Спецпроект

У Києві презентували виставку «Голокост». ФОТО

2 вересня в експозиції Національного музею історії України у Другій світовій війні відбулася презентація реліквійно-документальної виставки «Голокост» до 80-річчя початку нацистських масових розстрілів євреїв на території України та 80-х роковин трагедії Бабиного Яру.

Про це йдеться у повідомленні Музею.

 

За допомогою артефактів із колекції Музею війни та зібрання Музею Шереметьєвих на виставці розкрито масштаби, особливості перебігу й трагічні наслідки Голокосту для України, висвітлено складні й контроверсійні аспекти трагедії.

Один із центральних експонатів виставки – піаніно, в якому Праведники народів світу Яким і Поліна та їхні діти Віктор і Валентина Олейниченки переховували від нацистів єврейського хлопчика Веніаміна Борисковського. Ця реліквія була передана Музею донькою Валентини Пономарьової (Олейниченко) на початку липня 2021 р. А доставили цінний предмет із м. Маріуполь військові Збройних сил України.

Лише через 80 років уперше з'явилася можливість прочитати послання Меєра Ципеса з м. Кам'янець-Подільський до сина Ісаака в м. Харків, написані їдишем. Онука Ісаака Юлія Корсунська, громадянка США, допомогла Музеєві з перекладом.

 

На виставці також представлено роботи художників Зиновія Толкачова та Ісаака Тартаковського. Останній, до речі, був урятований від загибелі під час німецької окупації Праведниками народів світу Степаном, Надією та Лідією Савчуками.

Співмодераторами заходу виступили: завідувач відділу науково-просвітницької роботи Національного музею історії України у Другій світовій війні Дмитро Гайнетдінов та провідний науковий співробітник відділу теорії та історії політичної науки, керівник Центру єврейської історії і культури Анатолій Подольський.

Головний рабин Києва Йонатан Біньямін Маркович розповів трагічну історію своєї сім'ї, яка майже вся була винищена під час Голокосту. Згадував слова свого дідуся, який вижив, одружився, і рід його було продовжено: "Пам'ятай минуле, твердо стій на ногах і нікому не дай завадити тобі жити".

Рав Маркович прочитав псалми Давида за упокій душ людей, трагічно загиблих у Голокост, і засурмив у шофар, ритуальний музичний інструмент, напередодні єврейського нового року Рош га-Шана.

 

Керівник відділу культури Посольства Федеративної Республіки Німеччина в Україні Катаріна Шаупп-Карманн зазначила: "Ця подія є дуже важливою, особливо цього року, коли ми відзначаємо 80-ті роковини трагедії Бабиного Яру. Ми дуже вдячні за співпрацю Музеєві та Українському центру вивчення Голокосту. Кілька місяців тому ми представляли тут виставку "Захистимо пам'ять". Одна з найважливіших наших цілей – привернути до теми Голокосту увагу молоді, вчителів, студентів".

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.