Українська правда
Історична правда

Прекраснодушність посеред жахіття. Юрій Шевельов і його спогади

15.01.2019 _ Сергій Вакуленко
Версія для друку

Хоча назва спогадів Шевельова починається з "Я — мене — мені…", у них, крім самого автора, є й сила інших героїв, що ховаються за скромним продовженням "(і довкруги)". На сторінках тільки першого тому спогадів таких персонажів налічується 336.

Спогади Юрія Шевельова, вперше оприлюднені в другій половині 2001 року, стали й не стали тоді сенсацією в інтелектуальному житті України. Авторова приятелька Оксана Забужко, аж у червні 2002 року допавшися до цього "двоєтомища" в Нью-Йорку, читала його вечорами й відкривала, за її словами, незнаного собі Шевельова: "ну, конспіратор!" — ахала раз у раз".

Наприклад, тільки з цих спогадів вона довідалася, що Шевельов народився з німецьким прізвищем Шнейдер, а мати його з дому мала так само німецьке прізвище Медер. З того ж джерела врешті стало відомим справжнє місце народження Шевельова: Харків (а не польська Ломжа, що її називано в усіх дотогочасних довідкових виданнях).

Охочих знати більше про Шевельова під ту пору не бракувало; його постать викликáла щире захоплення в багатьох, але й була оповита напівтаємницею: тільки якісь фрагменти його життя були розкриті в низці газетних і журнальних інтерв’ю, тільки частина його наукового й есеїстичного доробку була передрукована в Україні.

Юрій Шевельов. Ломжа. Світлина бл. 1913 року.

Джерело: Архів-музей УВАН ім. Дмитра Антоновича

Мовознавці тоді лише з чуток знали про пляни видання в українському перекладі його архітвору — "Історичної фонології української мови". Задовго до виходу друком спогадів так само ходили чутки про них — і то було очікування якогось мало не одкровення: звідти мала прийти правда про самого автора, про його час і про сучасників.

Видана книжка перевершила всі сподівання, вразивши не тільки змістом, а й пружним, захопливим стилем, що не давав від неї відірватися.

Пригадую, як на мою кафедру української мови в Харківському педагогічному університеті одного дня восени 2001 року зайшла її завідувачка Лідія Лисиченко і з порогу звернула запитання до всіх присутніх: "Колеги, а чи читали ви спогади Шевельова?".

Між нею і мною тоді поточився жвавий обмін враженнями, аж ми обоє спізнилися на свої лекції. А то вже був час, коли заведенція обговорювати на роботі прочитані книжки відійшла в минуле…

Розгортанню літературної сенсації тоді найбільше завадила специфіка тогочасної книготоргівлі. У Харкові двотомовик спогадів продавався лише в осідку Харківської організації Спілки письменників на Чернишевській вулиці, де в одній із кімнат стояли великі стоси з обома томами. У тих небагатьох книгарнях міста, які ще не зникли, шукати його було дарма.

До Києва ще й у березні 2002 року книжки не доїхали, про решту України зайве й говорити. Багато хто з харківців особисто доправляв це видання своїм приятелям до інших місцин.

Ще на початку 2005 року я зміг придбати в Харкові один з останніх примірників другого тому на уклінне прохання віденського україніста Міхаеля Мозера, який конче жадав посідати цю книжку в своїй бібліотеці, але доступитися до неї не мав як.

Хоча назва спогадів Шевельова починається з "Я — мене — мені…", у них, крім самого автора, є й сила інших героїв, що ховаються за скромним продовженням "(і довкруги)". Насамперед це сучасники, яких він знав або принаймні бачив і чув (на сцені, на трибуні, в університетських коридорах і деінде).

На сторінках тільки першого тому спогадів таких персонажів налічується 336. Комусь із них присвячено кілька сторінок, когось ісхарактеризовано одним реченням, але завжди пластично, влучно й дотепно — хоч інколи дуже суб’єктивно (а як інакше?).

