Спіймати “Борсука”. Арешт Василя Кука. Частина 1

...Тим часом агент “Юрко” натис кнопку пристрою “Тривога”, яким було обладнано сховок. За кілометри від цього місця у райвідділку КГБ засвітилась лампа, сигналізуючи, що пастка закрилася – “Борсук” впіймався. До криївки негайно виїхала озброєна група чекістів.

Вбивство Романа Шухевича 5 березня 1950 року розглядалося чекістами як заключний акорд тривалого протистояння з бандерівцями.

Смерть керівника мала обезголовити підпілля, позбавити його необхідної координації та зв’язку і таким чином полегшити остаточну ліквідацію розрізнених груп повстанців. Але чекісти прорахувалися – їх війна не закінчилася ще довго після 1950 року.

Як загинув Шухевич і що могло статися з його тілом

Живучість визвольного руху забезпечувалася зокрема досвідом нового керівника – Василя Кука – “Леміша”. Член Проводу ОУН з 1941 року, один із організаторів проголошення Акта відновлення незалежності 30 червня 1941 року, провідник ОУН на теренах південно-східної України, командир УПА-Південь, згодом заступник Головного командира УПА — цей перелік посад яскраво засвідчує: рух очолив один з кращих.

Друга погана новина для чекістів – Василь Кук був не лише добрим організатором та командиром, а й членом ОУН з найбільшим стажем перебування в підпіллі. “Леміш” перейшов на нелегальне становище після кількох арештів ще в часи польської окупації в 1937 році.

Попри те, що до вересня 1939 року польська поліція розшукувала його, він розгорнув активну діяльність, зокрема облаштувавши на Підгаєччині підпільну друкарню для публікації видань ОУН. Врешті полякам так і не вдалося ще раз затримати Василя.

Знову заарештований уже новими окупантами – німцями – восени 1941 року, проте не надовго: Кук утік з ув’язнення і переїхав на Дніпропетровщину.

 Василь Кук - керівник підпілля ОУН на Дніпропетровщині, 1942 рік. Архів Центру досліджень визвольного руху

В 1944 році Василь Кук, як член Проводу ОУН, стає об’єктом розшуку НКВД і одним із фігурантів оперативно-розшукової справи “Берлога”, заведеної на керівництво підпілля. На початку 1945 матеріали про “Леміша” виділяються в окрему оперативну-розшукову справу.

Чекісти відзначали його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість і “нагородили” розшуковим псевдонімом “Борсук”. Полювання на “Борсука” тривало майже десять років, доки він потрапив у пастку.

Інтерв'ю Василя Кука редактору ІП Павлу Солодьку. День Перемоги 2007 року

“Маючи в особі Кука небезпечного ворога держави і досвідченого підпільника, – писали оперативники, – з метою його розшуку і захоплення чекістськими органами України були вжиті заходи для того, щоб, в першу чергу, встановити його місця переховування, виявити бандгрупи, на яких він базується, і канали його зв’язку із закордоном”.

В 1950 році керівництво МГБ вирахувало, що Кук переховується на стику Львівської, Тернопільської та Станіславської областей. Місце дислокації було обране не випадково — по-перше, через сприятливі природні умови (ліси), по-друге, швидкий і постійний перехід між областями створював додаткові труднощі для чекістів, забюрократизовані структури яких діяли в межах конкретних територіальних одиниць.

У травні-червні 1950 року емгебісти отримали точнішу інформацію про перебування Кука. Вони провели масштабну облаву, в результаті якої загинули повстанці із відділу, при якому перебував Василь Кук, зокрема його особистий охоронець “Муха”. Сам командир прорвався з оточення.

Фото, за яким НКВД здійснювало розшук Василя Кука, середина 1940-их. Архів ЦДВР

В лютому наступного року “органи” захопили живим провідника Подільського крайового проводу ОУН Василя Бея – “Уласа”. Підпільник мав безпосередній контакт із своїм керівником, тож саме через нього можна було вийти на Кука. Зважаючи на це, арештант “був завербований та в якості агента повернувся до бандоунівського підпілля”. Проте підпільник, зв’язавшись із командиром, розповів про вербовку і продовжив боротьбу до своєї загибелі в травні 1952 року.

Серйозним успіхом чекістів стало полонення в жовтні 1951 року емісара Закордонного представництва Української Головної визвольної ради (УГВР) Василя Охримовича, який при допомозі американської розвідки повернувся в Україну і утримував контакт з керівником підпілля.

УГВР - підпільний уряд і парламент, від імені якого УПА вело свою боротьбу

“Використовуючи цю обставину, – писали в МГБ, – від імені Охримовича була почата агентурна гра, в результаті якої вдалося встановити, що Кук весною 1953 року перейшов переховуватися в Станіславську область на базу т.зв. Рогатинського надрайонного проводу ОУН... Однак внаслідок того, що Кук розшифрував гру, завершити її успішно і захопити його через ці можливості не вдалося”.

Іноді смерть чи полон були дуже близько до Василя Кука. Чекісти в своєму полюванні наближалися до повстанського командира, проте йому вдавалося вирватися з їхніх тенет.

“В грудні 1952, – читаємо в документі спецслужби, – оперативно-військовою групою вбито бандитів “Зенка” та “Орача”, які, як згодом з’ясувалося, до дня ліквідації переховувалися в одному бункері з Куком”.

11 липня 1953 року при спробі переходу на Схід України в полон захопили Василя Галасу - провідника ОУН на Волині та Поліссі, найближчого соратника останнього командира УПА та його дружину Марію Савчин.

