті дані близько двох тисяч полеглих бійців полку, із котрих майже 800 мобілізовані з території теперішнього Закарпаття. Наймолодшому з них було всього 18 років – це Михайло Касич із с.Гусний біля Великого Березного, котрий загинув 1 листопада 1916 року на Італійському фронті Ізонцо.

А найстаршому був 51 рік – це Василь Белей із с.Сімер біля Перечина, котрий помер 28 жовтня 1918 року (усього за 20 днів до закінчення війни) у військовому шпиталі Ужгорода від військового виснаження".

Після важкої поразки біля м.Лащув дивізія, отримавши поповнення в живій силі і зброї, відновила боєздатність і здійснила успішний наступ на російські сили біля с.Яновка на сході Польщі.

 
Пам'ятник полеглим у Першій світовій війні на Радванці. Серед загиблих і 23-річний Юлій Шварц, офіцер 66-го полк 
Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…"


Офіцер полку втік у Красноярську з російського полону й повернувся додому за шість тисяч кілометрів

Наступного року, влітку – восени 1915-го, найбільші битви, в яких брав участь 66-й Унгварський полк, відбувалися на території сучасних Прикарпаття й Тернопільщини. В одній із битв у полон до росіян потрапив офіцер полку капітан Агошт Ступак. Його доправили аж до Красноярська, загалом офіцер пробув у полоні майже три роки.

А відтак, скориставшись із корумпованості та неуважності росіян, зумів втекти й добратися до своєї бойової частини в Ужгород. Він подолав відстань майже в шість тисяч кілометрів! Пізніше Агошт Ступак описав свої пригоди в польовій газеті 66-го полку. Наводимо тут уривок:

"…Після довгих сумнівів та вагань 25 березня 1918р. мені вдалося позичити в одного омського торговця певну суму, необхідну для організації втечі. Я дістав цивільний одяг, і мені за допомогою хабаря зробили фальшивий паспорт. Підготувавши все для втечі, рано-вранці разом зі своїм побратимом, капітаном, ми перелізли через чотириметровий паркан, а далі, переодягнувшись у каменярів, за допомогою надійної людини вже відкрито перейшли до ріки Єнісей і саньми по льоду в'їхали в Красноярськ.

Квитки на поїзд нам купили надійні люди, вони ж перенесли наші речі до вагону. Наш шлях пролягав через станції Омськ, Пенза, Брянськ, Тула до кінцевої зупинки перед фронтом – станції Унеча. В дорозі нам вдавалося переконати контролерів (кого підкупом, а кого умовляннями), щоб вони не помічали, що наші документи підроблені.

Згодом я приєднався до групи українців із п'ятнадцяти чоловік, які поспішали з Росії додому. З ними разом приїхав на станцію Унеч, а далі ми п'ять днів ішли болотами й бездоріжжям, поки врешті 14 квітня в селищі Рилівець не зустріли невеличкий німецький загін.

Тут ми були вже в безпеці. Відпочивши від виснажливої й небезпечної подорожі, я за допомогою німців зміг потрапити до Ковеля, де мене зустріли наші військові. Мені видали обмундирування і після майже трьох років полону я прибув до свого полку, а саме до резервного батальйону в Ужгороді".

 
Капітан 66-го полку Агошт Ступак після повернення з російського полону 
Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…"

"Влітку 1916 року 66-й Унгварський полк у складі інших бойових підрозділів австро-угорської армії протистояв Брусиловському прориву, який вважається найуспішнішою операцією Росії в Першій світовій війні, – продовжує Ю.Фатула. – Російські війська прорвали оборону й за три з половиною місяці наступу заглибилися аж на 120 кілометрів углиб території противника. Вони зайняли майже всю Волинь, Південну Галичину й Буковину.

Австро-Угорщина й Німеччина втратили понад 1,5 мільйона військових убитими, пораненими й зниклими безвісти. Однак російське командування не змогло використати цей прорив для перелому війни і дехто з іноземних істориків вважає, що цей факт зробив неминучою революцію в царській Росії".

У червні 1916-го Унгварський полк тримав оборонні позиції біля с.Новосілка на Тернопільщині. Відстань між окопами двох ворогуючих армій місцями сягала всього 50 –70 метрів, тому будь-який рух викликав миттєвий вогонь противника. А коли диверсійні групи пробиралися до ворогів за "язиком", короткі бої із застосуванням гранат і штиків спалахували в самих траншеях.

В ході наступу російських військ, які відчутно переважали австро-угорців по чисельності й безперервно обстрілювали їх артилерією, 66-й полк чотири дні мужньо стримував ворога і відступив тільки тоді, коли в строю залишилося не більше 20 відсотків особового складу.