Серед цих осіб є нікому не відомі: няньки, куховарки, дрібні службовці, сусіди, родичі автора, — а є й зірки першої величини на тодішньому й пізнішому науковому, літературному, культурному, інтелектуальному, політичному небосхилі, як-от Леонід Булаховський, Олександр Білецький, Василь Сімович, Юрій Лавріненко, Володимир Кубійович, Лесь Курбас, Аркадій Любченко, Віктор Петров (В. Домонтович), Микола Шлемкевич, Микола Скрипник…

Книга спогадів Юрія Шевельова "Я, мені, мене... (і довкруги)".

Джерело: savchook.com

У Галичині, що про її мову Шевельов написав знамениту студію, колись ходило слово здесяткувати. Його значення — ‘вбити кожного десятого’; походить воно зі звичаю, заведеного в давньоримському війську, де за бунт або тяжкий непослух цілі підрозділи карано в такий спосіб.

Серед отих 336 осіб, що з ними контактував Шевельов, жертвами більшовицьких репресій (у різній формі) стали 38 — більше, ніж кожен десятий! Пропорція стає ще страшнішою, коли з загального числа відняти тих, чия доля невідома (128 осіб). Тоді виходить, що під репресії потрапив майже кожен п’ятий.

Серед них були й однокашники (школярі та студенти), й університетські викладачі (Вячеслав Бушуєв, Володимир Гершельман, Наталя Мірза-Авак’янц, Кость Німчинов, Павло Ріттер), і вишівські колеги (Лев Догадько, Сергій Матяш, Михайло Тетієвський, Леонід Хорт), і проти волі "шеф" і співавтор Наум Каганович, і курортна пасія Софія Вассер, і частина родичів (включно з Анатолем Носовим, який вирішально вплинув на себеусвідомлення Шевельова як українця), й багато інших людей з його кола спілкування.

А ще час від часу обривалося життя тодішніх знакових постатей, особисто бачених і чутих Шевельовим: тут і самогубства — чи "самогубства" Миколи Хвильового, Миколи Скрипника, Івана Микитенка, Панаса Любченка, й ув’язнення та смерть Сергія Єфремова, Миколи Куліша, Леся Курбаса.

Екзистенційне жахіття, створене безжальною сталінською каральною системою, тривало довгі роки. Людина звикає до всього — звикає вона й до невідступного страху за власну долю: а чи не буду я наступною мішенню, наступною жертвою?

Шевельов, син генерала царської армії (це своє неподобне "соціальне походження" він ретельно приховував), мав резонів боятися більше, ніж пересічний радянський громадянин, — проте й він до того звик: поки ще не моя черга, життя триває, — а може, моя й не прийде, якщо берегтися?

Ціна, заплачена за це, була високою: перетворення людських стосунків на нелюдські. У кожному співрозмовникові треба було запідозрювати сексота всюдисущої мережі НКВД, а отже — ніколи не казати нічого зайвого, нічого щирого.

 Юрій Шевельов та сестра Віра. Харків, світлина 1914 року.

Джерело: Архів-музей УВАН ім. Дмитра Антоновича

А ще краще — й не чути ні від кого нічого зайвого, адже ніколи не відомо, чи щирий твій співрозмовник. Замість обличчя треба було носити машкару, а вона, що довше її носиш, то дужче до обличчя приростає.

Звідси — "конспіраторство" в поведінці й у висловах, що залишилося в Шевельова поки віку (властиво, спогади й стали спробою позбутися його бодай на папері й насамкінець, розкривши віддавна таєні секрети).

До жахіття екзистенційного додавалося жахіття побутове. Злиденне животіння на материну зарплатню прибиральниці в промисловому тресті, мізерне харчування й спричинені ним шлункові, легеневі та шкірні хвороби, спільне мешкання в заблощиченій восьмиметровій кімнатці разом із матір’ю (а певний час і з сестрою) — всі ці реалії ранньорадянських буднів тільки формували зовнішні матеріяльні рамці загального порядку речей, що передбачав цілковите знеособлення й упокорення індивіда.

До радянської рутини належали "товариські суди", на яких дівчат ганьблено за фарбування губів (а самого Шевельова — за довгі нігті), до неї ж належали "проробки" викладачів, які мали повинитися й покаятися в методологічних хибах. То була ціла система метод "вивертати людину нутрощами назовні" (словами самого автора).

