Українська правда
Історична правда

Литва під кулеметними зливами. Епізод перший: "Червоні йдуть!"

15.02.2019 _ Артем Петрик
Версія для друку

За неповні 24 місяці вчорашні селяни, студенти, журналісти, інженери навчилися не тільки мріяти про "зелену Литву на Німані", але й помирати за неї. Ховаючи друзів, вони швидко зрозуміли – свобода має суворе солдатське обличчя з глибокими слідами багнетних і шабельних ран…

Сторіччю початку визвольних змагань литовського народу присвячується.

Нація прокидається

16 лютого 1918 р. в Вільнюсі відбулася подія, якій судилося назавжди змінити історію литовців, повернувши їх на шлях відродження суверенності і свободи. На весь світ голосом Акта незалежності Литовська Тариба (Рада – національний орган влади утворений у вересні 1917 р.) заявила про відновлення держави литовського народу.

Після багатолітнього чужоземного поневолення і десятиліть, здавалося б, безпробудної "національної летаргії", наче з глибини віків та хащ прадавніх балтійських лісів Литва поверталась на історичну сцену.

Утім, мало хто з 20-ти підписантів Акта незалежності, що зібралися в ті морозні лютневі дні на Замковій вулиці вершити долю Литви, міг собі уявити, наскільки величезною буде прірва між декларативною та реальною незалежністю Батьківщини.

Окупована протягом майже трьох років, Литва знаходилася під контролем німецької адміністрації Обер Ост [Верховне командування всіх німецьких військ на Сході – ІП]. Німці, як виявилося, не розділяли патріотичних поривів литовської інтелігенції.

Кілька місяців кайзерівці "гралися" з литовцями у ліберальність, дозволили створити свій законодавчий, представницький орган (щоправда він перебував під невсипущим оком "германського орла"), делегувати депутата Тариби на з’їзд поневолених народів Росії до Києва, де литовський представник Аугустінас Вольдемарас єдиним з поміж всіх учасників форуму заявив про рішучі наміри Литви отримати повну самостійність і тому подібне.

 Члени Литовської Тариби

Проте коли "нагора" видали Акт від 16 лютого, в якому з поміж іншого говорилося: "…Рада Литви, як єдиний представник литовського народу… проголошує відновлення незалежної держави Литва, заснованої на демократичних принципах… оголошує про припинення всіх державних відносин, котрі раніше пов’язували цю державу з іншими націями", у "пруссаків" луснув терпець.

Уже наступного дня тираж газети "Лієтувос айдас" (друкований орган Ради Литви) конфіскували і спалили. Хоча в умовах чужоземного поневолення всі документи, само собою, виглядали фікцією.

Сувора дійсність протверезила романтиків, ейфорія миттєво покинула гарячі голови литовських політиків.

Проте пізніше, навесні 1918 р. депутатам Тариби таки вдалося добитися в Берліна визнання Литовської держави, у "союзі" з Германською імперією. Однак це мало кого вводило в оману. Окупація продовжувалася.

Усе більш впевнено стали лунати голоси, які прямо говорили: реальна свобода для країни може бути забезпечена лише руками литовського народу і його національних збройних сил.

Спроби утворити власну армію неминуче викликали роздратування Берліна. Німцям потрібна була лише "бутафорська" Литва з "кишеньковою" Тарибою. Втім, скоро у литовців з’явився шанс визволитися від набридливих "союзників" і самостійно зайнятися творенням власної історії.

Листопад 1918 р. підвів межу під існуванням імперії Гогенцоллернів. Розчерк пера у вагончику посеред Комп’єнського лісу припинив всесвітню різанину. Для литовського народу і його новонародженої держави наближався момент істини…

"Тернистий шлях" до бажаної незалежності нація тільки-но починала. Молоду країну чекала бура від крові "дорога сліз". На зміну германському імперському проекту приходили нові.

Не тільки відновлена після 123 років бездержавності Польща, але й російські шовіністи – білогвардійці, які марили "єдиною неподільною Росією", а також московські більшовики з їх концепцією світової революції і чути нічого не хотіли про суверенну Литву.