Учасник операції Георгій Санніков писав: “Захоплення цих ворогів радянської влади було здійснене однією з агентурних спецбоївок із застосуванням спецпрепарату “Нептун-47” (сильнодіюче снодійне, яке додавали до їжі або напоїв). Однак нам не вдалося змусити Галасу надати допомогу органам КГБ і вийти на Леміша та інших поки діючих упівців. Він перехитрував нас, давши брехливі свідчення”.

Зима 1953-1954 років була, напевно, найважчою у довгому підпільному житті Василя Кука — постійні облави, викриття сховищ, зменшення кількості місць, де можна було перебути холодну пору року. Тим не менше, він зумів уникнути арешту і весною почав налагоджувати контакт з існуючими клітинами підпілля. Саме цей момент вирішили використати чекісти для завершення своїх багатолітніх пошуків.

 Василь Кук - Головний командир УПА (1950–1954). Архів ЦДВР

“КГБ при Раді міністрів УРСР розробив детальний план заходів, – читаємо в їхніх документах, – який передбачав вербовку “Юрка” [зв’язкового Кука – В.В.] в якості агента, створення агентурної групи в складі спецагентів “Карпа”, “Жарова” і “Богуна” (“Юрко”), скерування їх на пункти зустрічей, де міг з’явитися Кук, і очікування його приходу в бункері “Почекальня”.

Для успішних дій для спецагентів була напрацьована ретельна легенда про лінію поведінки на кожен конкретний випадок і поставлено завдання за всяку ціну захопити Кука живим. Зі спецагентами було організовано постійний зв’язок з допомогою радіо і відпрацьовано взаємодію зі спеціальною оперативною групою КГБ, створеною для підтримки регулярного контакту і надання в потрібний момент необхідної допомоги”.

23 травня 1954 року Василь Кук разом з дружиною Уляною Крюченко прибули у визначене місце зустрічі зі зв’язковим. Невдовзі прийшов “Юрко”, який мав за завдання переправити їх по зв’язку далі на схід, але перед тим запропонував перепочити у криївці неподалік.

Втомлене подружжя погодилося, адже зв’язкового знали давно і підстав не довіряти не мали. В криївці швидко заснули. Зв’язковий та агент “Юрко” натис кнопку пристрою “Тривога”, яким було обладнано сховок.

За кілометри від цього місця у райвідділку КГБ засвітилась лампа, сигналізуючи, що пастка закрилася – “Борсук” впіймався.

Радянська агентура в націоналістичному підпіллі

До криївки негайно виїхала озброєна група чекістів. Тим часом, прокинувшись, Кук побачив направлене на нього дуло автомата в руках у товариша. Лише одного погляду вистачило, щоб зрозуміти – колишнього товариша...

Останні хвилини операції описав єдиний на сьогодні живий її учасник Георгій Санніков:

“Затримані Леміш і Оксана [псевдоніми Василя Кука та його дружини — В.В.] з допомогою чекістів піднімаються на поверхню. Там їх підхоплюють руки людей, що стоять довкола. В оточенні декілька осіб відводять на кілька метрів від люка.

Всі мовчать. З люка з’являються чекісти, які обшукували затриманих. Останнім на поверхню виходить довготелесий Чумак [він же агент “Юрко”]. В руках у нього всі речі Леміша та Оксани, їхня зброя”.

Проте цей тріумфальний момент не став кінцем історії боротьби спецслужби з Куком. А самого останнього командира УПА попереду чекав його останній, найдовший і найважчий бій, в якому він залишився сам на сам проти системи...

Частина 2. Останній бій останнього командира

Іван Дзюба: високий інтелектуал з донецьких степів

Він був інтелектуальним лідером і прапором шістдесятницького руху. Його найвідоміша книга "Інтернаціоналізм чи русифікація?" вийшла багатьма мовами. Але, опинившись за ґратами написав покаянну заяву і йому дозволили жити на волі за умови, що він стане оспівувати "літератури народів СРСР". Трагічна доля людини культури.

Ніжин. Серпневі дні 1918-го

Влітку 1918 року на українсько-російському кордоні було неспокійно. На різних ділянках виникали локальні сутички. Більшовики намагались підривати Українську державу зсередини. У Чернігівській губернії одним із більшовицьких осередків стало село Жуківка

"У Москві все ретельніше готуються до війни": листи до шведської королеви Христини

Одним з найцікавіших періодів в історії України є, безумовно, 1649-1659 роки. Період Визвольної революції і війн з Річчю Посполитою та Московським царством. Діяльність гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського. Основні матеріали з історії цієї Доби зберігаються за кордоном, тому що Чигирин, Батурин і Глухів - козацькі столиці палали у вогні. Було б логічним шукати важливі документи у польських архівах.
Але там їх знайти неможливо, тому що шведська армія вивезла майже весь архів, давні видання і колекції до Швеції під час польсько-шведської війни у 1650-х роках - так званого "Потопу". Навіть оригінальні документи короля Владислава ІV досі зберігаються у Швеції

П'ять українських історій про пандемію "іспанки"

Іспанку просто не фіксували у документах. Дані про кількість хворих та померлих часто не збирали. Тим паче, що паралельно тривала пандемія холери. А специфічно в Україні – епідемія тифу. Холера і тиф були знайомі українським лікарям. А перед симптомами нібито застуди, яка за кілька днів вбивала людей, виявились безпорадними. Кількість жертв іспанки в Україні ми не знаємо. Можемо навести лише кілька історій про перебіг хвороби. Але, можемо точно стверджувати, що іспанка разом з іншими епідеміями руйнувала українську державність не менше, а, може, навіть, і більше від недолугих політичних кроків.