Попри всю майстерність Шевельова як українського стиліста, він залюбки вживав принагідно влучні чужі слівця на позначення деяких аж надто культурно-специфічних тямок. Серед них — англ. privacy, вираз, що його сенс пов’язаний з окресленням теренів, фізичних і духових, де особа може бути наодинці з собою та з близькими, теренів, на які не вільно зазіхати чужим.

Випускники Першої харківської торгпромпрофшколи.

Зліва направо: Ася Пєршина, Люся Биховська, Бася Березіна, Ната Брєдіхіна. Стоїть Юрій Шевельов. Харків. Світлина 08.11.1925.

Джерело: Архів-музей УВАН ім. Дмитра Антоновича 

Засвоївши його вже геть перегодом, в Америці, Шевельов увиразнив його концептуальну суть в одному з пізніх віртуозних есеїв:

"Головне, що несе в собі англійське слово, — це значення права бути собою, належати собі, мати свій дім — свій храм, мати свій світогляд, свої манери, починаючи від того, як людина думає, і аж до того, як вона одягається й зачісується. Це прий­нятна для людини й людей межа незалежности від держави, але також і від суспільства.

Схід Европи не виробив поняття privacy і спотворив поняття законности. А без їхньої наявности й їхньої гармонії існування індивіда стає неможливістю або мучеництвом. Запановує липкий морок візантійщини. Він обсотує людське життя і — найстрашніше — душу людини. Людина борсається в слизькому павутинні держави і безнадійно викривлюється".

Дарма що східний європеєць, Шевельов неухильно будував для себе privacy й чіплявся за своє право бути собою, кепкувавши з радянських кепок, що заступили капелюхи, й шукавши найменшої нагоди запізнатися з усім нерадянським у культурі, літературі, науці.

Олег Ільницький добачив у його спогадах певні прикмети "роману виховання" — і цей складник у них, поза сумнівом, присутній. Та цей із походження німецький жанр (Bildungsroman) на радянсько-українському ґрунті набуває особливого забарвлення: йдеться про себевиховання як спротив офіційному вихованню тебе, спротив тихий і водночас завзятий.

Нехай, потрапивши влітку 1940 року до Львова, Шевельов відчув себе безнадійним совєтом — із нього все ж був совєт незвичайний (без кепки), совєт, усією душею ладний переродитися. Стрижнем його внутрішнього світу була риса, що її сам автор схарактеризував мимохідь, але дуже влучно вдавшися знов таки до чужомовного окреслення: schöne Seele.

Найімовірніше, його взято з назви шостої книги широкославного роману Гете "Літа науки Вільгельма Майстера", що її в українському перекладі від Сидора Сакидона відтворено як "Визнання прекрасної душі".

Таким є буквальний — і цілком коректний — відповідник поданого вище німецького вислову, однак буквальність тут безнадійно збіднює зміст, який за ним стоїть. Ідеться про специфічну тямку з віддаленого простору та часу, інтелектуальний витвір німецького Просвітництва.

Найдокладніше її витлумачення належить Фрідріхові Шиллерові, який писав із цього приводу, зокрема, ось що:

"Бігме, воля пряміше пов’язана з чуттям, ніж із пізнанням, і в багатьох випадках було б недобре, якби нею мав керувати тільки чистий розум.

Мені важко добачити щось надто хороше в людині, яка, замало довіряючи голосові власного поривання, щоразу мусить озиратися на моральні приписи; навпаки, на високу повагу заслуговує той, хто впевнено покладається на цей голос без остраху збитися на манівці.

Це-бо доводить, що в ньому обидві засади дійшли такої взаємної згоди, яка є втіленням довершеної людяности,— і саме це називають душею прекрасною.

Тож у прекрасній душі гармонійно сполучаються чуттєвість і розум, обов’язок і хист, а виразом її є зовнішня вишуканість".

Супроти підказок чистого розуму Шевельов робив багато чого в житті. Тільки голос поривання продиктував йому замолоду екзистенційний вибір на користь українства, дарма що записатися росіянином було б і безпечніше, й вигідніше для кар’єрного поступу. 

 Юрій Шевельов — молодий викладач. Світлина 1931 року.

Джерело: Архів-музей УВАН ім. Дмитра Антоновича 

І від цього вибору він не відступить уже ніколи, навіть під німецькою окупацією в холодному й голодному Харкові, де признатися до власного німецького коріння означало екзистенційний порятунок: забезпечення мінімумом харчів і палива, потрібним для фізичного виживання.

Прекрасної душі не може бути й без естетичного складника — й нестримний, мало не маніякальний потяг Шевельова до мистецького життя (водночас і втеча від радянської буденності), вчащання насамперед до театрів, але й на всі приступні концерти чи виставки, — все це сформувало той "фірмовий" авторський стиль, що зіллявся з самим авторовим єством.

До Шевельова, як до мало кого іншого, прикладається славнозвісне Бюфонове: "[…] стиль — то й є людина". Есеї Шевельова (переважно літературно-критичного змісту, але часто присвячені й іншій, дуже розмаїтій проблематиці) набули статусу неперевершеного взірця цього жанру в нашому письменстві.

І у 2013 році Український центр міжнародного ПЕН-Клубу, Києво-Могилянська бізнес-школа, видавництво "Дух і Літера" та Український науковий інститут Гарвардського університету заснували Премію модерної есеїстики його імені.

Однак і ті публікації Шевельова, в яких мало б цілком панувати ratio, — наукові розвідки, зокрема й вузькоспеціальні, — на велику міру вирізняються рідкісною композиційною вибагливістю, що надає їм неповторного шарму.

Можна тільки тішитися з того, що унікальний шевельовський писальницький хист був поставлений на службу українській справі, і, раз узявши на себе цей обов’язок, автор ні на крок не відступив від нього доки віку: для нього, як і для Івана Франка, то був обов’язок песій.

Кшталтування прекрасної душі відбувається в певному довкіллі, що для Шевельова ним була поневолена Україна 10—30‑х рр. ХХ ст. Обставини радянського побуту мало сприяли мандрівкам, тож досвідне знаття її в Шевельова було фрагментарне: він побував на Полтавщині й у Полтаві, на Херсонщині й у Херсоні, відвідував Київ і Одесу, мало не щоліта їздив до Криму (який, зрештою, тоді не належав до Української Соціалістичної Радянської Республіки).

Визначальний вплив на нього справили троє міст, що в нашому просторі є структуротвірними: Харків, Київ, Львів.

Харкову Шевельов у любові не освідчувався. У спогадах він позирає на рідне місто критично-скептичними очима "світобіжця", що знає справжню ціну речей, — і воно постає перед читачем в усій своїй неподоланій провінційності, попри заявлені було претензії на вищий статус у період до перенесення столиці УСРР у Київ 24 червня 1934 року.

Проте там, де автор розповідає про себе в Харкові, часом буває тяжко розрізнити, чи він сам є частиною міста, чи місто частиною його. Стосунок між Шевельовим і Харковом, мабуть, найкраще окреслює вислів "плоть від плоті": їхні достоїнства та вади на велику міру спільні.

Навіть навернення Шевельова на українство в на позір російськомовному місті не було чимось винятковим: із-поміж власних однокашників (зі школи чисто російської) він ізгадує ще двох, які перегодом долучилися до творчої праці по-українськи, — Олександра Леїна та Людмилу Биховську.

Спогади Шевельова змальовують його персональний (і незрідка суб’єктивний) Харків; тут немає навіть натяків ні на його славнозвісну концепцію чотирьох Харковів: козацького, купецького, "м’ятежно"-українізаційного та сіро-безобличного "соціалістичного" (що на зміну цьому останньому мав би прийти духово суверенний п’ятий Харків), — ні на засадниче протиставлення харківської інертности та львівської ініціативи.

Коли в 1941 році прийшли німці (до Львова 30 червня, до Харкова 26 жовтня), реакцією місцевої людності в Харкові було бездіяльне вичікування, вві Львові політичний чин — Акт відновлення Української державності.

Визначальною частиною персональних харківських пережиттів Шевельова були високі студії. З висоти свого пізнішого досвіду він їх поцінував досить критично, а в полемічному запалі міг удаватися й до геть нищівних характеристик, як-от (у принциповій суперечці з київським Інститутом мовознавства): "[…] "солідний радянський заклад" випустив мене цілковитим недоуком […]".

Прізвище Шевельова на меморіальній дошці на вшанування трьох відомих письменників, які творили в Харкові. Встановлений 26 березня 2016 року на будинку Харківської обласної організації Національної Спілки письменників України. 

Джерело: kharkiv-nspu.org.ua

Диплом Шевельов одержав у 1931 році від закладу, що мав назву Харківський педагогічний інститут професійної освіти (незграбно скорочувану до ХПІПО), однак в істоті речі то був перед­революційний Університет, нехай обскубаний і знекровлений.

Ступінь кандидата філологічних наук йому в 1939 році надав знов-таки Харківський університет, у межичасі офіційно відновлений, — тож саме його й годиться уважати за alma mater Шевельова.

Звісно, з Оксфордом, Сорбонною чи Гарвардом йому й у найліпші часи годі було рівнятися славою, проте некепсько вишколювати своїх студентів він умів завжди. Влучну характеристику йому виписав був великий харківський попередник Шевельова — і його "навчитель із книжок" — Олександр Потебня: "Про університет можу сказати, що в цілому він давав більше, ніж можна б очікувати, дивлячись поодинці на викладацькі сили".

Зваживши все, Шевельов, вочевидь, пристав би на таку оцінку, — не дурно ж на старі літа, правлячи про українські мовознавчі школи, він наполягав: "Якщо я кудись належу, то до харківської".

Враження Шевельова з Києва були радше прикрі. У перший свій приїзд туди він побачив місто занедбано-заштатним і недоречно горбкуватим, і навіть пам’ятна подія — урочистий бенкет у Всеукраїнській академії наук з нагоди шістдесятиріччя Михайла Грушевського 3 жовтня 1926 року — не переважила тоді загальної емоції розчаровання.

До Києва Шевельов не мав особливої охоти вертатися, надто після примусового відрядження туди влітку 1934 року, коли він проти власного бажання потрапив у співавтори шкільної граматики української мови до тодішнього диктатора в українському мовознавстві Наума Кагановича.

Зовсім чужим почувався Шевельов у відукраїнщеному піднімецькому Києві взимку 1943 року, зупинившися там на якихось три тижні під час утечі на Захід. Київське мовознавство асоціювалося йому, крім Кагановича, з постатями невиразно-бляклого компілятора Пантелеймона Ковалева, компартійного ортодокса й русифікатора Івана Білодіда та його вірного послідовника Віталія Русанівського.

Емоційно Шевельов Києва цурався, хоча раціонально, як науковець, чудово розумів його осередковість в українському просторі, — не дарма ж і назва однієї з його книжок на теми східньослов’янської та польської лінгвістики й філології звучить "У Києві й довкола".

Душевне примирення Шевельова з Києвом сталося аж наприкінці травня й на початку червня 1995 року, коли він, бувши вже 86‑річним, побачив місто по-новому.

У листі до близького приятеля, письменника Олекси Ізарського (Мальченка), Шевельов описав свої тодішні враження в стилі прозового славоспіву:

"І понесло мене до Києва і до каштанів. (А каштани київські, щоб Ви знали, видовище величне й неймовірне, аж дух займає. Це я вперше в житті в Києві під цю пору цвітіння.) І бувши в Києві в таку пору, коли всі вулиці наче в білій фаті, в вінчальному поході, думав я про Вас не раз, бо нічого подібного я ніде ніколи не бачив — не те в Парижі, не те в Харкові…".

Його номер у готелі "Хрещатик" на кілька днів став осереддям українського інтелектуального та культурного життя:

"І до людей я не ходив, а давав їм ходити до мене. І була процесія дуже мила й славна. Прийшли на розмову, кожний або майже кожний зосібна — Валерій Шевчук, Дзюба, Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Корогодський, Івченко з Харкова приїхав, Оксана Забужко, Поповичі, перекладачі з німецької, між іншим і "Доктора Фавстуса", і ще інші, дуже симпатичний народ, і кожний з головою.

Приїхав Загребельний і забрав до себе і цурюк… Це все були емпіреї нашої літературної і коло еліти. Боюся бути кучерявим, але […] тут, у приміщеннях, а зокрема в моїй готельній кімнаті, було це піднесенням на вершини".

У Львів, на відміну від Києва, Шевельов був закоханий одразу. Після короткої прелюдії влітку 1940 року він прожив справжні тринадцять "медових місяців" у галицькій метрополії під час війни, в 1943—1944 років.

Тут він ізнайшов близьких собі людей (що над ними всіма височіла постать Василя Сімовича), тут він почувся духово розкріпаченим. Львів імпонував йому своєю питомою европейськістю — і примітно, що й він імпонував львів’янам тим самим.

Марія Струтинська, чільна львівська літературна дама, так підсумувала свої враження від новоприбульця з Харкова: "Стриманий, дуже європейський, з ноткою самоіронії Шевельов…".

 Інформаційна дошка Юрію Шевельову на фасаді будинку на №14 на вул.Конопницької у Львові, в якому протягом 1943—1944 років проживав Юрій Шевельов. Встановлена до 105-річчя з дня народження  

Східняк і західняцьке місто дійшли цілковитої гармонії: молодий харківський філолог усотував у себе інтегрально українське світосприйняття, а місцева преса радо заповнювала свої сторінки його дедалі впевненішими пробами пера в публіцистиці, де стилістична вправність сполучалася з недокучливою, але ґрунтовною науковістю.

Зрештою, тодішній Львів не був суто галицьким; у воєнних злигоднях він став місцем прихистку та зосередження освіченої верстви всієї України. Обмін думками, гарячі дискусії про долю та призначення України ціхували його інтелектуальний клімат — і для Шевельова то була важлива нова школа.

Супроти недоукраїнських Харкова та Києва Львів поставав перед Шевельовим як інший світ, і він просто не бачив у ньому польського складника (дарма що під ту пору він кількісно стояв на першому місці).

Звісно, і Львів теж із походження був провінцією, нехай не російською, а цісарсько-королівською, — але ця провінція спромагалася на духові здвиги, що з-поміж них особливий слід у пам’яті Шевельова залишило величаве виконання Людкевичевого "Кавказу" за Шевченком у Львівській Опері 11 квітня 1943 року.

У селі Гаї піді Львовом (тепер Пустомитівського району) на Великдень того ж року відбувся й символічний акт відрадянщення Шевельова, коли його перевдягли в традиційний народній стрій, щоб ізробити пам’ятну світлину. Якщо Харків Шевельова породив, то Львів його огранив.

Тим часом екзистенційне жахіття тривало: на зміну більшовицькому теророві та злидням прийшло безголов’я війни та втечі. Шевельов обрав собі шлях вигнанця. На Захід його вела звивиста путь.

Із загроженого Львова він спершу потрапив на самісінький окрайчик української етнічної території — до лемківського сільця Солотвини під Криницею, де прожив чотири місяці в 1944 році. Під ту пору в "Краківських Вістях" з’явилися його роздуми над долею нової еміграційної хвилі, що полишала Україну:

"А все-таки сучасна масова еміґрація виховує і освідомлює. Школа страшного побольшевицького досвіду переходить в "університет галицької організованости". Важкі умови навчання, дай Боже, щоб їх не було, а все-таки і вони виховують, розкривають очі, вчать, організують. Наша історія багата на парадокси. Це один з них".

Ішлося про правдивий екзод [вигнання — ІП]. Із-поміж людей, яких Шевельов згадав у споминах і чия доля відома, рідну землю покинули 86 — понад 40% загального числа. З них велика частина — то освічена еліта нації.

Були вони з різних куточків України: харківці Юрій Бойко-Блохин, Олекса Веретенченко, Михайло Ветухів, Володимир Державин, Володимир Доленко, Олег Зуєвський, Микола Оглоблин, Олександер Попов, Олександер Семененко, Петро Шатун, галичани Володимир Блавацький, Олекса Горбач, Святослав Гординський, Ростислав Єндик, Кость Кисілевський, Василь Лев, Володимир Мартинець, Юрій Стефаник, Михайло Хом’як, волиняки Юрій Косач, Параскева Багринівська, подоляни Галина Журба, Григорій Костюк, Олекса Парадиський, чернігівець Василь Дубровський, наддніпрянець Василь Чапленко й багато інших.