 Текст Акта про незалежність Литви:

"Рада Литви на засіданні 16 лютого 1918 одноголосно вирішила звернутися до урядів Росії, Німеччини та інших держав з наступною декларацією:


Рада Литви, як єдиний представник литовського народу, ґрунтуючись на визнаному праві народів на самовизначення, і на резолюції Литовської Вільнюської конференції 18-23 вересня 1917 року, проголошує відновлення незалежної держави Литва, заснованої на демократичних засадах, столицею якої є місто Вільнюс та оголошує про припинення всіх державних відносин, які існували раніше з іншими народами.


Водночас Рада Литви заявляє, що засади Литовської держави
і її відносини з іншими державами має остаточно встановити
Установчий сейм, який буде скликаний якомога швидше і який буде обраний демократичним чином усіма жителями країни.
У зв'язку з цим Рада Литви, шляхом інформування про це уряду...,
просить визнати незалежну Литовську державу"

У планах кожної з цих сил їй відводилося місце підпорядкованої території, малопомітної частинки великодержавного цілого. Виходячи з цього, у народу Литви вибір був невеликим – розчинитися у чужій державі або боротися і довести своє право на життя, вирвати у історії щасливий білет під назвою "незалежність"…

Литва вирішила битися!

Визвольні змагання литовського народу   (1918 – 1920) – включали три військові конфлікти: литовсько-радянську війну; боротьбу проти білогвардійської навали "бермондтовців" і литовсько-польську війну.

Роки Війни за незалежність стали справжнім "ходінням по муках" і одночасно "школою мужності" для захисників юної Республіки.

За неповні 24 місяці вчорашні селяни, студенти, журналісти, інженери навчилися не тільки мріяти про "зелену Литву на Німані", але й помирати за неї. Ховаючи друзів, вони швидко зрозуміли – свобода має суворе солдатське обличчя з глибокими слідами багнетних і шабельних ран…

У ті часи ніхто, окрім самих литовців, не вірив у життєздатність Литовської держави. Спроби знищити її слідували одна за одною. "Пальма першості" тут належить невгамовним більшовикам.

Нашестя "будівничих світлого майбутнього" починається

13 листопада 1918 р. Радянська Росія в односторонньому порядку анулювала Брест-Литовську угоду з "покійною" Німецькою імперією і почала відкриту агресію проти ще не зрілих країн Балтії.

Свою інтервенцію більшовики нарекли "визвольним походом". Робітничо-селянська Червона армія (РСЧА) просувалися вглиб литовської території майже не зустрічаючи опору. Литовська влада перебувала в розгубленості, не мала практично ніяких організованих регулярних підрозділів і матеріальних ресурсів.

Характерно, що деякі литовські політики, перед цим, перебували в наївній впевненості, що можна відмовитися від регулярних збройних сил і перейти до міліційної системи.

Проте чим ближче підходили радянські війська до Вільнюса, тим швидше "тверезіли" пацифісти при владі.

Стало ясно – щоб урятуватися, потрібно діяти й боротися. Тим більше, що ситуація погіршувалася прямо на очах. За відпрацьованою схемою, більшовики взялися творити фейковий тимчасовий революційний уряд Литви на чолі з комуністом Вінцасом Міцкявічусом-Капсукасом.

Він, у свою чергу, 16 грудня проголосив утворення маріонеткової Литовської Радянської Республіки. За тиждень "народний уряд" прогнозовано визнала Москва.

Народжена в боях

За кілька тижнів до цього литовське керівництво, потроху прийшовши до тями, нарешті почало організовувати армію. 23 листопада 1918 р. голова уряду, і за сумісництвом, перший міністр оборони Аугустінас Вольдемарас підписав наказ про формування першого полку армії Литви. Ця дата, у наші дні відзначається як День литовських воїнів.

Величезною проблемою стала нестача офіцерського корпусу нової армії. На той момент під рукою у литовського керівництва перебувало 128 військовослужбовців, з яких 28 – офіцери. Основний тягар по формуванню нової армії ліг на плечі генерала Сільвестраса Жукаускаса.

 Легендарний "творець" генерал Сільвестрас Жукаускас

Польський шляхтич Сільвестр Жуковський, генерал-майор колишньої царської армії, відзначений у роки Першої світової Георгіївською зброєю за хоробрість, і став одним з головних рятівників Литовської держави.

