Історія однієї книжки. Пам’яті Івана Геля

"До чого тільки не вдається в’язень, щоб сховати написане! Іван скручував кілька написаних сторінок у цидулку довжиною 3-4 сантиметри і товщиною тонше за сірник, закладав у стіну написане і заліплював зібраним цементним порохом, змішаним з клейковиною з розжованого хліба. Техніка, достойна вигадки богів!"

Рік тому, 16 березня 2011 року, полишив нас Іван Гель – активний учасник національно-визвольного і греко-католицького руху, починаючи з 1960-х років, організатор і видавець самвидаву, видатний громадський і політичний діяч.

Народився він 17 липня 1937 року в селі Кліцко Городоцького р-ну Львівської обл. у родині колишнього вояка УГА, який згодом співпрацював із підпіллям ОУН, за що в 1950 році був засуджений на 20 років.

In Memoriam: Мирослав Маринович про побратима Івана Геля

Іванові вдалося вступити на заочне відділення історичного факультету Львівського держуніверситету, на другому курсі перевівся на вечірній відділ. Завів широкі знайомства в колі шістдесятників. Власноручно і з друзями видрукував багато самвидавних речей.

Під час серпневого 1965 р. "покосу" української інтелігенції ув’язнений на 4 роки. Карався в таборах Мордовії. Після звільнення жив у Самборі. Там видрукував і розповсюдив 11 книжок, у тому числі "Серед снігів" Валентина Мороза, працю Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", збірку віршів Миколи Холодного "Крик з могили", книжку "Листи з-за ґрат" Михайла Гориня, багато статей. 

Василь Овсієнко бере інтерв'ю в Івана Геля, 2003 р. Фото Вахтанга Кіпіані

За наступного "покосу", 12 січня 1972 року, Іван Гель дістав 10 років таборів особливого (камерного) режиму, 5 років заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Брав участь у багатьох правозахисних акціях і голодівках, зокрема, з вимогою статусу політв’язня.

Арештована коляда, або Погром 12 січня 1972-го

Одна з голодівок тривала 100 діб (а всього він голодував понад 300 діб). Домігся реєстрації шлюбу зі своєю фактичною дружиною Марією, матір’ю їхньої доньки Оксани. Домігся й побачення. Внаслідок цього сталося неймовірне: з камери-одиночки вислизнула його книжка "Грані культури".

Як це вдалося – розповідає дисидентка і журналістка Раїса Мороз (дівоче прізвище Левтерова), яка з 1979 року живе в Канаді. Раїса родом з Маріупольщини, грекиня, яка стала українською патріоткою і проявила неймовірну відвагу, захищаючи тодішнього свого чоловіка політв΄язня Валентина Мороза.

Василь Овсієнко.

***

Книжка Івана Геля "Грані Культури", видана в Лондоні 1984 року під псевдонімом Степан Говерля, має цікаву історію. Створена в одиночній камері Мордовського концтабору, вона попри рогатки наглядачів знайшла шлях у вільний світ і була надрукована. Тоді ж українська секція "Голосу Америки" транслювала зміст книжки в Україну. Кращої долі для самвидаву в ті похмурі часи годі було сподіватися, хоч сам автор не мав про це й гадки.

"Сам пишу, сам цензурую, сам видаю, сам поширюю і сам відсиджую за це"

Упродовж восьми років, з 1982 по 1990 рр., окрім основної роботи на посаді бібліотекаря у Вінніпезі (Канада), я працювала позаштатним кореспондентом "Голосу Америки" у Вашинґтоні. Згідно з контрактом, я стежила за новими публікаціями, які висвітлювали проблеми тодішнього Радянського Союзу й особливо України. Я читала книжки доступними мені мовами та стисло переказувала їх у своїх репортажах.

Мене особливо цікавили наукові дослідження, які торкалися найболючішого для нас, національного питання. Однак, саме його академічні видання висвітлювали дуже обережно. Деякі автори, наприклад, сумнівалися, чи Україна є колонією в класичному сенсі, бо, мовляв, багато українців знаходяться у Москві у найвищих ешелонах радянської влади.

Врешті не лише академічні видання, але й самвидавні твори якось обминали надто гострі узагальнення щодо національної політики Москви.

 

Однак 1984 року до бібліотеки, де я працювала, з Великобританії надійшло нове видання: Степан Говерля. Грані культури. Прізвище автора – псевдонім. Невідомий автор, в’язень радянських концтаборів, висвітлюючи національне питання в імперії на прикладі України, на моє велике задоволення нарешті розставив усі крапки над "і": політику Москви щодо України назвав етноцидом, знекровленням української нації, намаганням перемішати й знищити її у всепоглинаючому імперському котлі; він підкреслював бажання усіх підкорених народів скинути колоніяльне ярмо.

Не варто у цій коротенькій статті переповідати зміст. Це не моя мета сьогодні.

А тоді, 1984 року, одержавши книжку, я заходилася переказувати її для України через "Голос Америки". Варто згадати, що перед тим похвалилася своїй подрузі Надійці Світличній, яка, як виявилося, також одержала й прочитала книжку.

Раїса Мороз

На мій подив, Надійка мала іншу думку й зовсім не поділяла мого ентузіязму. Вона вважала, що це якась підробка українців в еміґрації, і що так гостро й відверто ніхто з наших в’язнів, тим більше з ув’язнення, не міг написати.

У розпалі суперечки я сказала: це міг легко написати Іван Гель або Степан Хмара. Івана я знала особисто й приблизно знала напрямок його думок. Степана Хмару я не знала зовсім, тільки чула про нього. Імовірніше всього у цьому випадку спрацювала асоціяція з іменем, та й прізвище Хмара якось асоціюється з Говерлою – від нашої Говерли вже недалеко до хмар...

Ми з Надійкою не дійшли згоди – кожна залишилася при своїй думці.

А я ретельно переповіла книжку Степана Говерлі на українській секції "Голосу Америки", а згодом забула і про книжку, і про Степана Говерлю.

Іван Гель з дружиною Марією та внучкою Яриною. Фото Василя Овсієнка

...Минуло понад двадцять років. Багато води й подій спливло за той час. Приїжджаю черговий раз в Україну до Львова.

Сидимо з Марійкою Гель, дружиною Івана, в їхній хаті на кухні та й згадуємо, ділимося спогадами про минулі часи, про наші перипетії з кагебешниками, про "вояжі" до концтаборів з малими дітьми й пудовими харчовими торбами, про "шмони" та принизливі роздягання жінок догола наглядачами в пошуках антирадянських документів перед і після таких рідкісних особистих побачень – було про що згадувати!

А Марійка між іншим мені каже: "Я капсулу з твором Івана "Грані культури" все одно вивезла попри ті роздягання й "шмонання". Я її проковтнула, й доки не повернулася до Львова, нічого не їла!" – "Грані культури"? – перепитую. – Так це таки Іванова річ?".

Український КГБіст "Чорноволенко" розпитує Леся Танюка про "Грані культури"

Отже, я ненароком, багато не думавши, потрапила на ім’я автора ще двадцять років тому! Може, з мене був би непоганий Шерлок Холмс?

І, здивована не стільки своєю здогадливістю, скільки тим, як міг Іван написати таку порівняно велику річ, та ще й в умовах ув'язнення, покидаю Марійку й поспішаю розпитати Івана про все це. Що розповів Іван, цитую майже дослівно:

"Якщо говорити, чи можливо написати в таборі особливого режиму якусь велику річ, то відповіддю буде: ні. Велику роботу в таборі особливого режиму написати неможливо. Але коли Леонід Плющ казав, що написати таку річ – це подвиг, то це також не відповідає дійсності. Це може бути подвиг, а може бути випадок. А також залежить від людини, наскільки вона віддана справі, за яку сидить.

Іван Гель ще перед першим арештом

У таборі особливого режиму наглядач у коридорі ходить у повстяних капцях, щоб застати в’язня зненацька й відібрати заборонене. Тому важко щось сховати.

У мене ситуація була зовсім інша. Я голодував сто діб, вимагаючи статусу політв’язня. Паралельно ставив ще вимогу, бо мені не пропускали листів до родини. Врешті решт, протримав сто діб і тримати довше не міг, бо був майже паралізований. Хто довго голодує, у того віднімаються ноги. Крім того, мені пішли на поступки: повернули й відправили затримані листи. А після голодовки я був такий виснажений, що не міг ходити – мене вели два санітари попід руки. Через це мене не хотіли показувати людям: шкіра й кості. Тому помістили в одиночку, як кару за голодовку, хоч я її й припинив [Голодівку І. Гель розпочав у другій половині травня 1976 р., закінчив у серпні. – В.Овсієнко].

Коли людина голодує двадцять чи тридцять днів, – продовжував Іван, – то вона ще жива людина, тіло ще є. Після тридцятьох діб у неї живе тільки дух, і якби людина не мала сили духа і внутрішньої сили волі, то голодовки не витримала б, інакше настає вже смерть. У цьому стані починаєш почувати себе наче на рівні з Богом.

Може, це звучить як блюзнірство, але інакше цього стану не пояснити. Думки в тебе тільки про високе: про Бога; про вічність; неначе проводиш іспит совісті про ціле своє життя. Ось у такому стані мене кинули до одиночки, і хоч почали помалу годувати, той стан усе ще тривав.

Портрет борця. Він не любив слова "дисидент"

В одиночці немає що робити, нудно, і тут кагебіст приносить мені покаянну брошурку Івана Дзюби "Грані кристала", та ще й знущається: "Ось почитайте, Іване Андрійовичу, що пише Ваш соратник. Ви ж на нього молилися, тепер Ви сидите, а він живе на волі й працює..." [Брошурка вийшла невдовзі після звільнення автора, десь 1974 року. А більша книжка під такою ж назвою, про літературу народів СРСР, – 1978 року. – В.О.].

Брошура наштовхнула на думку написати Іванові відповідь. Я не збирався його гостро критикувати за покаяння, як це робив би про когось іншого. Бо знав, що він хворів на сухоти.

І так почав писати відповідь Іванові Дзюбі, не задумуючи довгу статтю. Але візьмусь за тему, а вона розростається в цілий розділ...".

На цьому місці у мене уривається терпець, я перебиваю, мені цікаво, як же вдалося йому сховати й зберегти написане?

Як КГБ намагався фальсифікувати спогади дисидента Данила Шумука

"Насамперед, писати треба було, – каже Іван, – на трансформаторному папері дуже твердим олівцем, підструганим єдиним наявним у камері "інструментом" – ложкою, загостреною об цементну підлогу. Олівець той треба через три-чотири речення також гострити об підлогу. Техніка... Писати так густенько й дрібненько (напруга зору колосальна!), що потім родина, щоб розшифрувати текст, мусить вживати шестикратно збільшуючу лупу".

Писати й ховати написане в одиночній камері, – підкреслив Іван, – легше, ніж у загальній. Хоч і тут наглядач може зазирати у вічко що п’ять хвилин, та він не може підкрастися тихенько у своїх повстяних капцях. Бо одиночка тим і одиночка, що дуже ізольована від загальних камер, а до одиночки ведуть ще двоє залізних дверей із залізними замками, які неможливо відчинити тихенько. Отож, доки наглядач дійде до моєї одиночки, щоб спитати своє звичне "Ну, що, Гель, ти ще тут не здох?", Гель устигає сховати написане й набути спокійної невинної пози.

Микола Кульчинський: "В "зоні", як ніде, проявлявся російський шовінізм"

А ховати? До чого тільки не вдається в’язень, щоб сховати написане! Іван скручував кілька написаних сторінок у цидулку довжиною 3-4 сантиметри і товщиною тонше за сірник і ховав у стіну. Стіна була грубо потинькована великими грудками бетону. Між грудками у виступах Іван колупав виїмки ("Лупайте цюу стіну", – майже за Франком!), закладав туди написане і заліплював зібраним цементним порохом, змішаним з клейковиною з розжованого хліба. Техніка, достойна вигадки богів!

А потім треба було пам’ятати, де ховаєш, послідовність написаного, логічно вести нитку розповіді, що за чим іде. Тримати все в голові, щоб не повторюватись. Титанічний труд! І врешті решт скрутити всі ті цидулки в одну капсулу й бути напоготові винести за межі одиночки…

...Капсулу привезла Іванова дружина Марійка до Львова, як уже згадано, проковтнувши її. Потім цілою родиною розшифровували, писали, друкували, ховаючись, озираючись на вікна, прислуховуючись до кожного шереху за дверима, щоб бува хто зненацька не застав.

Останню дію книжкової одіссеї виконав Зеновій Красівський, також довголітній політв’язень, який саме тоді перебував на волі: сховавшись під столом, він сфотоґрафував текст на плівку.

А це видання 1993 р., на обкладинці - ім'я Івана Геля, а не "Степана Говерлі"

Знайшлась людина, яка наважилась вивезти ту річ за кордон. А привіз книжку в Україну з Лондону той же Зеновій Красівський. Вручив її здивованому Іванові, який ні слухом, ні духом не відав про долю свого твору, – Іванові, на той час уже депутатові Львівської обласної ради, заступникові її голови (В΄ячеслава Чорновола) уже нашої влади...

Написана в одиночній камері мордовського концтабору 1976 року, надрукована в Лондоні 1984 року, того ж року трансльована в Україну моїм "ворожим голосом" з Вашинґтону і на власні очі вперше побачена її автором 1990 року... Мандри у понад два десятки років...

Як діставався самвидав на Захід

Іван за своє життя вже за незалежної України написав ще десятки статей на злободенні теми. Проте сама ця книжечка "Грані культури", написана в таких неймовірних умовах, якнайяскравіше свідчить, як мені здається, про Іванів характер, про його глибоку віру, незламну волю і безмежну любов до своєї землі. Вічна пам'ять великому патріотові України!

2011 р., м. Вінніпеґ, Канада

Вбивства в Бабицях: авантюра з трагічним фіналом

Ввечері 2 липня 1951 року в школі чехословацького містечка Бабиці, де саме проходили партійні збори, пролунали постріли. Невелика група підпільців застрелила трьох функціонерів комуністичної партії. Постріли в школі стали кульмінацією історії, котра тягнулась декілька місяців і стала приводом для масового терору комуністичної партії проти місцевого населення.

Ніжин. Серпневі дні 1918-го

Влітку 1918 року на українсько-російському кордоні було неспокійно. На різних ділянках виникали локальні сутички. Більшовики намагались підривати Українську державу зсередини. У Чернігівській губернії одним із більшовицьких осередків стало село Жуківка

"У Москві все ретельніше готуються до війни": листи до шведської королеви Христини

Одним з найцікавіших періодів в історії України є, безумовно, 1649-1659 роки. Період Визвольної революції і війн з Річчю Посполитою та Московським царством. Діяльність гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського. Основні матеріали з історії цієї Доби зберігаються за кордоном, тому що Чигирин, Батурин і Глухів - козацькі столиці палали у вогні. Було б логічним шукати важливі документи у польських архівах.
Але там їх знайти неможливо, тому що шведська армія вивезла майже весь архів, давні видання і колекції до Швеції під час польсько-шведської війни у 1650-х роках - так званого "Потопу". Навіть оригінальні документи короля Владислава ІV досі зберігаються у Швеції

П'ять українських історій про пандемію "іспанки"

Іспанку просто не фіксували у документах. Дані про кількість хворих та померлих часто не збирали. Тим паче, що паралельно тривала пандемія холери. А специфічно в Україні – епідемія тифу. Холера і тиф були знайомі українським лікарям. А перед симптомами нібито застуди, яка за кілька днів вбивала людей, виявились безпорадними. Кількість жертв іспанки в Україні ми не знаємо. Можемо навести лише кілька історій про перебіг хвороби. Але, можемо точно стверджувати, що іспанка разом з іншими епідеміями руйнувала українську державність не менше, а, може, навіть, і більше від недолугих політичних кроків.