 
Відпочинок австро-угорських солдатів в окопах на передовій 
Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…"


Імператор Австро-Угорщини Карл І звертався до солдатів Унгварського полку їхньою рідною мовою

Через два місяці бої під Новосілкою описав у польовій газеті офіцер 66-го полку Ґабор Ліповницький. Наводимо тут уривок:

"Мало не щосекунди на землю падали снаряди різних калібрів, у тому числі й великих, впереміжку зі шрапнеллю. Солдати сидять в окопах, притиснувшись до стін. Якщо визирнути з окопу, перед очима постають картини суцільного спустошення: всі наші захисні споруди зруйновані, звідусіль виглядають великі воронки від вибухів, піднімаються великі чорні клуби диму. В повітрі гойдаються товстелезні дубові балки та півметрові уламки заліза.

Десь відчайдушно стогне солдат, напевно від потрапляння осколка. Через кілька хвилин його вже несуть санітари. Обличчя жовте, як віск, очі безжиттєво спрямовані в небо, пошматована права рука звисає від плеча, а з правого боку сочиться кров, яка залишає червону доріжку на дні окопу. "І цей уже не буде танцювати",–похмуро каже один із вояків.

Через півгодини горизонт стає сірим, мов олово. У цьому густому напівмороці відкриваються жахаючі масштаби руйнувань: розбиті загородження, величезні воронки від снарядів, понівечені траншеї. Як почало світати, ми побачили на пагорбах напроти нас солдатські шеренги.

Російська піхота вийшла з окопів по всій лінії фронту. Наші вояки висипали поверх окопів, щоб зайняти зручні для бою позиції. Не чекаючи команди, вони відкривають вогонь із сотень рушниць. Перші російські ряди розстроюються, але, до їх честі, не вдаються навтьоки, а навпаки, масово линуть вперед на наші зруйновані позиції. Сіра темрява розсікається червоними та зеленими ракетами, лунає бойовий клич "Ура!"

Один із російських артилерійських розрахунків серед шквального вогню займає позиції ледь за сто метрів від наших окопів, завдаючи нам великих втрат картечним вогнем. Наші вояки гинуть як мухи восени. Всюди бігають санітари, звідусіль долинають стогони поранених і помираючих. В окопах ми постійно наштовхуємося на мертвих і поранених солдатів. Більшість загиблих ще судорожно стискають свій "манліхер"…"

 
Картка наймолодшого загиблого у бою солдата 66-го полку 18-річного Касича Михайла 
Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…"
 
Картка найстаршого за віком загиблого солдата 66-го полку 51-річного Белея Василя, котрий помер за 20 днів до завершення війни 
Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…"

Після зупинення Брусиловського прориву Унгварський полк займав оборонні позиції поблизу Станіслава (нині Івано-Франківськ). У цей період тривала позиційна, окопна війна з періодичними артилерійськими обстрілами, але активні бойові дії не велися.

У травні 2017-го, Мішкольцьку піхотну дивізію, до складу якої входив 66-й полк, відвідав імператор Австро-Угорщини Карл І. У с.Майдан цісар оглянув підрозділи 66-го полку, поспілкувався з офіцерами, а потім і з солдатами. Спочатку питав, якої національності солдат, після чого до угорців звертався чистою угорською мовою, до русинів – зрозумілою русинською, до словаків – словацькою.

Старших солдатів розпитував про сім'ю й дітей, у нагороджених цікавився про пережиті бої. Як писала польова газета, молодий імператор (у 1917р. Карлу І було 30 років) справив на військових сильне враження, особливо їм імпонувало те, що королівська особа зверталася до них їхньою рідною мовою.

 
Імператор Карл І спілкується з воїнами 66-го полку в с. Майдан біля Калуша 
Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…"

Зі зменшенням активних бойових дій армійські підрозділи отримали можливість періодично виїжджати в тил, щоб відновити сили й відпочити. 66-й полк мав власну тилову базу на околиці Калуша з добротними казармами, їдальнею й солдатським клубом. У ці дні для військових організовували активне дозвілля з різноманітними спортивними й розважальними змаганнями.

Особливо популярними були залізання на стовп та поїдання млинців на швидкість. Перше змагання полягало в тому, що два солдати наввипередки видряпувалися на 6-метрові стовпи, щоб зняти із приладнаної між ними дошки монету, яка від хитання часто падала на землю, тому змагання доводилося починати знову.

Проте найбільш популярним змаганням було поїдання млинців. На стовп заввишки до підборіддя закріплювали велику тарілку з купою млинців, а три солдати із зав'язаними за спиною руками мали з'їсти якомога більше млинців. На цю вправу завжди шикувалися черги охочих.