Хоча не всім пощастило вповні зреалізуватися на чужині, науковий і літературний доробок цього покоління еміґрації дивує своїм огромом. Поширившися в Україні головно вже по набутті нею незалежності, він став невід’ємною часткою нашої теперішньої системи інтелектуальних координат.

Криницею закінчується перший том спогадів Шевельова, названий "В Україні". Звідти його дорога стелилася через Словаччину та Австрію спочатку до саксонського містечка Плауен, потім до баварських Фюрта та Мюнхена, шведського Люнда.

Цій частині його біографії присвячено другий том спогадів — "В Европі" (він охоплює 1944—1952 роки). Найдовше — півстоліття без кількох місяців — він прожив у Сполучених Штатах Америки, спершу два роки в Гарварді, потім у Нью-Йорку. Досі ходять чутки про існування третього тому спогадів — "В Америці".

Один фрагмент їх — про гарвардські часи — таки був оприлюднений. Однак якоїсь довершеної версії, бодай чорнової, цього гіпотетичного третього тому в обігу немає. Очевидно, автор намагався його писати, але насамкінець із цього задуму зрезигнував [облишив — ІП]. У листі до Олекси Ізарського від 4 грудня 1992 р. він зізнавався:

"Спогади мої безнадійно не пишуться. Одне те, що поточні справи — то коректи…, то допомога Харкову. А я вже 20 годин на добу працювати не можу. А найголовніше, що нема ентузіязму. Це ж має бути частина американська, а я чимраз далі від Америки, а собак вішати все таки не відповідає…"

Тим часом, саме в не дуже любій Шевельову Америці його дослідницький хист розкрився вповні. У нью-йоркському Колумбійському університеті сягнула вершка його академічна кар’єра (він став ординарним професором слов’янської філології), тут він написав найповажніші наукові праці, включно зі своїм архітвором — "Історичною фонологією української мови".

Особистий парадокс Шевельова полягав у тому, що на чужині він у деяких ділянках зробив більше, ніж на батьківщині цілі інститути за багато років, — але вдома він і мріяти не міг би про такий доробок! Американську частину його життя можна реконструювати хіба що на підставі його дуже широкого листування з десятками осіб, розсіяних по всіх світових усюдах.

На жаль, розшукування його листів в архівах приватних осіб пов’язане з великими труднощами, й дотепер вийшла друком тільки мала частка з цього масиву документів (серед кореспондентів — Йосип Дзендзелівський, Олекса Горбач, Єжи Ґедройць, Юрій Бойко-Блохин, Григорій Костюк, Оксана Забужко, Ігор і Ольга Муромцеви, Ростислав Доценко та ін.).

З уприступненої частини епістолярію Шевельова постає образ людини, що невтомно працювала до глибокої старості, зберігаючи аж до 90 років ясний аналітичний розум і чіпку пам’ять.

Вислід цієї роботи він сам стисло підсумував у листі до Юрія Бойка-Блохина від 31 жовтня 1983 року: "Я думаю без зайвої скромности, що в своїй ділянці я зробив не менше, ніж Грушевський усвоїй".

Цією ділянкою було українське мовознавство в різних його аспектах (історичному, синхронному, соціолінгвістичному, лінгвопоетичному, прикладному), а головний осяг полягав у доведенні самостійності української мови щонайпізніше від VII ст.

Спогади Шевельова не є науковою працею. У них легко побачити певну — й часом немалу — домішку суб’єктивізму в оцінці людей, творів, подій, архітектурних пам’яток та ін. Ідеться про історію доби, подану через індивідуальне заломлення.

Однак не один науковець знайде в цій книжці багатющий і цікавущий для себе фактичний матеріал із різних галузей науки, культури, літератури, повсякденного та політичного життя (особливо багато Шевельов писав про театр, інколи подаючи розгорнутий аналіз найпримітніших явищ).

Що ж до звичайного читача, просто ласого на добірне українське слово, то він матиме поживу на не один духовий бенкет.



Сергій Вакуленко
Голова Харківського історико-філологічного товариства, кандидат філологічних наук, доцент.

Теми: ХХ сторіччя, історія України, література, письменники, США



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter