Ad absurdum

Ми перетворюємо наші пам'ятники і могили на сакралізовані об'єкти, до яких заборонено торкатися і підходити. Ми ставимося до них ледь не зі старозавітними поглядами і почуттями. А єдина ідея, яка бринить в ефірі – смуток і сльози. Печаль і туга. Нічого більше. І це не про пам'ять і не про повагу. Про потребу помсти. Притлумленої помсти, хай будь-кому, але відчутне бажання закрити її хоча б у сублімації

 

На мій погляд історія зі львівськими блогерами зачепила не стільки питання національної пам'яті і її політики; не стільки питання моралі і моральності вчинку; не стільки відсутності усвідомлення недоречності вчинку чи необережності висловлювання публічною людиною; і навіть не стільки питання відсутності діалогу і майданчиків комунікації з людьми того покоління.

Це історія, яка стала прикладом оголених суспільний нервів й одвічного протистояння в сучасному нашому суспільстві. Одна з тих історій, яка дуже просто і швидко об'єднує нас у спільному почутті. Ніжно улюбленому – почутті ненависті і злоби. Покоління за поколіннями ми передаємо свої смутки й болі, а не вчимося жити, спілкуватися, переосмислювати і навчатися. Ми вчимося ненависті більше, ніж вчимося в собі її перетворювати і змінюватися. Ми начебто проти авторитарних і в'язничних режимів, а натомість не можемо в собі ліквідувати внутрішнього наглядача з найжахливіших історій колоніальних епох.

Ми перетворюємо наші пам'ятники і могили на сакралізовані об'єкти, до яких заборонено торкатися і підходити. Ми ставимося до них ледь не зі старозавітними поглядами і почуттями. А єдина ідея, яка бринить в ефірі – смуток і сльози. Печаль і туга. Нічого більше. І це не про пам'ять і не про повагу. Про потребу помсти. Притлумленої помсти, хай будь-кому, але відчутне бажання закрити її хоча б у сублімації.

Боюся, далеко не конструктивні почуття. І боюся такими, якими можна скористатися не в інтересах більшості, а в інтересах вмілої меншості. Історія, яка початково і не лежала у площині наруги. Цей вимір створили інші.

Мені ця історія тотожна до історії з Будинком Профспілок і колишньою ідеєю відкрити там після реставрації KFC. Чомусь у чималої кількості людей, це викликало нездорові асоціації й обструкцію. Хоча як одне корелювалося з іншим – і досі не зрозуміло. І чому умовний Мак навпроти – жодних асоціацій не викликає.

 

Себто, концепція "померти за Україну" чомусь звучить у словах, рядках і думках суспільства сексуальніше, пріоритетніше і героїчніше, ніж формат "жити за Україну". А це, до слова, ті ж люди, які підтримують напади на Хвильовий або голосять за знесення пам'ятника Ксаверію Моцарту у Львові.

Я не шукаю відповіді навіщо. Мені лячно розуміти, що я живу начебто серед зграї спраглих до крові і видовищ. Ось вони, ті справжні вічні "традиційні" цінності, до яких зверталися люди античності, і які по-справжньому не змінюються. А інші "традиційні" цінності, це предмет не більше, ніж фантазій. По чєсноку, люди завжди хотіли їсти, сексу і видовищ. І щодо останніх, рівень затребуваності "видовищності видовищ" зростає, змішуючи і кров і пісок. Підсвідомо ми прагнемо м'яса.

Цікаво, що це ж суспільство не визнає вибачень. Це дивовижне відчуття, коли винуватець вибачився, а йому закинули, що це нещиро. Даруйте, а як визначали щирість тієї чи іншої емоції? Як, наприклад, це робите особисто ви? Мало того, що на доважок звинувачують у нещирості, то ще й продовжують ко́пати ногами, мовляв, ні! Побийте його камінням!

Суспільство, яке не дає право помилки і право визнати її. Про спокуту навіть і не може бути мови. Хоча індивідуально, ці прокурори моралі, опинившись у бодай дещо схожій ситуації, знайдуть сотні умовних способів виправдати свої помилки і просити шансу. І звісно, їм його мають надати. Але не хтось інший – той не може вимагати цього. Ні, у таких свобода – точно не релігія.

Наше колективне несвідоме, сильніше за ідею егалітаризму, до якого ми прагнемо винятково на словах, – натомість міцно фундаментує елітаризм. А моральність і патріотизм, до яких голосять плакальниці і прокурори – пишні барочні фрази їхніх бульбашок. Які, до того ж, весело і лунко розлітаються на друзки, коли мережеві медіагіганти публікують статистику того, що насправді люди дивляться в інтернеті, кого шукають і які музичні смаки мають.

І все виявилося фікцією. Бо stercus cuique suum bene olet.






Микола Тимошик: 100 літ колишній каторжанці ГУЛАГу лондонці Іванці Мащак

Сто літ тому 11 липня 1925 року в родині греко-католицького священника на Сокальщині народилася Іванка Мащак (Пшепюрська). Колишня зв'язкова ОУН-УПА, багатолітня каторжанка сталінських таборів ГУЛАУ на Колимі.

Соломія Бобровська : Історію не можна переписати, її необхідно чесно осмислювати

Сьогодні поляки на національному рівні вшановують жертв Волинської трагедії - складної сторінки нашої спільної історії, яка продовжує розділяти Київ та Варшаву.

: Заява МЗС України щодо трагічних сторінок в історії українсько-польських відносин

Напередодні дня, коли Республіка Польща вшановує пам'ять жертв Волинської трагедії, Україна розділяє біль і скорботу польського народу. Водночас ми не забуваємо про численних українців, які стали невинними жертвами міжетнічного насильства, політичних репресій та депортацій на території Польщі. Україна вшановує пам'ять усіх загиблих незалежно від їхньої національності, релігії чи місця поховання.

Юрій Юзич: Пластун Ярко Сось - один із найуспішніших військових пілотів США

Всі бачили "Top Gun" з Томом Крузом? А тепер знайомтесь з одним із прототипів головного героя. Член Пласту підполковник Ярко Сось - "Джей Джей" (J.J.). Один із найуспішніших військових пілотів США. 4000 годин в небі на F-14, F/A-18 та F-16. Успішно виконав 746 посадок на авіаносець, з яких 250 – вночі. Серед іншого був і командиром школи винищувачів "Top Gun", показаної у фільмі. А у відставці став успішним спізасновником великої ветеранської бізнес-компанії в сфері комерційної авіації.