 

Спортивні змагання між підрозділами 66-го полку на тиловій базі біля Калуша 

Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…"

Генерал Корнілов: "Русские войска не отступали, а бежали при малейшем нажиме противника. Бросали свои позиции, оружие, огромные склады снаряжения…"

У червні 1917-го Росія здійснила свою останню наступальну операцію в Першій світовій війні – на Південно-Західному фронті під командуванням генерала Корнілова. Ця операція закінчилася повним провалом. У перші тижні, маючи значну перевагу, російські війська прорвали оборону австро-угорців і захопили їхні передові лінії, а відтак зайняли Станіслав, Калуш і Галич.

Як пізніше згадував один із російських офіцерів, солдати не могли надивуватися австрійським окопам: "Грязини-ни, чисто, как в казармах, и повсюду бетон... А в офицерских землянках словно в барской комнате – кресла, постели с бельем, на стенах портреты..."

Однак російський наступ проводився на тлі Лютневої революції в Петрограді й зречення царя Миколи ІІ, після яких дисципліна в армії катастрофічно впала. Почався суцільний хаос і фактичне розкладання військ, офіцери не могли змусити солдатів іти вперед, ті масово займалися мародерством і дезертирували.

У липні австро-угорські та німецькі війська завдали контрудар і відкинули росіян далеко за їхні початкові позиції. Бойові підрозділи колись потужної царської армії хаотично відступали, перетворившись на некерований офіцерами озброєний натовп.

Ось як описував ті події командуючий Південно-Західним фронтом Корнілов:

"Русские войска не отступали, а бежали при малейшем нажиме противника. Бросали свои позиции, оружие, огромные склады военного снаряжения. Никаких боевых приказов не исполняли. На полях, которых нельзя назвать полями сражений, царят сплошной ужас, позор и срам, которых русская армія еще не знала с самого начала свого существования. Войска окончательно потеряли воинский облик и дух, тыл заразил фронт безумием и истерикой…"

Наслідком нищівної поразки росіян на Південно-Західному фронті стала політична криза в Петербурзі, послаблення Тимчасового уряду, що й спричинило в подальшому жовтневий більшовицький переворот.

 
Доставка їжі на передову через лінію дротяних загороджень 
Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…"


"На Святвечір усі заспівали "Ще не вмерла Україна", відтак вечеряли й колядували…"

Підрозділи Унгварського полку воювали не тільки на Російському, а й на інших фронтах Першої світової, і це може бути темою окремих публікацій. Однак зараз ми наведемо тільки один короткий епізод з іншого театру бойових дій, який ілюструє, як українські солдати австро-угорської армії відзначали Різдво Христове.

Це спогади поручика Володимира Бемка, котрий згодом став активним діячем ЗУНР, а в грудні 1914-го в складі свого батальйону перебував у бойовому резерві на Сремщині – колишньому комітаті Австро-Угорщини, територія якого зараз частково належить Сербії, а частково Хорватії.

"Від 17-го грудня 1914р. до 21-го травня 1915р. наш підрозділ був розквартирований по селах над річкою Сава на Сремщині. Ця місцевість нагадувала галицьке Поділля своєю рівниною, чорноземом та нестачею лісів. Вояки одержали нове обмундирування, пройшли дезінфекцію й щеплення проти всяких хвороб, відтак займалися фізичними вправами.

Саме тут ми відсвяткували Різдво. Не можу не згадати це перше наше Різдво на чужині, бо рік перед тим нікому й не снилося, що це свято може бути таким. На Святий вечір кухарі приготували вечерю, а командири навіть дали грошей, щоб зробити свято приємнішим для солдатів.

Ми прибрали кімнату народної школи, під стінами поклали вкриті столи, а посередині стояла сяк-так прикрашена ялинка. Кухарі внесли кутю й розділили на тарілки, прийшли всі унтер-офіцери та старі вояки.

Один звернувся до присутніх із промовою – поважним тоном побажав усього найкращого, а також здійснення наших зусиль і становлення незалежної, вільної України. Після промови заспівали всі "Ще не вмерла Україна", відтак вечеряли й колядували. За святковими розмовами час зайшов далеко за північ…"

Про Невідомого Солдата

Є вислів "війна закінчиться тоді, коли буде похований останній солдат". Він далекий від реальності. Насправді жодна війна не закінчена. Тому могила невідомому солдату - це важливий символ, адже це пам'ятник усім - і тим, хто поки що невідомий, і тим, кого ми ніколи не знатимемо по імені.

Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".