Йому вдається відносно швидко приступити до творення регулярного війська, в подальшому небезпідставно заслужити у земляків неофіційний титул "творця литовської армії".

Першим підрозділом Війська Литовського став створений 23 листопада у Вільнюсі 1-й піхотний імені Великого князя Литовського Гедимінаса полк. Через два тижні сформували 2-й піхотний імені Великого князя Альгірдаса полк.

Та попри гучні назви, литовські частини нараховували менше 300 бійців. Практично одразу їм довелося прийняти "бойове хрещення". Командування було змушене кидати всі наявні сили у пекло, намагаючись призупинити наступ червоноармійців і місцевих комуністів.

У цих дебютних боях новонароджене Військо Литовське захоплює свою першу техніку – бронеавтомобіль "Фіат-Іжорський".

Однак протистояти радянському натиску, поки ще нечисленні, загони патріотів не могли. Наприкінці 1918 р. "червоне" угрупування, що діяло у Литвi, досягло 18 тисяч бійців. До його складу увійшли: Псковська дивізія, Інтернаціональна дивізія та інші частини.

У ході наступу грудня 1918 – січня 1919 рр. "боло" (жаргонне найменування більшовиків) захопили більшу частину литовських земель. 5 січня РСЧА зайняла Вільнюс. Державні органи Республіки у терміновому порядку евакуювалися до Каунаса, що став тимчасовою столицею.

Заради справедливості скажемо, що у Вільнюсі литовці чинили лише символічний опір більшовикам. Через нечисленність їх дії тут були неефективні.

Тим не менш, незадовго до евакуації, 1 січня 1919 р. литовські військові здійснили демонстративний акт. Десять бійців на чолі з комендантом Вільнюса Казісом Шкірпою підняли литовський прапор на Башті Гедимінаса. І сьогодні, 1 січня щорічно відзначається як День прапора Литви.

Оборону міста тримали озброєні польські загони з числа Самооборони Литви і Білорусі.

В умовах інтервенції єдиним спасінням з трясини, що затягувала Республіку все глибше, могли бути тільки рішучі дії. Терміново потребували "кризового менеджера"…

Секретна зброя Литви

…І на щастя, у литовців він був…навіть два. Говорити про першого – Міколаса Слежявічюса, що всівся у прем’єрське крісло 26 грудня 1918 р., можна було б довго.

Зараз достатньо буде короткої характеристики – твердий державник, авторитарний і жорсткий. Він терпіти не міг другого – Антанаса Сметону, однак, всупереч цьому, вони обидва зуміли стати тандемом, який і витяг Литву "за комір" з історичного колапсу.

Сметона – голова Держаної Ради Литви, взагалі унікум. Людина незрівняного інтелектуального дарування. Поєднував у собі таланти блискучого публіциста і оратора з залізною волею та холодним прагматизмом.

"Дует" Сметона-Слежявічюс з’явився неймовірно вчасно на литовському політичному горизонті. Він і став тією головною "секретною зброєю" Республіки, її мозковим центром.

 "Джокер" Республіки та "Головний лис" балтійської політики.  Майбутній "Вождь нації" Антанас Сметона у часи першої президентської каденції (1919 – 1920). Поштівка.

У кризові січневі дні, коли більшість вже зневірилася в успіху литовської справи Сметона розробив свій план порятунку Батьківщини. Разом з Вольдемарасом вони їдуть до Берліна, де пощастило вибити кредит у 100 млн. марок.

Отримані гроші миттєво пішли на забезпечення армії. Крім того, Сметоні вдається залучити німецьких військових інструкторів – вони, хоча б, частково, компенсували хронічний дефіцит офіцерського складу у литовському війську.

Німецькі частини, чий вивід із Литви призупинили, тепер змушені були включитися у бойові дії проти "червоних". Німці також надали допомогу озброєнням (в січні 1919 р. передали 2 тис. гвинтівок). 

Ще одним вдалим, а, може, й рятівним ходом керівників країни стало оголошення набору добровольців в литовську армію. Слежявічюс звернувся до всіх охочих поповнити ряди Війська Литовського. Волонтерам обіцяли надати земельні ділянки.

