Українці та євреї: виклики непростої історії та пошук правди

"Наративи та пам'ять про єврейське минуле України", "Єврейство між традицією та модерном", "Суспільно-політичні виміри єврейського питання", "Єврейське населення в умовах соціально-економічних трансформацій" та "Євреї в період великої війни". Конференція у Харкові.

21-22 травня 2014 р. у ХНУ ім. Каразіна відбулась міжнародна конференція "Євреї в етнічній мозаїці українських земель". Захід провів Центр дослідження міжетнічних відносин Східної Європи разом зі своїм партнером у багатьох проектах Українським центром вивчення історії Голокосту.

Імплементація проекту стала можливою за фінансової підтримки Українсько-Єврейської Зустрічі, Польського Інституту в Києві та Східного інституту українознавства ім. Ковальських.

Організатори конференції переслідували мету зібрати провідних експертів ("senior scholars" як їх називають у західній традиції) з українсько-єврейських відносин та 15-20 українських молодих учених – магістрів, аспірантів та молодив викладачів, які займаються проблемами історії євреїв на території України.

Серед "senior scholars", які відвідали конференцію були професор Йоханан Петровський-Штерн (Південно-Західний університет, Іллінойс, США), професор Анджей Жбіковський (Варшавський університет, Єврейський історичний інститут, Варшава), кандидат історичних наук Анатолій Подольський (Український Центр вивчення історії Голокосту).

 

В рамках конференції працювало п’ять панелей: "Наративи та пам'ять про єврейське минуле України", "Єврейство між традицією та модерном", "Суспільно-політичні виміри єврейського питання", "Єврейське населення в умовах соціально-економічних трансформацій" та "Євреї в період великої війни".

Лекцію "Українсько-єврейські відносини: дорожня карта на 50 років", яка викликала жваву дискусію, прочитав Петровський-Штерн. За словами доповідача, малодослідженими залишається процес формування єврейських громад в Україні в ранньомодерний час та створення ними специфічної міської культури.

Жиди чи євреї? Текст галицького мовознавця та історика 1996 року

Загальновідомо, що історіографія дослідження хасидизму вражає своєю кількістю, але як відзначив професор Петровський-Штерн, хоча відомо про відносини перших хасидів та різноманітних християнських конфесій та сект, але про це ми знаємо тільки на загальному типологічному рівні і поки не доведено, що були прямі контакти між ними.

Або, наприклад, проблема того, як були пов’язані між собою цадики та православні старці залишається досі невивченою.

Фактично без відповіді залишається питання про те, чому хасидизм як релігійний рух виник саме в Україні та чим він відрізняється від послідовників цього релігійного напрямку юдаїзму в Польщі, Білорусі та Литві.

Йоханан Петровський-Штерн

Професор вважає, що важливим аспектом нових студій українсько-єврейських відносин мають стати вивчення дисидентського руху в Україні у 1960-1980-ті роки.

Тут мені пригадався випадок зі студентських часів. Аспірант прочитав нам, студентам ХНУ, лекцію про дисидентський рух на Харківщині у 1960-1970 роки. Коли були питання про те, як складалися відносини різних етнічних груп (в тому числі євреїв та українців) в рамках ненасильницького опору радянській система, зізнався, що не знає і навіть не провів жодного інтерв’ю зі свідками подій.

В мене тоді це викликало дуже велике розчарування та неприємний осад. Пройшли роки, але на жаль повноцінного дослідження з цієї проблематики не було написано.

Лектор зачепив дуже сенситивне питання ставлення інтегральних націоналістів, представлених ОУН, та частково УПА до євреїв. Зокрема він згадав про книгу українського історика Володимира В’ятровича "Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на фоні катастрофи", яку назвав "амбітною, але однобокою роботою".

На його думку, це дослідження досить ґрунтовно, посилаючись на джерела, було розкритиковано Іваном-Павлом Химкою, Тарасом Курилом та іншими академічними істориками.

Львівський погром 1941-го: Німці, українські націоналісти і карнавальна юрба

Професор Петровський-Штерн зробив заклик "облишити готові засновки при вивченні історії ОУН". Це дуже слушна думка, особливо, коли ми бачимо в сучасній Україні та поза нею свого роду змагання двох підходів у вивченні історії українського інтегрального націоналізму, які можна умовно назвати "(нео)радянською" та "націоналістичною".

Відповідно науковці, які намагаються вивчати та критикувати спадщину ОУН та УПА, часто стають жертвами атак обох цих таборів.

Дуже актуальною є порада - при вивченні історії ОУН та УПА треба "спуститися на низовий рівень". Саме такий підхід, особливо, коли є змога вивчати щоденники та документи для внутрішнього вжитку, можна простежити деякі аспекти ставлення цих формацій до національних меншин.

Наприклад, відомо, що пропаганда ОУН на початку війни Німеччини з СРСР була повна кліше про "жидобільшовизм". Чи змінилася ця пропаганда на сході України, особливо коли оунівці самі стали жертвами нацистської окупантів?

Чи дійсно більшість євреїв, які служили в УПА в якості лікарів, були знищенні при наступі більшовиків як більшовицькі агенти?

Слідами "Львівського погрому" Джона-Пола Химки

Дуже цікаву тезу висунув професор Петровський-Штерн, коли казав про те, що "мова ненависті не завжди переходить у площину дій" та привів приклад того, як декілька тисяч євреїв вижили в столиці Третього Райху – Берліні, часто завдяки підтримці простих німців або змішаними з "арійцями" шлюбам.

Якщо брати історію ОУН в цьому контексті, то відомо, що деякі члени цього руху допомагали під час війни євреям. Відомо, що активіст ОУН Бандери на Нікопольщині Федір Вовк врятував життя єврейці Сарі Бакст. Є дані про те, що деякі командири УПА рятували євреїв від нацистів та давали їм змогу легалізуватися після повернення більшовиків.

Український націоналіст Федір Вовк, який врятував єврейку

Поряд з цим треба дати відповіді на запитання: чи було це розповсюдженим явищем чи винятком? Допомога євреям була локально-низова ініціатива чи подібні акції мали підтримку керівництва ОУН? У випадку, якщо це була приватна ініціатива, то тоді як на це реагував провід ОУН під час та після війни?

Професор також звернув увагу на джерела з історії євреїв України, які зберігаються у вітчизняних архівах та бібліотеках.

На жаль, проблемою для науковців є незнання єврейських мов – ідишу та івриту або, наприклад, караїмської, якими написані ці джерела. Пригадалась історія, яку мені переказав відомий ізраїльській професор. Він наприкінці 1990-х мандрував Кримом. В одному з архівів йому показали текст, написаний, як припускали співробітники установи, івритом. Виявилося, що там було написано караїмською. Отже, професор не зміг нічого зрозуміти цією тюркською мовою.

Свого часу євреї складали значну частину міського населення України. Пам'ять про це наразі "стерта"

Тож, доволі часто буває ситуація - іноземні науковці знають, наприклад, їдиш та іврит, але не володіють, наприклад, польською, українською та російською мовами. Наприклад, така ситуація склалася з американським істориком ізраїльського походження Омером Бартовим, який написав відому книжку "Стерті". У своєму потрібному, але досить неоднозначному, однобокому, а в чомусь і провокативному (якщо говорити про мову) дослідженні він показав, що на рівні невеликих містечок Галичини історична пам'ять про єврейське населення, яке складало великий процент місцевого довоєнних мешканців, фактично "стерта". У своїх дослідженнях Бартов використовував досить добрі, але все ж таки переклади, які робила дослідниця Софія Грачова.

Професор Петровський-Штерн звернув також увагу на те, що наразі відсутні повноцінні біографії єврейських політиків, письменників, художників, які жили, творили чи були пов’язані з Україною народженням. Іноді невігластво та відсутність знань, наприклад, про діячів їдишистської літератури шокує.

Моя приятелька, яка працює в одній єврейській організації Харкова розповідала мені, як їй дзвонив поважний чоловік з Києва, який має в загальній уяві імідж спеціаліста з юдаїки та запитував чи жива ще (!) їдишистська поетка Хана Левіна.

Для тих людей, які хоч трохи цікавлять даною тематикою відомо, що ця діячка, яка активно публікувала в Харкові в журналах "Ди ройте велт" у 1920-ті роки, померла в Києві 1969 році.

Карта діалектів мови їдиш

Минулого літа я вивчав мову їдиш у Тель-Авівському університеті. У нашій групі слов’янськими мовами говорив тільки я та ще одна дівчина з Болгарії, яка непогано володіла польською. Всі інші студенти були іврито- або англомовними.

Відомо, що в їдиші десь 20-30% - це польські, українські або білоруські слова. Коли ми зустрічали в тексті слова на кшталт "пасовиське", "пастех", "отгемучет" мені особисто вони здавалися дуже знайомими та легкозрозумілими.

Коли починаєш читати тексти їдишистських письменників в око кидається те, що українська мова та культура була їм зрозумілою та близькою. В цьому контексті актуальними були слова професора Петровського-Штерна про те, що досі нема дослідження, яке б показувало наскільки впливала українська мова та культура на їдишистських письменників та поетів.

Під час дискусії Анатолі Подольській згадав те, що єврейська громада активно підтримала Євромайдан та територіальну цілісність України під час останніх подій. Він також сказав про те, що проблемні та трагічні моменти в історії українців та євреїв, наприклад Голокост, активно інструменталізуються Кремлем та його агентами в Україні.

Реальність проти вигадок кремлівської пропаганди

Дійсно, в Москві є фонд "Історична пам'ять", який очолює Олександр Дюков. Ця організація офіційно займається нібито академічними дослідженнями історії ХХ століття (але найчастіше – Другої світової війни), а насправді найчастіше результати "дослідження" цього інституту використовуються МЗС Росії з метою атаки балтійських країн та України.

Звичайно в Латвії, Литві, Естонії та Україні є свої пронаціоналістичні пропагандисти, які намагаються представити локальних антирадянських, які іноді були і антинацистськими, партизан тільки в героїчних тонах. Серед активних представників пропагандистів дюківського типу в країні донедавна був так званий Міжнародний антифашистський фронт, активним діячем був вже колишній нардеп від Партії регіонів Вадим Колесніченко.

Відомо, що цей політик незаконно, без дозволу авторів опублікував з дуже інстументалізованою передмовою жахливий переклад різних текстів Тімоті Снайдера, Івана-Павла Химки, Пера Андерса Рудлінга. На державному рівні в Україні лобістом подібних ідей був вже колишній міністр освіти, науки, молоді та спорту Дмитро Табачник.

На репліку доктора Подольського професор Петровський-Штерн відповів, що дійсно зараз Україна у пропагандистській війні програє і що коментарі для ЗМІ з історії Голокосту, ОУН та УПА мають давати професіональні історики, не любителі.

Серед доповідей, виголошених на конференції дві (Ігоря Дворкіна та Марини Стрільчук) були присвячені віддзеркаленню історії українських євреїв та зокрема Голокосту в сучасних підручниках з історії України. У 1990-ті та 2000-ні роки домінуючою тенденцією історіописання була так звана україноцентрична концепція, згідно з якою історія України є історією етнічних українців, а національні меншини з’являються в текстах тільки здебільшого в контексті трагедій або конфліктів.

Натомість, в останнє десятиліття прослідковується тенденція вписувати в український наратив і історію національних меншин – зокрема і євреїв. Адептами цього напрямку є здебільшого науковці, які мають активні контакти з Заходом, їздять по програмам обміну, володіють іноземними мовами. Крім того, багато зусиль у публікацій підручників та методичних видань роблять неурядові організації на кшталт Українського центру вивчення історії Голокосту або асоціації "Нова доба".

Доповідь Сергія Гіріка була присвячена єврейському націонал-комунізму та системі радянської багатопартійності Україні у 1918-1928 рр. Епоха українізації (а в загальносоюзному масштабі – коренізації або націоналізації) була особливим періодом радянської історії, коли СРСР, за висловом Тері Мартин, став "Імперією національного вирівнювання".

До кінця 1932 року більшовицьке керівництво з метою закріпити свою владу в національних республіках намагалася залучити до своїх лав якомога більше неросійського населення, підтримуючи, а іноді навіть допомагаючи сформувати місцеві літературні мови.

Професор Петровський-Штерн та Сергій Гірік

Радянське керівництво до кінця 1920-х намагалося створити в національних республіках, народи яких були розділені кордонами (перш за все в Україні та Білорусі) свого роду "П’ємонт". Метою подібних дій було переконати українців, білорусів, євреїв, а можливо і частину поляків, що тільки радянська влада може вдало вирішувати національні питання.

Особливо актуальним це питання стало, коли Волинське воєводство у Польщі очолив Генрік Юзевський. Новий польський воєвода, переконаний федераліст, а в чомусь і українофіл, намагався підтримати українську національну культуру та одночасно – прищепити українцям лояльність до Другої Речі Посполитої.

В СРСР з початком 1930-х коренізацію почали розглядати як процес, який гальмує побудову соціалізму та централізованої держави.

У своїй доповіді Сергі Гірік показав цікаву тенденцію того, що більшовики воліли співробітничати та інтегрувати (найчастіше на індивідуальному рівні) до своїх лав представників лівого Бунду. Подібна ситуація виглядала з українськими боротьбистами, яким надавалися досить високі посади та змога впливати на політику КП(б)У.

Гірік показав, що більшовики не розглядали навіть крайньолівих представників "Поалей Ціон" (партія "Робітники Сіону", існувала на терені Росії та СРСР у 1900-1928 рр.), як потенційних членів комуністичної партії. Сіонізм, навіть ліворадикальний, для керівництва СРСР був з самого початку ворожою ідеологією.

В той же час у міжвоєнній Польщі ліві бундівці та ліві поалейціоністи йшли на тактичний союз. Для них ідеї соціальної рівності були важливішими, аніж питання територіалізму чи переселення у підмандатну британцям Палестину.

Прапор партії "Поалей Ціон"

У СРСР під створенням свого роду "єврейського П’ємонту" (особливо у прикордонних з Польщею землях) розуміли впровадження в освіту мовою ідиш та створення секулярної ідишистської радянської культури. В то же час мова іврит, як "буржуазно-рабинська" була заборонена. Нарівні з церквами, костьолами та мечетями закривалися синагоги. Були навіть плани перевести їдиш на латинський шрифт.

З початком тридцятих років ця політика була згорнута. Керівництво СРСР в особі Сталіна та його найближчого оточення змінило парадигму. З цього часу "цементуючою" частиною СРСР та міжнародного комуністичного руху мав стати російський пролетаріат, а по суті – етнічні росіяни. Практику п’ємонтизації прикордонних західних радянських республік було відкинуто.

В Польщі відповідно ідеї Юзевського також потерпіли крах. Його вважили ворогом польські крайньоправі єндеки, комуністи та інтегральні українські націоналісти, представлені ОУН. Зі смертю начальника польської держави Юзефа Пілсудського відправили у відставку також Юзевського.

У Радянській Україні після 1933 року почався наступ на членів КП(б)У, які були прихильниками українізації. Серед них було багато представників колишніх українських лівих партій на кшталт боротьбистів. В той же час, а особливо в роки Великого Терору, постраждали, як показує доповідь Сергія Гіріка, також представники лівого Бунду, яким більшовики влитися до ВКП(б) у 1920-ті.  

Проблемною для українсько-єврейського діалогу є історична пам'ять про Другу світову війну. Чимало дослідників вивчали проблеми різниці пам’ятей про ці події євреї та українців.

Коли читаєш (чи слухаєш відео або аудіо запис) спогади євреїв, які пережили Голокост, про події літа 1941 року у Галичині та Волині, то виразною тенденцією є пригадування дуже негативного відношення українського та польського населення до євреїв під час перших днів німецької окупації, коли регіоном прокотилася хвиля погромів.

Євреї пригадають, як "українці" (найчастіше - члени створеної ОУН "української народної міліції") грабували, били та іноді вбивали євреїв. Для пам’яті галичан-українців характерне тотальне "забуття" всього, що пов’язано з погромами.

В мене був досвід проведення інтерв’ю з жінкою з української діаспори, яка зустріла прихід німців у Львові 1941 року. Їй тоді було 15 років. Вона чітко могла описати події 30 червня 1941 року на площі Ринок та обставини похорону брата Романа Шухевича – Юрія, вбитого більшовиками у тюрмі на Лонцького та похованого на Личаківському кладовищі, але зовсім нічого не могла пригадати про переслідування євреїв у ті дні.

При тому для спогадів, як євреїв (у більшій мірі) та українців (у меншій) події 1939-1941 виходять на свого роду "другий план". Багато досліджень показують, що "пришвидшена" радянізації Західної України в якихось аспектах сприяла тому, як інтенсивно відбувалися погроми літа 1941 року. Це стосувалося, наприклад, поширення стереотипу "жидокомуни" серед галицьких українців та поляків.

Частково відбиття таких стереотипів можна почути від людей, які намагаються покращити українсько-єврейські стосунки в Україні.

Класичним прикладом такого світогляду є книга відомого львівського історика Євгена Наконечного "Шоа у Львові". У книзі автор ніби пише власні спогади про події кінця 1930-х та про радянську та нацистську окупації столиці Східної Галичини. Він був 1931 року народження, тому не міг пам’ятати багато подій, які описував у своїй книзі. Ймовірніше всього він користувався сімейними спогадами.

Серед цих стереотипів, ймовірно переданих у родинних переказах, наприклад, фігурують молоді євреї, які трохи не цілують радянські танки у 1939 році. При тому те, що так само радісно зустрічали Робітничо-селянську Червону армію багато українців - а, можливо, й хтось з поляків - жодного слова нема.

Чи хоча б "спогад" про те, як у радянському Львові у 1940 році на Пейсах з’явилася у продажу маца в магазинах? Яка може бути маца у радянському магазині?! Тому вивчення нових різнопланових джерел про події 1939-1941 року в Галичині є дуже актуальним.

Доповідь Ольги Колесник була присвячена саме тому, як радянська окупація Львова була відображена у спогадах євреїв, які пережили Голокост. Доповідачка при підготовці виступу працювала з оприлюдненими на Заході спогадами, а також реляціями, які зібрані в архіві Єврейського історичного інституту у Варшаві.

За висновками лекторки, події 1939-1941 року займають незначну частину спогадів євреїв, які пережили Голокост. Основна частина свідчень присвячена саме подіям 1941-1944 років. У спогадах євреї Львова сприйняли прихід більшовиків, як "менше зло" (у порівнянні з нацистами) та намагалися вижити, як і за будь якої іншої влади.

Леся Гасиджак: «Пам’ятання минулого робить нас українцями»

Публічне інтерв’ю з Лесею Гасиджак, очільницею Музею Голодомору, у рамках виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.

Хто насправді була дружиною гетьмана Мазепи

На Афоні знайдено унікальний рукопис, а в ньому — її ім’я, і це не Ганна Фридрикевич.

Іванна Климпуш-Цинцадзе: «Нам слід якнайшвидше завершити процес формування української політичної нації»

Розмова з Іванною Климпуш-Цинцадзе – головою Комітету Верховної Ради з питань інтеграції України до Європейського Союзу, віцепрем'єркою з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України у 2016-2019 роках.

Андрій Андрушків: "Дереву пам'яті потрібен гумус з історій"

Публічне інтерв'ю із магістром богослов'я, військовослужбовцем ЗСУ Андрієм Андрушківим у рамках виставки ГОЛОСИ Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.