Спецпроект

Європа, Культура, Революція

Уже виросла ґенерація просунутих, перспективних і "проєвропейських" архітекторів, готових принципово, арґументовано й обґрунтовано викорінювати "старйо" з вулиць і площ.

Фрагмент ілюстрації "Весь мир насилья мьі разрушим" із книги "Пять лет власти Советов"

ІП: Як це було у Львові у лютому 2014-го. Вочевидь, стосується не тільки Львова

Тротуарну плитку довбали, як тиждень тому в Києві, на Грушевського. Потім це каміння летіло у вікна казарми. Дзеленчало скло. Туди ж летіли "коктейлі Молотова". З багатьох вікон вирувало полум’я. Але казарма мовчала. Натомість кількатисячний натовп скандував "Банду геть!".

Коли ми приїхали на Рубчака, КПП внутрішніх військ палало. І що би там не діялося раніше, "ворог" уже не подавав ознак присутності. Пам’ятаю гурти хлопчаків із закритими обличчями та дрючками в руках. Скільки їм – 15, 16, 18? Хто скаже?

Можливо, хтось колись пояснить, чи треба було бити шибки та палити казарму, щоби її мешканців привести до покори народній владі. А також – хто, коли й за які кошти (у переддефолтній країні) відновить знищене та поверне "європейське місто" хоч би до напівєвропейського стану. Думаю, це зроблять зовсім не "юні герої-революціонери". Якщо зроблять взагалі.

Тепер оголосили, що то були перебрані курсанти Харківської академії внутрішніх військ. Але ж їх не були тисячі! Були тисячі юних львів’ян, які спокійно дивилися. Ще й допомагали, щиро вірячи, що допомагають "революції".

"Найбільше постраждала споруда обласної прокуратури на проспекті Шевченка. Там розбили цінні вітражі на сходовій клітці та в актовій залі", - передав телеканал "24".

Подібну картину я бачив біля будівлі УВС на площі Генерала Григоренка в ніч проти 19 лютого. Як розповіла мені дочка (а вона знає), наступного дня сюди прийшла група молодих реставраторів із Національного музею і під розписку забрала рештки побитого "юними героями-революціонерами" вітража 1911 року до своїх майстерень.

Якийсь підполковник, що ще залишався на посту, сумно прокоментував: "Знайшлася хоч якісь світлі голови, хоч хтось адекватний".

Головне управління МВС України у Львівській області, 19 лютого 2014 року

Те, що за 20 років у "європейському місті", "культурній столиці України" виросло покоління 15-17-літніх, готових азартно бити шибки, палити будинки, нищити доробок попередніх поколінь, руйнувати пам’ятки мистецтва – це дуже сумно.

Але з цього, мабуть, мало хто дивується. Адже повільно-неухильний процес "повзучої дегуманізації" (простіше сказати – деґрадації) всі ці роки тривав перед нашими очима. Ми до нього звикли і, здається, безсило махнули рукою (з "українським" телебаченням не позмагаєшся). Та й що візьмеш з юних люмпенів?

Але насправді ситуація ще серйозніша. Процес зайшов далі, ніж ми думаємо. Ось як цю ситуацію обговорювала наша молода еліта у Фейсбуку 19 лютого.

Галина, львів’янка, 22 роки: "Вітражі 1911 року! "Дякуємо". Розумію, що в даному масштабі подій це неймовірна дрібниця, це навіть не голка в сіні, але коли будівлю вдалось захопити без особливих зусиль, не бачу змісту трощити все на своєму шляху".

Тарас (вік – під 30; архітектор, випускник Львівської Політехніки; судячи зі змісту акаунта, завзятий ентузіаст Майдану): "Не можу зрозуміти цього жалю за історичними цінностями. Чим він породжений? Боїмося, що не зможемо зробити так добре, як зробили в 1911? За один день чи тиждень розкрадається коштів достатньо, щоб усе відновити. Історичність не є цінністю в собі. Новий вітраж матиме, можливо, навіть більше історичне значення".

Галина: "Наявність цінностей робить нас людьми! І в більшості випадків ці цінності вимірюються духовністю, а не матеріальними благами. В Яворові 4 роки тому обікрали і спалили дерев'яну церкву з іконостасом, який цінувався усім світом. Церкву відновили, але цінність у неї уже не та".

Тарас: "Не хочу вступати в довгу дискусію, але ця консервація історичного стану і трактування "давності" як "цінності" – це досить молоде явище, і вірю, що воно минуще і тимчасове".

Андрій (1984 р. н., випускник Львівського університету, ще один ентузіаст Майдану):  "Дались вам ті вітражі".

Ярослав (випускник ЛНУ 2010 року, мешкає у Франції): "Люди, ви смішні, чесно. Пошкодили тільки вітражі. Будівлі, яка збудована з каменю, нічого не загрожує".

Колись я такі фрази навіть не коментував би. Мовляв, sapient sat. Але, як свідчать сучасні реалії, коментарів не потребують здебільшого "пережитки совка". Вони ще з юності зберегли якийсь мінімум інтелігентності та вміння читати "між рядками". Щодо значної частини решти – здається, треба починати з "азів", з підвалин.

Бо, до речі, Тарас працює в приватній архітектурній майстерні. Його статуси свідчать, що нищення львівських пам’яток заради спорудження сучасних монстрів – не просто данина Молоху, не безпринципне заробітчанство.

Уже виросла ґенерація просунутих, перспективних і "проєвропейських" (він за Євромайдан життя віддасть) архітекторів, готових принципово, арґументовано й обґрунтовано викорінювати "старйо" зі львівських вулиць і площ. Якщо "старйо" нищить юний львівський люмпен чи курсанти Харківської академії внутрішніх військ – теж добре. Вони звільняють місце для  архітектури майбутнього, "зробленої так добре, як зробили в 1911".

І все це виглядає так революційно! До речі, більшовики теж робили революцію. І були – у своїй масі – на такому ж культурному рівні, що й деякі фейсбучні юзери. Враховуючи його, можна звернутися до образів, близьких сучасним львів’янам. Отже, маємо ще не рівень Шарикова, але вже наближаємося до Швондера з його хоровими співами і революційним завзяттям.

Скажуть: нині в Україні люди гинуть десятками, а ти про що зараз?! Але революції та війни колись закінчуються, а ментальність залишається. І потім будує підвалини "нового чудового світу".

21.02.2014

Автор: Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ

Джерело: Збруч.eu

ТАКОЖ:

Майдан як виклик для історика

Вибиту бруківку в центрі Києва пропонують музеєфікувати

В Українському домі пограбовано фонди Музею історії Києва. ФОТО

Музейники і "Самооборона" беруть під захист культурну спадщину

На Майдані убито історика

Інше за темою "Майдан"

«Диво на Віслі»: український вимір

Події серпня – вересня 1920 р. мали вирішальне значення в польсько-радянській війні. Перемога у Варшавській битві засвідчила здатність поляків відстояти своє право на незалежність. Втім без допомоги українських військ подолати Червону армію було би важче.

Чи там шукають витоки терору?

Останнім часом в нашому суспільстві йде обговорення витоків звірячої поведінки російських окупаційних військ в Україні в триваючій російсько-українській війні. Дехто з істориків та публіцистів вбачає ці витоки в більшовицьких та ширше комуністичних традиціях. Дійсно злочинів та репресій часів більшовицької диктатури можна навести чимало. Але чи були противники більшовизму в цьому плані краще?

Київ у більшовицькому вирі

Минуло 104 роки звідтоді, коли армія Української Народної Республіки дала бій у протистоянні з нестримною силою більшовиків, що наступала на українські землі з одним-єдиним гаслом: "Дайош Кієв! Смєрть Центральной Радє і єйо защітнікам", а командуючий російськими військами Михайло Муравйов, що пізніше влаштує терор в українській столиці напише: "Ету власть ми нєсьом на остріях своіх штиков"

Жах на селі

Перед вами — уривок зі спогадів Віктора Кравченка, українця, талановитого інженера, якому вдалося залишитися живим після розгортання репресій у СРСР за часів Сталіна. Він був членом комуністичної партії, який вірив, що СРСР може стати країною щасливого майбутнього, однак вчасно зрозумів, що таке тоталітарний режим, повсюдна брехня та системне винищення тих, хто чинив спротив злочинній системі. Віктору Кравченку вдалося втекти і за кілька років написати книжку
яка сколихнула весь західний світ.