Вербування здійснювалося й за межами Литви – в Німеччині та серед балтійських німців. Подальші події показали правильність таких дій. Прем’єр, як і голова Державної Ради, були з когорти тих, хто здатен був управляти і палаючим велосипедом…

Уже в січні до Литви прибули перші групи німецьких добровольців. У березні, створили волонтерський підрозділ з 400 багнетів, який пізніше розгорнули у Південно-литовську Саксонську добровольчу бригаду триполкового складу.

 Добровольці

Завдяки такій підтримці литовські загони зуміли зупинити радянський наступ на лінії Каунас–Алітус. Тимчасову столицю було врятовано.

Литовське командування використало перепочинок для прискорення створення боєздатної армії. Військо постійно зростало, і в лютому під знаменами Війська Литовського перебувало вже 8 тис. бійців.

Переграти Леніна: місія нездійсненна?

Треба визнати, мало кому вдавалося переграти більшовиків у ту трагічну "добу кривавих вихорів" 1917–1922 рр. Тим більшою була перемога, коли проти "червоних" задіювали їхню ж ідеологічну зброю.

В особі каунаських правителів більшовики отримали холодного і дуже практичного ворога, далеко не "відгодованих куркульських синків" як їх намагалася змалювати комуністична пропаганда.

Дует "хитрунів" Слежявічюс – Сметона швидко зметикували чим можна привернути населення на свій бік і здолати "тибла" (образливе прізвисько, яке дали естонці бійцям Червоної армії та комуністам у роки Естонської визвольної війни 1918–1920 рр., походить від нецензурного словосполучення в російській мові).

 Литовське військо. Плакат часів Війни за незалежність

Алгоритм був дуже простим…

Нічого так не чекала більшість населення колишньої імперії Романових, ніщо так не хвилювало багатомільйонні селянські маси від Балтії до Владивостока, як вирішення віковічного і вже "набридлого" "земельного питання".

Не було жодної різниці, чи ходили вони у дерев’янних постолах, чи носили вишиванки, а може, витирали спотілі потилиці під тюбетейками – всі жили і марили одним: жагою власного клаптика землі.

У роки революційної "заметілі" владу зберігав лише той, хто зумів би закохати у себе село та його мешканців.

Литва, не була виключенням – нею міг правити лише той хто заволодів умами литовського селянина. "Вічний козир" вдало витягнутий із рукава литовського уряду в дні вирішальної битви за підтримку села (навесні 1919 р.) і зробив усю "гру".

Селянству пообіцяли роздачу землі, добровольцям, які вступали в армію Республіки вже почали надавати їх законні 50 гектарів на особу.

Більшовики ж проголосили націоналізацію, але не квапилися вирішувати "селянську проблему". Тобто, своїми руками віддали ініціативу "буржуям" з уряду Міколаса Слєжявічюса.

На руку Литві зіграв і класовий склад її керівників – часто вихідців з простих родин "гречкосіїв". Саме вони, в основному, осіли у владних кабінетах молодої країни і ніяк не були схожі на "золотопогонників" чи "дворянчиків".

Навпаки, здавалися близькими простому литовцю – "хлопцями із сусіднього двору" (принаймні ззовні).

Тож для більшовиків "потяг пішов". Комуністам було дуже важко впевнити міцного патріархального литовського господаря, десь з під Алітуса, що чужинці-марксисти з їх незрозумілими космополітичними ідеями та атеїзмом чимось кращі за "своїх" що сидять у Каунасі.

Ще одним вдалим ідеологічним ходом литовського уряду була мобілізація ідеї "народної Литви", "Дому для всіх", що давало можливість об’єднати як литовців так і численні громади нацменшин навколо "справедливої" держави "простих людей".

Боротьба за вільний "Дім для всіх" у розпалі, "червоні" на підступах до столиці. Заклик литовського уряду до білоруського населення виступити на захист Республіки (Газета "Весьці часового уряду", №1, 1919 р.)

З одного боку, це творило культ селянина – "господаря", такий характерний і для подальших років існування міжвоєнної Литовської Республіки. Саме він і втілював у собі якості хранителя національних цінностей, як вони тоді уявлялися – католицької віри, мови, родинного побуту.

З іншого – нацменшинам також давали зрозуміти – вони частина державного моноліту молодої Республіки. У цьому плані показово, що, наприклад, литовські євреї – литваки, активно підтримували саме "самостійників".

Більше 2-х тисяч їх влилося в ряди Війська Литовського. 23 з них були відзначені Хрестом Вітіса – вищою нагородою Литви (введена у 1919 р.). Тільки одна іудейська община міста Паневежис дала 80 добровольців до лав збройних сил.   Загалом, таке собі "братство народів по-литовськи".

Свинцева хуртовина: більшовики рвуться на Каунас

У лютому 1919-го затишшя на фронті змінилося різким загостренням. Розгорталася Каунаська наступальна операція Червоної армії, котрій судилося стати однією з переломних у ході Визвольної війни литовського народу.

Сім діб безупинно тривали кровопролитні битви на підступах до серця Республіки. Більшовицьке командування планувало оточити місто й узяти у "мішок" литовські частини та німецьких добровольців, що утримували цей плацдарм.

На кону стояла незалежність, і це прекрасно розуміли в Генеральному штабі Війська Литовського. На захист Каунаса кинули практично всі наявні сили.

Операція розсипалася на ряд локальних боїв за оволодіння стратегічними точками. Литовці та іноземні волонтери чинили запеклий опір і у відчайдушних зустрічних зіткненнях зуміли таки вирвати перемогу.

Ключем до успіху стало утримання міста Кедайняй – основного північного вузла оборони Каунаса. Міста Шета, Езнас та Алітус у ході кривавих зіткнень переходили з рук у руки.

 На Каунаському напрямку. Литовська артилерія веде вогонь. 1919 р.

У ході боїв за Алітус загинув Антанас Йозапавічюс – перший литовський офіцер, який поляг у Визвольній війні. Прикриваючи відступ свого підрозділу 24-й річний Антанас залишився один на Алітуському мосту де і зустрів смерть. Пізніше його тіло відшукають і з почестями поховають на кладовищі коло Церкви Всіх Святих в Алітусі.

Там він нарешті знайде спокій поруч з іншими 114 добровольцями, вбитими при обороні міста.

13-15 лютого в результаті потужного контрудару литовських частин та німецьких добровольців всі найважливіші населенні пункти були відбиті у "червоних", що остаточно втрачали стратегічну ініціативу. Атакуючий порив більшовиків згас, вони вимушено перейшли до оборони.

Поразка під Каунасом стала неприємною несподіванкою для РСЧА і змусила переглянути попереднє ставлення до литовського війська. Тим більше, скоро більшовикам буде продемонстрована не випадковість результатів лютневих баталій.

Народна війна

Литва зустріла більшовиків полум’ям партизанської війни. Повсюдно, з початком російської інтервенції починають стихійно виникати озброєнні загони місцевих мешканців, здебільшого з сільського населення. Їх організаторами часто виступали місцеві священники, багаті господарі і навіть поміщики.

У 1919 р. виник Союз стрільців Литви – в майбутньому парамілітарна організація, що у міжвоєнну добу стане "кузнею молоді" та "армією першого ешелону" – важливим сегментом системи національної оборони, найближчим резервом Війська Литовського.

 Подвиг Антанаса Йозапавічюса на Алітуському мосту.  13 лютого 1919 р.

У Каунасі поблизу Військового музею в 1938 р. йому спорудять монумент. Для міжвоєнної Литви Йозапавічюс – складова героїчного епосу, символ жертовності та офіцерської честі

Перші підрозділи "стрільців" ("шаулісів") також мали характер партизанських загонів. Вони складалися з земляків, жителів одного села чи містечка, котрі об’єднувалися заради оборони рідних осель від "червоних".

"Шауліси" активно билися пліч-о-пліч із регулярними частинами в ході практично всіх наступальних та оборонних операцій, які проводило Військо Литовське.

Уже в перший рік існування проти російських комуністів воювало 39 загонів "стрільців". Цілі райони звільнялися від більшовиків силами виключно партизанських з’єднань.

Особливо це було характерним для центральної і північної Литви. Тут буйним цвітом розквіт литовський аналог "отаманії". Однак, на відміну від своїх українських "колег", місцеві "батьки" практично повсюдно виявляли лояльність центральному уряду у Каунасі, твердо вибравши "самостійницький" принцип та литовське державництво.

Війна проти більшовиків породила і перших легенд "партизанки" – польових командирів, якi згодом стануть частиною новолитовського національного пантеону. Серед них, мабуть, найвідомішими були Йонас Вар’якоїс – командир Паневежиського добровольчого полку.

Він прославився під час оборони міста Кедайняй взимку 1919 р. Вар’якоїс сам підіймав в атаку по скутих кригою полях своїх бійців, беручи "червоних" у багнети. Знаменитими стали рейди партизанського загону Кароліса Дінейки – майбутнього спортивного педагога, популяризатора баскетболу у Литві.

Цікаво, що Каролісу вдалося відносно мирно дожити свої дні вже в радянській Литві. Мабуть, комуністи "підзабули" його "пригоди" в 1919 р. Утім, безперечно, не мав конкурентів по популярності "суперстар" Війни за незалежність екстравагантний та відчайдушний Повілас Плехавічюс.

Колишній царський офіцер, шляхтич (справжнє ім’я – Павло Плехевич), учасник Першої світової разом із братом Олександром зумів створити в районі міста Скуодас потужне з’єднання.

Бійці-"плехавічівці" не лише зіграли значну роль у перемозі над комуністами в північно-західній Литві, але і активно брали участь у вигнанні білогвардійців з Республіки восени-взимку 1919 р.

 Народна війна палає. Один з загонів литовських партизанів

Плехавічюс був відомий своїм суворим норовом та безжальністю до більшовиків. Не зупинявся молодий партизанський вождь і перед показовими розстрілами марксистів. Його характер дуже красномовно демонструє лист, який Повілас залишив комуністам покидаючи родовий маєток: "Користуйтеся, будь ласка всім. Одне прохання: не ламайте дерева в саду – коли повернусь ні на чому буде вас вішати"

Страшнішим за Плехавічюса для "червоних" був, можливо, лише Вінцас Гловацкіс – також аристократ, значний землевласник. Від самої думки про можливість потрапити в руки до "хлопців" Гловацкіса у жилах "комісарів" холонула кров.

Майбутній військовий комендант Каунаса, відправляв "учнів Леніна" під лід та ставив "до стінки" цілими партіями, без зайвих сентиментів, наводячи "сталевий порядок" у краю "прадавнього вільхового царства південної Балтії".

Цікаво, що обидва – Плехавічюс та Гловацкіс зіграють вирішальну роль у подіях литовської історії 1920-х. Саме вони будуть організаторами перевороту 17 грудня 1926 р., що приведе до встановлення режиму Антанаса Сметони.

Загалом же близько 1% населення Литви брало безпосередню участь у партизанських загонах, не говорячи вже про масову всенародну підтримку руху.

Кривава весна 1919‑го

Витримавши перший натиск "червоних", литовці поволі починали "нарощувати м’язи". У той же час, для Червоної армії на литовському фронті одна проблема змінюється іншою.

Північний напрямок – Жемайтія, стає ареною важких боїв проти німецьких частин генерала Рюдігера фон дер Гольца, котрі діяли у центральній частині Балтії. Не бажаючи допустити прориву "червоних" до Східної Прусcії, німці завдали удару по більшовиках, ставши, таким чином, союзником литовців.

Наслідком цього співробітництва став повний розгром значного військового угрупування більшовиків у північній Литві (3-4 тисячі багнетів). Наймасштабніший епізод операції – Луокська битва.

Литовські загони під командуванням Плехавічюса за підтримки німецької артилерії та добровольців повністю розтрощили Самогитський полк "червоних" (більше 1 тис. бійців).

 Нічний кошмар "комісарів" партизанський "батько" Повілас Плєхявічюс

Ця перемога дозволила переломити хід бойових дій у Жемайтії. Комуністи були відкинуті до Куршенай. Міста Шауляй, Радвілішкіс та ряд інших важливих населених пунктів були звільнені. Литовські підрозділи впевнено закріпилися на новій лінії фронту вздовж річки Муса.

Наробили "головняка" радянському командуванню й поляки. 21 квітня вони оволоділи Вільнюсом. Поразка від армії Другої Речі Посполитої на півдні та південному-сході Литви руйнувала глобальні московські плани по встановленню контролю над регіоном.

Треба сказати, що литовці і самі були не проти випередити поляків і відбити давню столицю Великого князівства, однак, тоді навесні 19-го їх наступ захлинувся.

Згідно з авантюрним планом, розробленим у Генштабі Війська Литовського, 5-ть батальйонів піхоти при незначній підтримці кавалерії та німецької артилерії мали прорвати оборону "червоних" і вийти на околиці Вільнюса.

Співвідношення сил в операції було явно не на користь литовців. Їх атакуючий кулак нараховував не більше 1400 багнетів проти 5-ти полків Червоної армії. Незважаючи на це, в ході запеклих боїв 3-8 квітня литовцям вдалося завдати більшовикам відчутних втрат і захопити ряд важливих населених пунктів.

Утім, "червоні" зуміли зупинити наступ, вчасно підтягнувши резерви. Квітнева операція, виявилася, скоріш, "розвідкою боєм", пробою сил для юної литовської армії.

Усю весну 1919 р. невпинно продовжувалася реорганізація литовських збройних сил. Генерал Жукаускас (з 27 травня 1919 р. став головнокомандувачем) намагався всіма засобами збільшити чисельність армії, підвищити її бойові якості необхідні для початку активних наступальних дій.

5 березня почалася мобілізація. Вона дозволила довести кількість військовослужбовців у регулярних частинах до 12 тисяч. Це було вже щось.

Генштаб розробляв операцію, що мала завершитися звільненням литовських територій від більшовиків і переможним закінченням війни. Для наступу на північно-східному напрямку, проти основних сил комуністів сформували дві групи військ: Укмергську та Паневежиську.

Окрім регулярних частин в наступі брали участь і численні партизанські загони, які отримали завдання діяти автономно.

Іспит для оновленої литовської армії не примусив довго чекати на себе. 18 травня наступ почався. З незначними перервами він тривав до 12 червня.

Укмергська група, швидко зломивши спротив червоноармійців, потужним ударом проломлювала собі шлях на схід. Більшовики нещадно побиті у боях під Куркилай і Анішчай, програвши битву за місто Утену були безнадійно затиснуті в районі озер, поблизу міста Зарасай.

Паневежиська ударна група свій похід почала зі штурму однойменного міста. Битва за Паневежис (19-23 травня) мала величезне стратегічне значення. Успіх давав би ключ до корінного перелому на всьому литовсько-радянському фронті.

Закривавлені і втомлені литовські частини таки побороли ворога і зайняли плацдарм. Партизани що наступали з півночі сильно допомогли армії, відтягнувши на себе значні сили супротивника.

Протягом наступних двох тижнів, "литовський коток" пройшовся по частинах Червоної армії і швидко досяг містечка Обеляй, вийшовши на північні рубежі Литви.

Об’єднанні та здисципліновані спільною ідеєю незалежності партизанські командири діяли в чіткій взаємодії з армією. Задумка Генштабу виявилася вдалою. Прикладом цього стали і бої за Рокішкіс 31 травня, що завершилися черговою перемогою литовських сил.

Оговтатися й хоча б призупинити стрімкий наступ Війська Литовського радянське командування зуміло лише 12-20 червня. Ставало зрозуміло, що стратегічна ініціатива у війні впевнено переходила до рук литовців.

Червона армія зуміла утримати тільки невеликий плацдарм між озерами Зарасас, Зарасайтіс, Балтас і Грієжтас включно з містом Зарасай. Більшовики вирішили перетворити його на неприступну "червону цитадель". Це був їх єдиний шанс зберегти на своїх "кігтях" хоча б шматок литовської землі.

Смертельний удар

Травневий наступ справив велике враження на литовське суспільство. Успіхи литовської армії змінювали психологію нації. Країна почала вірити у свої збройні сили та кінцевий успіх визвольних змагань.

Надзвичайно важливим було й те, що операція стала першою, здійсненною молодими збройними силами Республіки самотужки.

Саксонський добровольчий батальйон, що встиг узяти участь у весняних боях, з приходом літа вже не воював. Німецькі підрозділи спішно покидали територію Литви і відступали в Латвію.

Тепер перед Генштабом Війська Литовського стояло завдання №1 – добити "комісарів" і викинути більшовиків з рідної землі. Обидві сторони перегруповувалися, підтягували додаткові сили. Настала пора позиційних боїв.

 За півкроку до перемоги. Литовські піхотинці у перервах між боями. Радянський фронт, червень 1919 р.

Тим часом, "спекотно" ставалo в литовському тилу. Напружена ситуація з поляками на західному напрямку змусила литовське командування поквапитися з вирішенням "радянської проблеми".

За цю нелегку справу взялися три "світлі голови" литовського генералітету – Сільвестрас Жукаускас, Стасіс Настопка і безпосередній автор плану наступу на Зарасай – Максімас Катче, за походженням балтійський німець, який добровільно вступивши до республіканського війська вірою і правдою служив Литві.

У середині серпня 1919 р. на більшовицькому фронті знову розгорілися бої. Литовські збройні сили нарешті нанесли ворогу нищівного удару, котрий і поставив криваву крапку в першому етапі Війни за незалежність.

"Червоного Вердена" в комуністів не вийшло. Усупереч погрозам, "білолитовці" не захлинулися кров’ю коло зарасайських стін. 25-го числа твердиня впала. Над містом звився опалений та прострілений кулями литовський жовто-зелено-червоний стяг.

За три дні почався масований відступ Червоної армії за Даугаву в напрямку до латвійського Даугавпілса. 31 серпня територія Литви була практично очищена від більшовицьких військ. 11 вересня Радянська Росія запросила миру.

Хоча активні бойові дії припинилися, фронт фактично існував до січня 1920 р., аж поки Червону армію остаточно не розбили польсько-латвійські сили в битві при Даугавпілсі 3-5 січня.

Мапа Литви. 1920 р. З додатку до мирного договору між Литовською Республікою та Росією. Один з варіантів розширення меж Першої республіки за результатами перемоги литовців у Війні за свободу (1918 – 1920). Автор: А. Ієшманта 

Формальне припинення війни і фактичну перемогу молодої Литовської Республіки закріпив лише Московський договір 12 липня 1920 р. Радянська Росія не лише визнала незалежність Республіки, а й також литовські територіальні зазіхання.

Натомість Каунас гарантував нейтралітет у польсько-радянській війні, що на повну палала від Балтії до Дніпра. Варшава сприйняла дії Литви як ворожі, що стало провісником нового акорду литовської національної трагедії – польсько-литовської війни.

Утім, все це буде дещо пізніше, а зараз – восени 1919-го переможне військо Республіки не мало часу на перепочинок, насувалася нова смертельна загроза – з півночі у наступ рушила білогвардійська Північно-Західна добровольча армія генерала Павла Бермондта-Авалова…

Статтю написано на основі книги Артема Петрика "Світло та тіні" Першої республіки: Литовська держава у 1918 – 1940 роках. – Херсон: "Гілея", 2018 р., яка побачила світ за підтримци Культурного центру "Україна-Литва" та організації "Литовці Херсонщини", з нагоди відзначення 100-річчя відновлення Литовської держави.

Читайте також:

Євген Коновалець та контакти УВО і ОУН із Литвою

Орли проти Лева та Погоні. Міжвоєнні конфлікти у Європі

Стасіс Каушиніс: "Литва як ніхто розуміє, що таке окупація"

Баліс Гаяускас: "37 років у неволі... Я ні про що не жалкую"

Литва і Україна. До Дня пам'яті захисників свободи

ОУН, Литва та СРСР у 1930-ті. Дружба проти Польщі

"Литва, будь вільною!" Спогади учасника студзагону оборони Вільнюса 1991 року

1991: радянський спецназ штурмує телевежу в столиці Литви (ВІДЕО)

Пятрас Вайтєкунас: "Вільна людина схильна робити добро, ніж зло"

Депутат Сейму Литви: "Сповіді стрибасів не буде"



Артем Петрик
кандидат історичних наук, старший викладач Херсонського державного університету.

Теми: ХХ сторіччя, Литва, визвольний рух, Прибалтика, свобода, визвольні змагання



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter